ЛІС. ДЕРЕВИНА. БІЗНЕС ЧИ ЗДОЛАННІ «ІСТОРИЧНІ» СТЕРЕОТИПИ УКРАЇНСЬКОГО ЛІСІВНИЦТВА НА ШЛЯХУ ДО РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Ще 2000 року Кабінет міністрів України, очолюваний тоді Віктором Ющенком, із метою захисту вітчизняного виробника намагався обмежити експорт необроблених і пиляних лісоматеріалів. Для цього було прийнято рішення про часткове підвищення цін на деревину великих і середніх розмірів твердолистяних порід, що продавалася на корені, зокрема дубу, буку, ясена і клена-явора. На дрібний лісовий сортамент і дрова, кількісний вихід яких в обсягах заготівлі деревини несумірно зріс, ціни було збережено на рівні 1997 року. (Курс гривні до американського долара був тоді майже утричі вищим, ніж 2000 року.) Відтоді становище на ринку лісосічного фонду і на внутрішньому ринку необроблених лісоматеріалів істотно не змінилося. Зате експортні обсяги постійно зростають. Якщо 2001 року необроблених і пиляних лісоматеріалів експортовано на 182082 тисячі доларів США, то 2002-го — на 226424 тисячі. Приріст вражаючий — 24,4 відсотка! Причому необроблених лісоматеріалів вивезено на суму 65610 тисяч доларів, що тільки посилює враження, оскільки дозволяє уявити кількість «вивезених» з України робочих місць.

А ось істотних зрушень у задоволенні ринкового попиту підприємств лісопромислового комплексу України на лісоматеріали не спостерігається. Колишні лісокомбінати, а тепер акціонерні підприємства, завантажені на 25—30%, а часом і простоюють. Експортом найціннішої деревини займаються переважно комерційні структури, яким до соціального розвитку й підвищення добробуту місцевого населення немає ніякого діла.

Редакція «ДТ» запросила за «круглий стіл» фахівців лісового господарства, котрі мають багаторічний досвід лісівництва і лісокористування, роботи в системі державного управління, але не обтяжені особистою підприємницькою зацікавленістю у вирішенні питань сучасного менеджменту в лісовому господарстві чи на підприємствах лісопромислового комплексу. Це кандидат сільськогосподарських наук, заслужений працівник сільського господарства України, провідний науковий працівник науково-дослідного економічного інституту Мінекономіки та з питань євроінтеграції Андрій Миколайович БОБКО; інженер лісового господарства, а нині заступник голови правління Українського професійного банку Василь Іванович ДАНИЛЮК; заслужений працівник промисловості України, начальник управління лісового господарства й лісозаготівель колишнього Мінпрому України, радник Департаменту легкої та лісової промисловості Мінпромполітики України Леонід Павлович РУДЕНКО.

— Деякі спеціалізовані видання стверджують, що на міжнародному рівні Україну вважають однією з лісових держав Європи. І поряд із цим у багатьох законодавчих актах й урядових рішеннях наголошується, що Україна — «лісодефіцитна» й «малолісна» держава. А тим часом, у вітчизняних ЗМІ дедалі частіше зустрічаються тривожні повідомлення про зростання масштабів хижацького лісокористування, про те, що за межі країни цінну деревину продають у вигляді необроблених лісоматеріалів за копійки. У результаті вітчизняна лісопромисловість занепадає, погіршується соціально-економічний стан районів Лісової зони, добробут їхнього населення.

Постає питання: якому ж із цих визначень вірити? Наша держава — лісова чи лісодефіцитна? У чому причина збільшення обсягів експорту деревини й недостатнього насичення лісоматеріалами внутрішнього ринку?

Андрій Бобко: — Ваше запитання вимагає зваженого й уважного розгляду. Зваженого, оскільки за такими термінами завжди стоять певні політичні наміри, які менеджери лісівництва прагнуть переносити в площину законодавчо-нормативних актів, програмних документів і, зрештою, особистих або корпоративних економічних інтересів. Лісовою державою Україну можна назвати з великою натяжкою, тим паче що прикметник «лісова» вимагає в даному випадку уточнення. А стосовно визначень «лісодефіцитна» й «малолісна», то вони набрали не лише політичного забарвлення, а й підприємницького змісту. Ними справді рясніють різноманітні урядові й нормативні документи, які стереотипно обгрунтовують особливу місію органів лісового господарства в забезпеченні екологічної стабільності в країні. Класифікації країн за кількістю деревини (дефіциту лісу) в європейському лісівництві ви загалом не знайдете. Адже все дано Богом і розподілено ним у природно-кліматичних зонах. У Степу розвиток промислового лісівництва — заняття безперспективне. Тут доцільне лише обмежене меліоративне лісівництво, створення полезахисних лісосмуг, захисних насаджень на грунтах, схильних до ерозії. А ось в Українських Карпатах і на Поліссі — цілком інша річ.

А стосовно нарощування експорту необроблених і пиляних лісоматеріалів при недостатньому насиченні ними внутрішнього ринку, то основні причини цього треба шукати в ущербності сформованих економічних відносин, у недосконалості земельного й лісового законодавства.

Першим керівником створеного 1798 року Лісового Департаменту Російської імперії став відомий тоді адмірал Йосип Михайлович Дерибас. Ті, котрі після нього обіймали цю посаду, також не мали спеціальної «лісової» освіти. Але ефективність діяльності Департаменту була явною, витрати на утримання відповідних чинів і лісової варти (попередник Державної лісової охорони в радянські часи) багаторазово відшкодовували доходи від казенних лісів (рис.1). У лісовому господарстві на всіх рівнях — від виробничого до державного — необхідні не тільки галузеві фахівці, а й просто дбайливі господарники.

Свого часу видатний учений, ботанік і фізіолог К.Тімірязєв стверджував: «...лісівник значною мірою людина завтрашнього дня. «Сьогодні» для лісівника важливе, але «завтра» непорівнянно важливіше». У студентів на його лекціях це викликало захоплення. Але на практиці лісівник має справу не з окремими деревами чи гаями, а з величезними лісовими масивами. І для нього, передусім, важливі пошуки механізмів використання щорічного «врожаю», тобто деревини на корені (відповідно до технічної термінології — лісосічного фонду). Врожай вимірюється середньорічним приростом запасу деревини (куб. м/га), а при інтенсивному лісівництві, коли мають місце і заготівлі деревини шляхом проміжного користування — з урахуванням поточного приросту. Деревина на корені є товаром лісівництва. Це природний ресурс переважно природного походження, який має споживчу вартість і підлягає продажу суб’єктам лісопромислової діяльності.

Лісоматеріали утворюються після розробки лісосічного фонду і втрачають при цьому ознаки природних ресурсів. І на цьому зламі, мало кому зрозумілому, будуються всі схеми лісового бізнесу в Україні.

Леонід Руденко: — Навіть якщо погодитися з доцільністю вживання згаданих термінів, їх слід застосовувати диференційовано. Тобто, у розтині окремих регіонів, областей і навіть районів. В Україні понад 10 млн. гектарів лісів. Зокрема, згідно з обліком 1990 року, у межах областей Карпатського регіону колишнього Мінліспрому України — 1127 тис. гектарів лісів державного значення. Лісистість, визначена за методикою лісовпорядження, становила по регіону 41%. Отже, його не можна вважати ні малолісним, ні лісодефіцитним, якщо не переслідувати підприємницькі цілі. Крім того, використовуючи лісистість як показник екологічної нестабільності, підприємці вживають заходів для лісорозведення навіть у регіонах, де природно-кліматичні умови несприятливі для лісівництва, зокрема на пісках і високогір’ях. Про це свідчать випадки створення лісонасаджень навіть у зоні Степу, а після їх невдалого завершення проголошується «екологічна катастрофа».

Василь Данилюк: — Вважаю, що від уживання таких узагальнюючих термінів, як лісова, малолісна, лісодефіцитна держава, треба відмовитися не тільки в ЗМІ, а й у підручниках із лісівництва. Виробничу діяльність потрібно визначати й оцінювати тільки стосовно підприємств, тобто суб’єктів виробництва, а також у межах конкретних об’єктів адміністративно-територіального поділу з урахуванням стану й напрямів розвитку лісового господарства, передбачених проектами лісовпорядження. Леонід Павлович уже сказав, що в Україні понад 10 млн. гектарів лісів. Зважимо й на те, що понад 7 млн. гектарів лісових земель державного значення надано в постійне користування лісогосподарським підприємствам. Основним напрямом їхньої виробничої діяльності є лісівництво, тобто вирощування деревини. У їхньому підпорядкуванні ліси з запасом деревини близько 1,3 млрд. кубічних метрів, а середньорічний приріст становить 26 млн. кубічних метрів. У кожному разі, із погляду оцінки господарювання, а також державної лісової політики, слід говорити не про лісодефіцитність чи малолісність, а про механізми використання саме щорічного врожаю (приросту деревини), вилучення його з лісонасаджень, наповнення ринку лісоматеріалами для лісопромислових й інших підприємств, населення. Розрахункова річна лісосіка по всіх лісах становить 6,6 млн. кубічних метрів. Крім цього, треба наголосити, що в Україні за нинішньої системи правових відносин у лісовому господарстві є два ринки: ринок лісосічного фонду, тобто деревини на корені — державна власність, і ринок лісоматеріалів — власність суб’єктів промислової діяльності. Їх необхідно чітко розмежувати для користі держави й розвитку ринкових відносин.

— Андрію Миколайовичу, ви згадали про недосконалість земельного й лісового законодавства. У чому, на ваш погляд, воно недосконале, і як це відбивається на розвитку вітчизняного ринку лісоматеріалів?

Андрій Бобко: — Аби відповісти на це запитання, необхідно провести досить об’ємний аналіз різних положень законодавчих і нормативних актів, передусім Земельного й Лісового кодексів. Але я наведу лише окремі, найважливіші недоліки. Головний із них полягає в тому, що Земельним кодексом України в розподілі земель за господарським призначенням установлено облікову категорію «землі лісового фонду» (ЗК, ст.19, п. «е»). А повинно бути «землі лісогосподарського призначення». Це вносить колосальну плутанину. Адже словосполучення «лісовий фонд» означає «запас деревини». Цей запас є в усіх тих суб’єктів, яким надано у власність, користування чи оренду ділянки, вкриті лісовою рослинністю, іншими словами — лісові землі. Цей термін (землі лісового фонду), багаторазово вписаний у Лісовий кодекс України майстерною рукою, підмінив сутність лісівництва як виду рослинництва, із його визначальним напрямом господарювання з метою вирощування деревини. Держлісгоспи одержали легітимні повноваження на облік, оцінку використання земель і запасів деревини навіть за межами юридично закріплених за ними земельних угідь — у сільгосппідприємств, громадян, тобто юридичних і фізичних осіб, яким надано в господарське управління ділянки, вкриті лісовою рослинністю. Ніде в законодавчих актах лісгоспи не визначено юридично як землекористувачі. І без знов-таки юридичного визначення повсюдно вживається термін «постійні лісокористувачі». У відповідь на офіційний запит НДЕІ Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України про визначення цього терміна Інститут української мови НАН України повідомив: «Вважаємо доцільною Вашу пропозицію… Термін «лісокористування» закріпити за поняттям «користування деревиною як головним продуктом лісівництва», а «використання інших ресурсів, що є супутніми в лісах України (збір ягід, грибів, скошування сіна, випас худоби тощо) віднести до сільськогосподарських ресурсів».

Крім того, на відміну від інших землекористувачів лісгоспи легітимно одержали право не сплачувати земельний податок, що має винятково важливе економічне значення. Адже плата за лісові ресурси (переважно за деревину, що продається на корені — лісосічний фонд) не може виконувати функції земельного податку. До того ж, її розмір прямо залежить від результатів господарювання. Зрозуміло, що лісгоспи державної форми власності повинні здійснювати ефективне лісівництво на загальних підставах. Їм слід було б формувати лісосічний фонд незалежно від можливості його реалізації та визначати як нормований об’єм вилучення деревини. А обсяги заготівель деревини встановлювати виходячи вже з попиту, утворюваного суб’єктами лісопромислового комплексу. І як виробники інших видів економічної діяльності, лісгоспи повинні нести економічну відповідальність і клопотатися про реалізацію лісосічного фонду, не перекладаючи цей обов’язок на державу.

— Як могло статися, що навіть при повторному ухваленні Земельного кодексу проігноровано такі важливі положення, які скеровують лісівництво в річище ринкових економічних відносин?

Андрій Бобко: — Мені важко дати вичерпну відповідь, оскільки ні прямо, ні опосередковано я не брав участі в роботі над новою редакцією Земельного кодексу. Хоча не раз піднімав ці питання в пресі. Вважаю, це пов’язано з тим, що з часів тотальної націоналізації і до початку 90-х років минулого століття в колишньому Союзі склалася економічно безвідповідальна й у цілому збиткова (дотаційна) система господарювання. Концепція «лісоуправління з позицій максималізації лісового доходу» в цю систему не вкладалася. Практично таке саме ставлення до інтересів держави було перенесено в лісове законодавство та практику лісівництва незалежної України. Утім, це не стосується особистих і корпоративних інтересів у частині використання природних ресурсів деревини, яка має великий попит.

Леонід Руденко: — Я додав би до цього ось що: проблема в тому, що до розробки Лісового кодексу, який після Земельного є наступним етапом формування ринкового середовища в лісівництві, не залучаються суб’єкти підприємницької діяльності лісопромислового комплексу як основні споживачі лісосічного фонду. В усіх країнах суб’єкти лісівництва, котрі ведуть лісове господарство, будують свою технічну політику з урахуванням попиту найпотужніших лісопромислових й інших підприємств. А в Україні структури лісопромислового комплексу, зокрема акціонерні лісопромислові підприємства, які в минулому мали досить успішний досвід господарювання в областях Карпатського регіону, до розробки нормативно-законодавчих актів із лісівництва й лісокористування навіть формально не залучаються. До того ж, і самі ці структури, вирішуючи питання організаційно-технічних заходів і менеджменту, діють неузгоджено й несистемно.

— Які ще недоліки законодавства гальмують розвиток ринку лісоматеріалів?

Андрій Бобко: — Стаття 10 Закону України «Про плату за землю» говорить: «Податок на земельні ділянки, надані на землях лісового фонду, ... стягується як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством». Вникніть у граматичну побудову фрази. Нелегко зрозуміти, що саме стягується — плата за лісові ресурси (стягується в грошовій формі за встановленими державою цінами, що називаються таксами), чи податок на земельні ділянки? Двозначність такого формулювання спонукає всю систему ринкових відносин користуватися земельними угіддями, нехтуючи наслідками господарювання. Адже ніхто не заперечуватиме, що кількість використаних лісових ресурсів, зокрема деревини — найвагомішої продукції лісівництва, залежить від мистецтва господарювання. Щодо земельного податку на користування землями сільськогосподарського призначення ця норма загалом не сприймалася б.

Така норма не вимагає від лісгоспів нарощувати обсяги лісосічного фонду за головним користуванням. За деревину на корені, нехай за символічною державною ціною, усе-таки потрібно платити. До речі, у європейському лісівництві термін «головне користування» відсутній. Там це називають лісовідновними рубками. Лісгоспу, який, крім усього іншого, ще й підприємець лісопромислового комплексу, вигідніше збільшувати обсяги вилучення деревини шляхом так званого проміжного користування. При цьому не платять за товарну деревину. До того ж, розробку здійснюють державним коштом.

— Нерідко випадає чути, що обсяги рубки лісу надмірні й негативно позначаються на екологічній ситуації. Це аксіома?

Андрій Бобко: — Такі думки досить часто озвучуються, але, як правило, замість необхідних у таких випадках обгрунтувань вдаються до емоцій. На мій погляд, журналістам, а тим паче вченим-лісознавцям давно пора відмовитися від уживання терміна «рубка лісу», а говорити про вилучення запасів деревини з лісонасаджень у той чи інший спосіб. Аби переконати вас у тому, що вилучення запасів деревини з українських лісів більше ніж скромне й через це малоефективне для економіки підприємств і держави в цілому, наведу дві діаграми (рис.2 і рис.3). На них показано дані про середньорічний приріст деревини та обсяги її вилучення в областях України, суміжних із Польщею (Українське Полісся) і Угорщиною (області Карпатського регіону). Досить поверхового погляду, аби переконатися: при практично рівноцінному середньорічному прирості деревини в нас і наших сусідів, рівень її господарського використання в них удвічі-втричі вищий. Проте ні угорці, ні поляки не панікують із приводу надмірного вирубування своїх лісів.

Леонід Руденко: — До цього хотів би додати, що вчені лісівницької науки в даному питанні, тобто щодо нормування вилучення деревини, спираються на дуже консервативну систему обчислення і затвердження так званих розрахункових лісосік, що доходить аж до урядового рівня. Цим політична відповідальність за негативні наслідки переноситься на уряд, тоді як суб’єкти підприємницької діяльності залишаються наче осторонь... Вони, мовляв, лише виконують державні вказівки. Це анахронізм, перенесений із командно-бюрократичної системи державного управління в ринкову економіку.

Андрій Бобко: — В часи В.Даля, автора Тлумачного словника російської мови, існувала приказка «наука в ліс не ходить». Нині саме той час, коли йти в ліс із наукою просто необхідно. Я глибоко переконаний, в Україні є вчені, котрі в питаннях загального лісівництва, а тим паче меліоративного, можуть давати консультації своїм зарубіжним колегам. У сучасних умовах глобалізації економіки й розвитку ринкових відносин нашим ученим-лісознавцям слід було б активніше користуватися існуючим на згадані мною послуги попитом, особливо в країнах, що розвиваються. Але натомість багато з них самі поводяться перед заїжджими «авторитетами» як вічні школярі, для котрих головне — не економічна ефективність наукової продукції, а почесні звання й посади. Можна, звісно, зрозуміти, що їх на це штовхає. Але ж треба пам’ятати і про гідність, і про те, що теоретичні та прикладні дослідження вітчизняного лісівництва не поступаються зарубіжним. Ось тільки практика від них значно відстає.

— Досі ми говорили про ліси державних підприємств, хоча й не наголошували на цьому. А як бути з колишніми колгоспними лісами?

Андрій Бобко: — Ви торкнулися надзвичайно важливого питання. Адже за всіх часів, навіть після земельної реформи 1861 року, що скасувала кріпацтво, про селян не забували. Відтоді в Росії, зокрема й в українських губерніях, ліси передавали в розпорядження сільських громад, церков. З часом вони дістали статус лісів місцевого значення.

Сучасні фахівці зробили все для того, щоб ліси місцевого значення (у радянські часи — колгоспні й радгоспні) було де-факто цілком експропрійовано, закріпивши в Лісовому кодексі можливість передачі тільки громадянам із спеціальною підготовкою ділянок лісу площею до п’яти гектарів. Та й то лише за умови, що вони входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств. А либонь вирішення долі цих лісів, можна сказати, лежить на поверхні. Треба в усіх сільських районах створити агролісгоспи, уповноважені вести лісівництво як у межах лісів, що належать колишнім колективним й іншим сільгосппідприємствам відповідних районів, так і на землях сільськогосподарського призначення. Зокрема, займатися утриманням і розвитком полезахисних лісосмуг і захисних лісонасаджень за узгодженням із їхніми правонаступниками. Але за рахунок державного бюджету, включаючи утримання обмеженого штату лісової служби агролісгоспів. І розглядати це як необхідну дотацію сільгоспвиробникам. Це стало б цивілізованим розв’язанням проблеми охорони й захисту лісів місцевого значення.

— Наскільки наше лісове законодавство відповідає законодавчим нормам європейських країн? Адже державна політика України декларує її входження в європейські структури.

Андрій Бобко: — На словах — усе благополучно, на практиці — як завжди. Моніторинг лісів, іншими словами облік лісового фонду, проводиться в Україні методом розподілу на так звані вікові групи. Він полягає в групуванні лісонасаджень певного віку в облікові категорії експлуатаційного призначення. При цьому виділяють стиглі й перестиглі насадження, такі що достигають. У статистичному обліку європейських країн застосовується розподіл тільки за віковими класами, що дозволяє кому завгодно й у будь-який час визначити, приміром, середній вік екосистеми, тобто сукупності лісонасаджень за окремими породами. Така сама ситуація і з іншими екологічними й лісівницькими показниками. Система обліку лісового фонду українських лісів таку можливість не передбачає. Це, у свою чергу, перекриває доступ незалежним експертам, зацікавленим фізичним і юридичним особам до відповідної інформації, без якої неможливо формувати державну політику лісівництва, зокрема лісосічного фонду.

Василь Данилюк: — Хочу підкреслити, що поняття «спілість» означає тільки технічне дозрівання, коли створюються умови для заготівлі лісоматеріалів переважно великих розмірів, необхідних для лісопильного виробництва. Але останнім часом в Україні відбулося досить істотне збільшення попиту на лісоматеріали середніх і дрібних розмірів, зокрема для забезпечення підприємств целюлозно-паперової промисловості, виробництва плит. Це наближає вік згаданої технічної спілості до спілості кількісної, що, у свою чергу, змінює в бік збільшення вихідні показники визначення розрахункових лісосік та обсягів вилучення деревини за господарськими секціями. При цьому збільшується й кількість лісоматеріалів на внутрішньому ринку.

— Для загалу й усіх зацікавлених у розвитку цього сектора економіки осіб це буде інформація не тільки для роздумів, а й для дії. Що кожен із вас хотів би сказати на завершення нашої розмови?

Андрій Бобко: — Необхідно невідкладно внести зміни й доповнення до законодавста України, про які я говорив. Сподіваюся, що відповідні держструктури запропонують, нарешті, заходи щодо формування в сільських районах агролісгоспів, які повинні стати правонаступниками колишніх власників лісів місцевого значення. Вони здійснюватимуть загальне лісівництво в колишніх колгоспно-радгоспних лісах на загальних засадах, створюватимуть агромеліоративні насадження на замовлення й за узгодженням із правонаступниками відповідних земельних угідь держбюджетним коштом.

Василь Данилюк: — Не чекаючи змін у законодавстві, із метою розширення доступу акціонерних й інших промислових підприємств до придбання лісосічного фонду на аукціонах слід запровадити на конкурентних засадах його прозорий продаж. При цьому припинити розподіл на користь лісгоспів, що виступають одночасно в двох іпостасях — продавцями й покупцями лісосічного фонду. Це сприятиме розвитку лісового бізнесу, залученню до придбання й розробки лісосічного фонду лісопромислових структур, зокрема акціонерних лісопромислових підприємств Карпатського регіону. Необхідно позбавити облдержадміністрацію запозиченого в радянської системи права розподіляти лісосічний фонд і перейти до ринку. Скорочення обсягів експорту необроблених лісоматеріалів можна забезпечити запровадженням вивізного мита в розмірі не менше 15% контрактної ціни на необроблені й 10% — на пиляні лісоматеріали.

Леонід Руденко: — Вважаю необхідною розробку нового Лісового кодексу з адаптацією практики статистичного обліку й моніторингу лісів до форм, застосовуваних ЄЕК ООН. Для цього необхідно створити при Держкомземі України, як при органі, що не має в питаннях лісокористування особистих підприємницьких інтересів, відповідну комісію з включенням у її склад представників зацікавлених сторін, зокрема акціонерних лісопромислових підприємств і целюлозно-паперової промисловості.

До зміни законодавства, зважаючи на необхідність невідкладного збільшення обсягів лісоматеріалів, треба розглянути питання про надання земельних ділянок лісового фонду в оренду акціонерним лісопромисловим підприємствам на термін до 50 років.