МАЙБУТНЄ ГАЗОТРАНСПОРТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ОРЕНДУВАТИ НЕ МОЖНА ПРИВАТИЗУВАТИ ІІІ. УСІ НЕ ГОТОВІ, КРІМ КОМИ

Третя й остання стаття циклу, котра продовжує тему про вибір шляхів підвищення ефективності роботи газотранспортної системи України за допомогою співробітництва із закордонними інвесторами, присвячена низці взаємозалежних питань. А саме: деяким проблемам розвитку європейського ринку газу, готовності основних учасників — України та Росії — до співробітництва і, власне, вибору моделі можливої взаємодії в сфері транспортування газу. Аналіз законодавства, становища «газових» секторів двох країн показав їхню повну неготовність до якогось варіанту співробітництва. Однак, можна зробити висновок про перевагу варіанту приватизації газотранспортної системи (ГТС) перед іншими засобами участі іноземних інвесторів у роботі ГТС і намітити ряд заходів для її реалізації.

Газ врятує Європу?

Як прогнозують експерти Andersen Consulting, до 2015 року в Європі можна буде спостерігати процес об’єднання газової галузі й електроенергетики в єдину європейську енергетичну систему. Зараз на європейському енергоринку відбуваються серйозні структурні зміни, викликані прийняттям директив Євросоюзу з відкриття національних ринків газу й електроенергії. ЄС активно підтримує проекти з розвитку інфраструктури європейської газотранспортної системи: створення інтерконектору, що з’єднує Великобританію з континентальною Європою; будівництво трубопроводу Євро — Магриб для перекачування алжирського газу в Європу; будівництво трубопроводу з Ямалу для транспортування газу з Росії через Білорусь і Польщу в Німеччину.

Попри те, що ямальський газопровід поміняв напрямок на дев’яносто градусів — убік Словаччини, Євросоюз не лише словом, а й на ділі підтримав цей проект, що має своє пояснення. Уряди європейських країн, налякані масовими протестами власних громадян, блокадами нафтопереробних заводів, доріг і вулиць, викликаними багатократним зростанням цін на нафту і нафтопродукти, вирішили знайти вихід за допомогою російського «Газпрому». Замість того, щоб знижувати податки на пальне і знайти з країнами ОПЕК прийнятні рішення, деякі європейські країни та їхні нафтогазові ТНК мають намір побудувати газопровід через Польщу та Словаччину. Було б ще зрозуміло, якби Європа вкладала гроші у видобуток газу на Ямалі. Однак, попри гучну назву проекту Ямал — Європа, на сьогодні ямалського газу не існує (видобуток газу на Ямалі не ведеться). Замість цього реально скорочується видобуток газу в Росії, що компенсується туркменським і узбецьким газом. Втягування «Газпрому», а отже й Росії у ролі противаги країнам ОПЕК не є адекватним ситуації, як за якістю, так і за масштабами розв’язуваних питань.

Адміністрації президента Б.Клінтона, котра не несе жодної фінансової відповідальності, не вдалося втягти в збитковий проект Баку — Джейхан нафтогазові транснаціональні компанії (ТНК). «Прокинувшись», Євросоюз отримав геоекономічні інтереси в регіоні СНД, і він зайшов далі за США: до будівництва газопроводу в обхід України залучаються найбільші нафтогазові компанії Німеччини, Франції й Італії. За різними оцінками, втрати транзитного обсягу газу для України можуть скласти 16— 30 млрд. кубометрів на рік. Такий шлях є контрпродуктивним, оскільки будівництво газопроводу- перемички не створює додаткових газотранспортних потужностей для Європи.

Нафтова криза (або, скоріше, зростання цін на нафту) підштовхнула світове співтовариство до активізації переговорів з транзиту енергоресурсів між 51 державою — членами Енергетичної хартії. Протокол Договору до хартії був підписаний ще 1994 року. 8 грудня 2000 року в Брюсселі на черговій сесії Конференції по Енергетичній хартії (міжурядовій організації, що є керівним органом Договору до Енергетичної хартії — ДЕХ) було заплановано завершити переговори з питань транзиту енергії до травня 2001 року.

США і ТНК майже не турбують гази

Невдалим досвідом «трубобудівництва», а може й однію з причин нинішніх паливних проблем, є нафтова політика США — гігантського споживача нафти. Адміністрація президента Б.Клінтона, захопившись каспійськими «іграми» з будівництва нафтопроводу Баку — Тбілісі — Джейхан і Транскаспійського газопроводу з Туркменістану, а також економічною ізоляцією найбільшого виробника нафти — Іраку, не лише розгубила свій вплив на формування країнами ОПЕК політики видобутку нафти, а й виявилася нездатною запобігти ескалації напруженості на Близькому Сході. Будівництво цих двох трубопроводів, направлених у Туреччину, так і не почато. Ірак повільно, але упевнено виходить з економічної ізоляції. При цьому основний конкурент США в Каспійському регіоні — Росія — успішно реалізує свої нафтогазові проекти: нафтопровід Баку — Новоросійськ уже працює, нафтопровід КТК закінчено і незабаром буде введено в експлуатацію, газопровід «Блакитний потік» у Туреччину будується.

Сьогодні як у США, так і в деяких центральноазіатських республіках зростає глухе взаємне роздратування. Ці республіки, декларуючи підтримку лобійованих Америкою нафтогазопровідних проектів, на практиці зближаються з Росією. Потеплення відносин із Москвою грунтується на реалістичній оцінці розстановки сил у регіоні. РФ є противником «американських» трубопровідних проектів і робить більше від Заходу для зміцнення безпеки в регіоні, загроза якій виходить від ісламських фундаменталістів. Вплив Росії в Каспійському регіоні з приходом В.Путіна зростає.

Маршрути будівництва газонафтопроводів із Прикаспійського регіону більш аніж не байдужі Україні. Але офіційний Київ, як і раніше, заявляє, що нафти й газу в цьому регіоні вистачить на всіх. На жаль, нових Арабських Еміратів із Каспію не вийшло, а доступ до транспортування наявних вуглеводнів отримає той, хто вчасно «поквапиться».

Транснаціональні компанії стурбовані засиллям корупції в деяких республіках СНД. Однак при цьому більшість із них, обвинувачених у корупційних діяннях своїми ж правоохоронними і податковими органами, заперечують провину. Мотивування просте: комісійні сплачувалися в більшості випадків не приватним особам, а держчиновникам, відповідно до нібито місцевих «есендешних норм». Та більшість західних інвесторів стурбовані власним іміджем у себе вдома і дуже замислюються перед тим, як починати бізнес у країнах, де необхідність давати хабарі — майже норма.

Позитивним моментом останніх фінансових скандалів при співробітництві «Захід — Схід» стала підвищена увага Заходу до порушень прав людини в деяких країнах СНД, а також контроль і більша відкритість фінансових операцій.

Значні політичні й фінансові ризики при роботі з газотранспортними системами СНД, що підтверджує досвід бельгійської групи Tractebel у Казахстані, а також небажання ТНК «переходити дорогу» «Газпрому» не дозволяють західним компаніям запропонувати Україні серйозні умови спільної експлуатації її ГТС. Про це свідчить остання досить «млява» пропозиція Україні від стратегічного партнера «Газпрому» — компанії Shell, яка представляє в основному американський капітал.

Росія рятує «Газпром»

На думку віце-прем’єра російського уряду В.Христенка, спільне управління українською ГТС можливо лише при передачі «Газпрому» 51% акцій консорціуму, котрий бере цю систему в управління. Старі російські пропозиції зводилися ледь не до передачі української ГТС за борги. Ці пропозиції не можуть серйозно розглядатися Україною, тим більше що переважно їх провокувала невирішеність власних проблем «Газпрому».

Ціна газу на внутрішньоросійському ринку становить 12 дол. за 1000 кубометрів, що навіть за теоретичних стовідсоткових платежів не покриває експлуатаційні витрати. Це стримує фінансування реконструкції газопроводів, розвиток галузі в цілому і ставить газову промисловість Росії в залежність від західного ринку. Сьогодні ситуація в «Газпромі» оцінюється як критична, і виживати йому вдається винятково за рахунок експорту газу.

За даними газети The Wall Street Journal, уряд РФ розглядає проект демонополізації ринку газу країни, що передбачає поділ «Газпрому» на окремі компанії, лібералізацію ринку й цін на газ. Реформи в галузі пройдуть у три етапи протягом шести років.

Перший етап — розвиток конкуренції на внутрішньому ринку: незалежні виробники газу одержать доступ до газопроводів; дочірні компанії «Газпрому» перетворять на ВАТ і стануть більш незалежними.

Другий етап — «Газпром» звільнить 25% внутрішнього ринку газу незалежним постачальникам; дочірні компанії «Газпрому» зможуть напряму продавати газ безпосередньо в Росії та СНД; «Газпром» збереже виключне право на поставки газу в Європу й Туреччину і фінансуватиме найважливіші проекти будівництва газопроводів; ціна на газ на внутрішньоросійському ринку до 2008 року збільшиться до 48 дол. за 1000 кубометр.

Третій етап — незалежні виробники газу отримають можливість експортувати газ у Європу (під контролем «Газпрому») і брати участь у будівництві нових газопроводів; компанії-виробники з СНД отримають доступ до російських газопроводів; регулювання цін і тарифів на газ залишиться в компетенції Федеральної енергетичної комісії РФ.

За повідомленням Financial Times (8 жовтня 2000 року), західні інвестори «Газпрому» в офіційному листі до його керівництва висловили занепокоєність щодо можливості виведення активів «Газпрому» у компанію Itera. На думку інвесторів, прибутковість бізнесу Itera за останні роки росла немов на дріжджах завдяки передачі їй частини «газпромівських» родовищ і контрактів на поставки газу. Ясності щодо сказаного вимагає і ЄБРР, який висуває це як умову надання кредиту «Газпрому» у 250 млн. дол.

«Газпром» не міг проігнорувати ці події: 9 грудня 2000 року рада директорів «Газпрому» зобов’язала своє правління вжити заходи з погашення в першому кварталі наступного року заборгованості Itera за послуги «Газпрому» (видобуток і транспортування). 2001 року має бути проведена незалежна експертиза взаємин «Газпром» — Itera; крім того, очікується зміна керівництва «Газпрому».

ВАТ «Газпром» — найбільша у світі корпорація, балансова вартість якої на 30 вересня 2000 року становила майже 43 млрд. дол.; статутний капітал — 4,2 млрд. дол.

За підсумками третього кварталу ц.р. «Газпром» мав такі фінансові результати (млрд. дол.): оборотні активи — близько 16; кредиторська заборгованість — 6,3 (заборгованість бюджету перевищує 1,3); сумарна дебіторська заборгованість — 12,8; чистий прибуток — понад 3.

Сьогодні «Газпром» не має в своєму розпорядженні вільних коштів ні для освоєння родовищ газу на Ямалі (для чого потрібні десятки мільярдів доларів, включаючи будівництво шести ниток газопроводу), ні для участі в приватизації (модернізації й розширенні) української ГТС. Одна з причин цього — величезна заборгованість за спожитий газ низкою країн СНД, у т.ч. України.

Вартість ГТС України оцінюється експертами сумою не менш як 15 млрд. дол. За 30-відсоткової частки участі «Газпрому» у консорціумі, що управляє українською газотранспортною системою, мінімальний внесок «Газпрому» має скласти 4,5 млрд. дол...

Російське законодавче поле в газотранспортній сфері недосконале — не прийнято закони «Про концесії», «Про магістральний трубопровідний транспорт» й інші важливі нормативно-правові акти.

Активізація співробітництва Росії з ЄС в енергетичній сфері привернула увагу політичних кіл до того, що основні учасники проекту будівництва газопроводу Ямал — Європа — Росія та Білорусь — досі не ратифікували Договір до Енергетичної хартії.

Всі ці проблеми не дозволяють Російській Федерації в найближчі роки брати участь у спільній роботі з експлуатації ГТС України.

Найбільше не готова Україна

Ще рік тому мало хто замислювався і тим більше розробляв варіант приватизації «священної корови» української незалежності — газотранспортної системи.

У сучасних умовах української економіки магістральний транспорт газу набуває особливого значення. По-перше, як один із головних засобів доставки газу споживачам. По-друге, як стаття значних надходжень до бюджету. По-третє, як джерело проблем у російсько-українських відносинах через несанкціонований відбір російського газу (варто чесно визнати, що Росія через це мала проблем більше). Натомість газотранспортна система України може принести найбільші фінансові надходження до бюджету при її частковій приватизації.

Нині з огляду на внутрішні й зовнішні причини доречно говорити лише про вибір ефективного варіанту участі закордонних компаній в експлуатації української ГТС, а не про його реалізацію. Залучення інвесторів очікується як мінімум через два-три роки — цей час буде потрібний для вирішення проблем, пов’язаних із реалізацією обраного варіанту.

Такі проблеми властиві не лише Україні й більшості країн СНД, а й деяким країнам-претен- дентам на вступ до ЄС. По-перше, у зв’язку з тим, що низка українських законів прямо забороняє приватизувати ГТС; концесійне законодавство нерозвинене і лише згадує про можливість передачі газопроводів у концесію; немає програми адаптації українського законодавства до стандартів і норм ЄС.

Схоже, що навіть фахівці недостатньо розуміють необхідність структурних реформ у ПЕК для вступу України в ЄС.

По-друге, не проведено реструктуризацію «газового» сектора, що припускає приватизацію цілого комплексу заходів: створення конкурентних умов у сегментах ПЕК; по можливості відділення транзиту газу від інших функцій; підвищення ефективності й незалежності регулюючого органу в цій сфері та ін. (див. «ДТ» № 22 від 2 грудня ц.р.). Фактичне перепідпорядкування НКРЕ (котра регулює відносини й у нафтогазовому комплексі) не додає цьому найважливішому органу незалежності. А півторамільярдні збитки НАК «Нафтогаз України» 1999 року не потребують якихось коментарів.

По-третє, не закінчено міжнародний аудит ГТС і газосховищ.

По-четверте, не проведено остаточне звіряння боргів за спожитий російський газ. (Хотілося б помилитися, але ця проблема ще виникатиме.)

По-п’яте, необхідно прийняти базовий закон «Про особливості приватизації майна підприємств ПЕК». (На думку більшості західних експертів, у країнах СНД зараз проходить «дика» приватизація, що приносить значні економічні збитки. А український уряд досі бореться з наслідками «офшорної приватизації» обленерго.)

По-шосте, необхідно провести передприватизаційну підготовку ГТС і багато іншого.

Отож, доходимо висновку, що Україна не готова до будь-якої форми співробітництва із закордонними компаніями щодо ГТС.

Де поставити кому?

Як свідчить закордонний досвід, при виборі найоптимальнішого варіанту роботи з інвестором по експлуатації ГТС необхідно передбачити можливість реалізації ряду найважливіших заходів (див. табл.). Дуже сумнівно, що, отримавши повний контроль над ГТС, теоретичного інвестора турбуватимуть питання диверсифікації джерел надходження газу в Україну, відкриття ринку газу тощо. У випадку з «Газпромом» вирішення цих завдань може стримуватися бажанням нав’язати Україні монопольну залежність від російського газу.

Міжнародна практика показує, що найперспективнішим варіантом залучення інвесторів є приватизація ГТС, а найвагоміші аргументи — виконання вимог ЄС до країн-претендентів і надходження в бюджет значних сум.

Законопроект сирий, але він стане законом

Наголошуючи на оперативності підготовки законопроекту «Про особливості приватизації об’єктів газотранспортної системи України», варто врахувати його слабкі боки.

Дуже проблематичним виглядає обмін пакетів акцій між створюваним в Україні газотранспорт- ним підприємством й іншими компаніями ПЕК, у т.ч. і іноземними. Прикладом можливого міжнародного обміну акцій між найбільшими нафтогазовими підприємствами можуть служити наміри польської PKN Orlen і угорської MOL провести такий обмін. Акції цих компаній давно котируються на європейських фондових ринках, а їхніми співвласниками є потужні ТНК. Однак, на думку аналітиків фірми Salomon Smith Barney, можливість «злиття» цих компаній низька внаслідок внутрішніх причин.

Спроба наслідування світових процесів обміну, укрупнення й об’єднання нафтогазових компаній в умовах непідготовленості українського законодавства, без надійних механізмів міждержавної взаємодії та практики вирішення міждержавних суперечок у третейському суді може спровокувати розпорошення акцій стратегічного підприємства. Крім того, неможливо обміняти акції підприємства, котрі не котирувалися на міжнародних фондових ринках.

Стаття 9 (частина перша) аналізованого законопроекту містить небезпечну можливість одержання при приватизації, замість грошей, акцій маловідомого підприємства ПЕК як засобу платежу.

Створення позабюджетного фонду диверсифікації джерел надходження енергоносіїв в Україну (Фонд), передбачене в законопроекті про приватизацію ГТС, має історичні аналоги.

Нігерія являється сумним прикладом: зароблені на нафті майже 100 млн. дол. просто випарувалися: величезний зовнішній борг і дефіцит нафтопродуктів через тотальний експорт нафти; за доступ до доходів від нафти між конкуруючими угрупованнями розгорілися жорстокі сутички.

Продаж Мексикою значних обсягів нафти США призвів до потужного припливу нафтодоларів. У країні започатковано десятки гігантських проектів створення цілих галузей, будівництво доріг, підприємств, будинків. Позики на світових ринках під майбутню нафту і падіння цін на неї повалили економіку Мексики, зробили найбільшим світовим боржником, а початі в ній проекти залишаються незавершеними.

Нідерланди — родоначальниця нафтового фонду, що дала світу термін «голландська хвороба». Доходи від продажу нафти направлялися на соціальні потреби — пенсії, допомоги через хворобу та інваліднісь тощо. Але вони досягли такого рівня, що громадянам було вигідніше не працювати. Результат — стагнація економіки, позики на зовнішніх ринках. У демократичній державі не крадуть, не будують прожекти, це і дало можливість виправити економіку.

Норвегія створила класичний нафтовий фонд: за легкої форми «голландської хвороби» (перші чотири роки нафтодолари йшли на покриття дефіциту бюджету) вдалося розвинути суміжні галузі промисловості й підтримати доходи населення. Однак у цієї країни немає бажання вступити до ЄС — навіщо відкривати ринки, якщо є конкурентоспроможні товари — нафта й газ? Бажання підтримати майбутнє старіючої нації та вичерпність вуглеводневих ресурсів призвели до цікавих рішень: нафтодолари «прилаштували» в державні і корпоративні цінні папери за кордоном.

Україна обтяжена величезним зовнішнім боргом, тому зрозумілим є бажання погасити не лише український борг за російський газ, а й інші зовнішні позики. У країні відсутня єдність поглядів навіть на завершення споруджуваного нафтопроводу Одеса — Броди, не кажучи вже про «газові» проекти, — доставка газу з Каспію в Україну через два моря нагадує проекти в Мексиці; іранський газ лякає прибічників тісного політичного співробітництва зі США; норвезький газ «не пускає» керівництво країни і т.д. Надії на збільшення соціальних виплат нереальні. Економіка України потребує інвестицій, але без довгострокових загальнодержавних програм розвитку гроші можуть піти «не туди». Однак створенню Фонду перешкоджають закритість прийняття та реалізації рішень, корупція й моральна деградація еліти. Інакше кажучи, будь-яка чудова ідея (диверсифікація джерел надходження газу в Україну, минаючи територію Росії, вкрай необхідна) може бути дискредитована неналежним виконанням. Створення Фонду просто небезпечне.

На жаль, у законопроекті нічого не сказано про недоцільність роздільної приватизації окремих газопроводів ГТС і підземних сховищ газу, вибір радника з добору інвестпропозицій, про оператора ГТС. Тому законопроект має суттєво перероблюватися.

Росія–Україна–ЄС: необхідно шукати компроміс

У сучасних умовах російської й української економік експортне трубопровідне транспортування нафти й газу набуло особливого значення. Воно забезпечує значні надходження в бюджети двох країн: для Росії — за рахунок продажу енергоносіїв на Заході, для України — за рахунок надання послуг по транспортуванню російських експортних енергоносіїв.

Тому найважливішим завданням для Росії й України є не лише забезпечення надійності й безпеки трубопровідного транспорту, а й повне використання існуючих потужностей нафтогазопровідних систем і їхнє розширення.

Натомість нафтогазопровідні системи старіють за умов їхнього хронічного недофінансування.

Наміри Росії побудувати газопровід-перемичку через території Польщі та Словаччини і нафтопровід «Суходольна — Родіонівська» (розпорядження уряду РФ від 29 листопада 2000 року) в обхід території України — право Російської Федерації. Однак за значних витрат на будівництво двох названих трубопроводів — понад 1 млрд. дол. — не створюються додаткові транспортні потужності, а лише дублюються існуючі.

Для забезпечення своєчасної реконструкції, повного завантаження і розширення потужностей трубопровідного транспорту необхідно об’єднати спільні зусилля Росії й України для оптимізації митних, інвестиційних й інших рішень у сфері трубопровідного транспорту. Участь західних компаній дасть інвестиції, сучасне устаткування й ефективний менеджмент.

Україна готова до переговорів і вироблення взаємовигідного рішення щодо врахування інтересів Росії в транспортуванні її енергоносіїв українською територією шляхом участі Росії в приватизації української газотранспортної системи; проведення спільної довгострокової тарифної політики в сфері транспортування нафти й газу; використання сучасного українського устаткування (труби, компресори й ін.) у спільних взаємовигідних проектах; спільного інвестування в найважливіші проекти.

Підготовка до приватизації української ГТС займе два-три роки. Логічне питання: як підтримувати роботу ГТС протягом декількох років — до приватизації? У випадку повного юридичного й економічного виділення системи міжнародного транспорту газу (СМТГ) із структури «Нафтогазу України» чистий щорічний прибуток підприємства може скласти близько 200 млн. дол. (при витратах близько 500 млн. дол.).

Щоправда, сам процес відділення транзиту від спільної газової газотранспортної системи зажадає витрат у 100—200 млн. дол. Одним із джерел фінансування можуть стати кредити програм ЄС для підтримки країн–кандидатів на вступ. Лише за програмою Phare на ці цілі в 2000—2006 роках передбачено виділити 11 млрд. євро. Чи зможе Україна претендувати на таку допомогу, залежить від її реальних кроків у напрямі ЄС.

Надалі, як найприбутковіше підприємство в Україні, СМТГ зможе за рахунок свого прибутку й залучення кредитів провести часткове технічне переоснащення та модернізацію (мінімальні капіталовкладення оцінюються в 500 млн. дол.).

Від надійності української газотранспортної системи залежить стабільність енергетики багатьох європейських держав, і організації-донори готові кредитувати, але не розмови, а реальні реформи.

Реформування «газового» сектора України, прийняття відповідних законів, безсумнівно, підвищить ефективність роботи всього українського ПЕКу, забезпечить велику надійність транзитних потоків.

Володимир САПРИКІН