КВАРТИРА ПО-КИЇВСЬКИ, АБО «ЧТО НАМ СТОИТ ДОМ ПОСТРОИТЬ»

Поділитися
«І чого його підносять на щит! — роздратовано вигукнув один із знайомих, чиновник середньої ланки. — Це чергова піраміда, злегка закамуфльована...

«І чого його підносять на щит! — роздратовано вигукнув один із знайомих, чиновник середньої ланки. — Це чергова піраміда, злегка закамуфльована. Качають собі грошики, а люди наші все одно намагаються наступити на граблі. Ось побачите: ще рік-два — і будуть ці всі його вкладники ридати!..»

«О, це мужик із головою! — озвався інший співрозмовник. — Таке придумати в нашій економічній чехарді — й не прогоріти! Наскільки я знаю, до них черги на кредити та на квартири не зменшуються, а навпаки».

Думки ці — про одну й ту саму людину, президента холдингової компанії «Київміськбуд» Володимира Аврумовича Поляченка, і про експеримент (а фактично — переворот) у пострадянському, нині українському будівництві.

Отже, що ж тут правда, а що — плід фантазії недругів? І чи не поквапитися це з’ясувати, а то раптом справді це «піраміда», яка раптом візьме та обвалиться?

50 тисяч і один дитячий будинок

Хол будинку, в якому розмістився холдинг «Київміськбуд», не зовсім схожий на установу. Тут у засклених вітринах — яскраві вишивки, малюнки, аплікації, та ще й такі, що можуть прикрасити будь-який дім... І напис: «Роботи вихованців дитячого будинку «Малятко».

«Дитяча» тема виявилася наскрізною під час нашої зустрічі. Щойно ми розташувалися в конференц-залі, як на екрані (який звичайно демонструє графіки, цифри, діаграми) раптом засяяло усміхнене личко чарівної дівчинки. І така сама усмішка була на обличчі хазяїна.

— Ось подивіться — це наші дівчатка. Вже йдуть у життя. Вузи вибирають. Раніше вихованці дитячого будинку й мріяти про це не могли. А тепер ми даємо їм таку можливість. Адже ми їх усіх удочерили, усиновили, стипендії виплачуємо, рахунки поповнюємо — для дорослого життя. Плануємо й квартирами забезпечити. Весілля зіграємо....

— У вас, здається, теж є прийомна дочка з дитячого будинку?

— Так це ж вона на екрані! Оленка. Хоче іноземні мови вивчати. А як вона чудово співає!

Не з показників, не з проектів розпочав розмову один із найбільших столичних будівельників. І був дивовижним у цю хвилину, тому що відкрилась перед нами не так ділова людина, як людина Діла, котра знає, для кого її безсонні ночі й зіпсовані нерви, котра розуміє, що людство починається з людини… І, як людина, був він у ці хвилини схожий на багатьох типових батьків: йому хотілося насамперед продемонструвати своїх дітей. А вже потім — свою дитину.

Напевно комусь це здасться сентиментальним. Та комусь — і природним. Ось лише типовим це явище не назвеш: не так у нас багато дитячих будинків (одиниці), яким шефи справді замінили батьків, не просто приїжджаючи з черговим набором речей, а усиновивши та удочеривши вихованців, уже сьогодні забезпечивши їхнє майбутнє. І в нашій з Володимиром Аврумовичем розмові тема «його дітей» постійно випливала, перемежовуючись із виробничими проблемами, іноді наче б розвиваючи або аргументуючи їх.

До речі, через кілька днів після нашої зустрічі стало відомо, що глава Київської міської адміністрації Олександр Омельченко присвоїв президенту ХК «Київміськбуд» Володимиру Поляченку звання «Меценат Києва».

— Володимире Аврумовичу, і все-таки ваш стрибок у «передовики капіталістичного виробництва» залишається якоюсь загадкою. Адже ви — людина та керівник, який формувався при соціалізмі. Після повного розвалу системи цей досвід міг би служити хіба що каменем, який тягне на дно. Проте ви зуміли випливти. Що давало вам упевненість — напрям вибраний правильно? Адже ризик був великий...

— Не те слово... Це нині весь Київ у новобудовах. А я пам’ятаю очі моїх управляючих вісім років тому, в яких німе запитання — що завтра? Галузь практично «лягла», приходять телефонограми: припиняти будівництво на об’єктах, що не мають фінансування. А його вже практично ніде не було. Наші обсяги будівництва впали з мільйона квадратних метрів до трьохсот тисяч, і попереду — жодного просвітку. У мене безсонні ночі, у людей розпач. Тоді поставало питання — бути чи не бути «Київміськбуду».

Ось ми й вирішили спробувати новий спосіб: залучити гроші людей для будівництва житла.

Чи були ми впевнені? Звісно, ні. Швидше, це було осяяння, але осяяння, що грунтується на розумінні подій і процесів. Пошук виходу із, здавалось би, глухого кута змусив працювати думку. І була команда, що складалася з однодумців, готових трудитись вдень і вночі, але знайти вірне рішення. Перший віце-президент корпорації Станіслав Сташевський, Костянтин Паливода, який тільки-но став головою правління банку «Аркада», віце-президенти, керуючі, апарат управління — інтелект і здібності всіх були напружені до краю. Нас підтримував, чудово розуміючи, що означає для міста будівельний комплекс «Київміськбуду», тодішній куратор галузі — нинішній Київський міський голова Олександр Олександрович Омельченко.

І ми знайшли вихід. Мільйони людей до Ньютона бачили, як з дерев падають яблука. Але тільки Ньютон був готовий до того, щоб на підставі цього буденного явища сформулювати великий закон.

Ми, звичайно, не генії, але теж виявились готовими зрозуміти, що криза в житловому будівництві має принципово інші корені, ніж криза в будь-якій іншій галузі. Потреба в житлі залишилась, потужності для його будівництва збереглися. Необхідний був механізм, що міг об’єднати зусилля одних і бажання інших.

Своя квартира — це одне з животрепетних для людини питань. Які обіцянки часів соціалізму ми пам’ятали найбільше? Хрущов гарантував побудувати комунізм, а Горбачов — кожній сім’ї окрему квартиру до 2000 року.

Та фахівцям давно було зрозуміло, що житло, яке при соціалізмі давали безплатно, — це сир у мишоловці. Тоді була сувора норма: дві кімнати — на сім’ю, що складається з трьох осіб, три кімнати — на чотирьох. І не більше! Однак це ж тупикова схема, яка не вирішує проблеми. У сім’ї знову з’являється дитина, приїжджає матір, ще щось... І людина, яка отримала квартиру, ставала потенційним черговиком на поліпшення житлових умов.

Немає нічого природнішого, ніж прагнення людини мати свій дах над головою. Так, почалася перебудова, держава виявилася не в змозі дати безплатне житло. Та ті, кому воно було потрібне, залишилися! Ось звідси виросла наша переконаність: можна спробувати залучити кошти громадян.

Часи не вибирають, говорив поет, та все ж час нам дістався жахливий: 1994—1995 роки. Це був період тих трастів, що лопалися, як мильні бульбашки, обкрадаючи вкладників. Вони посіяли в народі таку недовіру, що людина вже десять разів думала, перед тим, як віддати комусь хоча б червінець. Потрібно було переконати людей, що ми не черговий траст. Що отримати квартиру, вкладаючи кошти в її будівництво, — цілком реально.

До того ж на мені лежала величезна відповідальність за колектив. П’ятдесят тисяч чоловік за спиною... Замовлення на будівництво, як я казав, майже припинилися, а це ж живі люди, їм потрібно дати роботу, зарплату. Менталітет будівельників такий, що в переважній більшості вони свою справу не полишать і на «вільний хліб» не підуть, просто не зможуть… Ось ми й пішли на ризик. Робили ставку на авторитет «Київміськбуду», на мій авторитет. Багато хто не розумів нас. Навіть люди, які добре мене знали, казали: «Не може такого бути в наш час, щоб тобі повірили і давали гроші на будівництво квадратних метрів. Не куплять незбудоване...» Тому ми форсували будівництво першого будинку.

Першу десятиповерхівку — панельну, на Осокорках, на намитому піску — ми побудували за півроку. Дуже поспішали — нам потрібно було показати, що гроші, які нам довірили люди, пустили на потрібну справу.

Я вважаю, нам повезло, що на здавання того першого будинку приїхав Президент України. Тому що найзапеклішими супротивниками нашої ідеї були чиновники, а після цієї події про нас перестали говорити на всі лади. Разом із Президентом приїхали чимало керівників міністерств, глава Національного банку, голова Держбуду. І вони побачили людей, які купили житло: більшість становили ті, хто використовував єдину можливість отримати квартиру. Я пам’ятаю жінку з Чорнобиля, яка принесла останні гроші, вона розповідала, як родичі їй казали: «Отямся! Що ти робиш?» Тобто справа навіть не в чиновниках, а от що я відповів би цій жінці, якби нічого не вийшло?!

Коли перший будинок пішов, потім другий, крига недовіри скресла. Схема запрацювала.

— А що для вас по-людськи було найважчим у той час?

— Найважчі моменти — це затримки заробітної плати людям. Коли приходили до мене працівники й просили хоча б по сто гривень виплатити. І треба було знайти ці гроші.

А ще — реорганізація суто будівельної компанії на будівельно-інвестиційну. Вийде чи ні, адже й оглянутися немає на кого, ми були першими. Як цим грамотно зайнятися? І ми вирішили створити банк. Так виникла наша «Аркада».

Зауважте, що в банку не було й немає жодної іншої програми, крім житлової. Немає ні енергоносіїв, ні бензину... Вся його інтелектуальна енергія спрямована на вдосконалення ідеї та механізмів залучення фінансових коштів киян на будівництво житла. Тому це не «жируючий» банк, а фінансова структура, що працює на вирішення соціальних проблем суспільства.

Нам казали, що незабаром не буде людей, які у змозі платити 50 відсотків вартості квартири одразу, а протягом строку будівництва виплатити її повністю. Але минуло вже 8 років, і бажаючі мати справу з «Київміськбудом» не зникли. Тільки більшає цих бажаючих. Оскільки ми за вісім років удосконалили цю програму. Спочатку вклад був 50% від вартості квартири, потім 40, далі — 30. Пішов кредит на три роки, на п’ять, нині вже на тридцять.

— І під який відсоток?

— Як і від самого початку, під 10,5%. Та в нас своя гарантія стабільності вкладів і кредитів — ОдІн. Це умовно-розрахункова одиниця інвестування, про цей механізм уже розповідали, не хочу повторюватися. Лише зауважу, що за ці роки схема себе повністю виправдала — завдяки нашому ОдІну інфляція не з’їла жодної гривні наших інвесторів, всі вкладені гроші працюють із повною віддачею. До речі, така сама схема в нас працює і на пенсійних вкладах: вони теж нараховуються в ОдІнах, і людина знає, що ніколи її гроші не знеціняться...

— Ось тут, будь ласка, докладніше. Про пенсійний фонд «Аркади» теж чимало розмов, і далеко не всі вони доброзичливі...

— Та знаю я про них дуже добре! До нас кілька років тому приїхав народний депутат Валерій Михайлович Сушкевич (ми й нині з ним дружимо), голова парламентського комітету з соціальних питань, і каже: «Володимире Аврумовичу, знаєте, чому у вас так багато опонентів? Тому що пенсійні гроші — це величезні суми, із ними дуже вигідно працювати, і ви прагнете цю нішу зайняти». Я запитую: «А як ви вважаєте, скільки у нас грошей?» Він відповідає: «114 мільярдів». Уявіть, скільки насправді на той момент в нас було на пенсійних рахунках... 6 мільйонів гривень. Відчуваєте різницю? Адже він же не людина з вулиці, а державний чоловік, та хтось йому цю цифру вніс у вуха. І, напевно, не йому одному. У нас за три роки роботи експерименту зібрано 18 мільйонів. Починали 1999 року з 138 тисяч гривень, а нині 22 тисячі клієнтів за цією системою і 18 мільйонів гривень. Тобто середній вклад людини — 800—900 гривень. А «доброзичливці» уже збільшили цифру в 20 тисяч разів...

Так, холдинг разом із банком створили недержавний пенсійний фонд, залучаємо кошти людей на пенсійні вклади з подальшим їхнім використанням для довгострокового кредитування будівництва житла. Будь-яка працююча людина може відкрити в нас пенсійний рахунок, покласти гроші, на які нараховуватимуться відсотки. Тим самим вона забезпечує собі гідне життя після виходу на заслужений відпочинок, вагому додачу до звичайної пенсії. І кошти надійно захищені. Ким і чим? Ці гроші бере у вигляді кредиту на будівництво житла інша людина. І виплачує кредит, тим самим забезпечуючи себе квартирою, будівельника — роботою. А вкладник спокійний і впевнений — його гроші захищені й працюють. Не лише задля його блага, а й для суспільства та держави. До речі, серед «пенсійних» вкладників є навіть студенти. Уявляєте — їм ще до пенсії років по сорок, а вони вже думають про її пристойний розмір. І не тільки не хочуть жити на мізер, а й розуміють — до пенсії далеко, а вклади на тривалий строк зростають у геометричній прогресії.

Взагалі ми втягуємо в оборот фінансові ресурси, які раніше переважно або крутилися в тіньовому секторі економіки, або лежали в людей «у панчохах». Вигідно це людям і державі? Я вважаю, безперечно.

— Тобто не вдалося «доброзичливцям» вам перешкодити, дезінформуючи органи влади?

— Та слава Богу, ні. Адже це державна соціальна програма. У грудні 1999 року був виданий указ Президента, у квітні 2000 року вийшов Закон України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд». А торік — новий закон про внесення змін і доповнень у перший. Отож, в останньому документі значно спрощений порядок відкриття пенсійних рахунків підприємствами та організаціями для своїх співробітників, дозволено також відкривати пенсійні рахунки на інших осіб. Якби було у нас щось «накручено» — хто б дозволив продовжувати програми, та ще й спрощувати схеми? Врахуйте, що за нами невсипно стежить Наглядова рада з моніторингу за ходом експерименту. Вона, власне, є гарантом інтересів вкладників: контролює, щоб їхні гроші були інвестовані в найнадійніші фінансові інструменти — іпотечні цінні папери, забезпечені кредитами, виданими під заставу житла, яке будується. Саме голова цієї ради Павло Іванович Гайдуцький нас свого часу дуже підтримав, спростував чутки про пенсійні мільярди.

— Чи правда, що ваш досвід запозичили росіяни?

— Так. На святкування 10-річчя незалежності України з Москви приїхала делегація, очолювана першим заступником Лужкова Володимиром Ресіним. Здивувати його, загалом, важко, тому що коли Київ будував 600—700 тисяч квадратних метрів житла на рік, Москва легко брала бар’єр у чотири мільйони. Та коли Володимир Йосипович побачив, як працює банк «Аркада», то рівно через десять днів до нас приїхала делегація з його департаменту вивчати досвід. І коли вони познайомилися з нашою роботою, то побачили, що так, сьогодні в багатьох питаннях ми їх випереджаємо. Особливо у випуску цінних паперів і в тому, що працюємо безпосередньо з населенням, а не з посередниками в особі різноманітних компаній.

За моделлю рефінансування, впровадженою у нас, почав працювати Іркутськ. А ось у москвичів ця схема не пішла, тому що у них не було спеціалізованого банку, який би займався залученням коштів населення. Зрозуміло, у них потужні, величезні банки, не те, що наші. Та вони почали проробляти проект із «Інкомбанком». А «Інкомбанк» не працюватиме на два-три відсотки прибутку. Йому потрібно 10 відсотків.

До речі, із приводу банку. За великим рахунком, не обов’язково лише «Аркада» може працювати з залучення коштів населення для інвестування будівництва. Ми можемо співпрацювати з будь-яким іншим, і прагнемо цього. До нас приходили інші банки, пропонували своє партнерство. Та ми їм поставили умову: для інвестора і вкладника має бути все одно, який банк, тобто умови для людей повинні бути однаковими. «Аркада» дає кредит під 10,5 відсотка — і ви під такий самий. На жаль — як приходять, так і йдуть. Невигідно їм.

— Чому ж вигідно вам?

— Я вже казав — за великою вигодою не женемося. Витримуємо таке співвідношення, щоб від нас не пішов інвестор (тобто громадянин) із середнім статком. Формуємо довгостроковий пакет замовлень. Ось дивіться — розпочинали ми кредиту на один рік, за умови першого внеску не менше 50% вартості квартири. А нині банк «Аркада» пропонує людям уже кілька цільових програм. Пенсійна — зрозуміло. Далі — депозитні вклади, тобто на конкретний термін, коли людина може просто покласти гроші під відсотки для отримання доходу. Далі — нова схема кредитування: цільові житлові вклади на конкретний термін з обов’язковим поповненням і наступним отриманням довгострокового кредиту на пільгових умовах. Це, до речі, дуже важливо, оскільки розраховано на тих людей, які не можуть відразу сплатити перший вклад, який сьогодні для кредитних програм становить 35% від вартості квартири. За цією програмою люди кладуть свої гроші, починаючи зі 100 ОдІнів, під невеликий процент депозиту, і укладають з банком графік поповнення свого депозитного рахунку протягом певного строку. А по завершені цього строку банк надає їм можливість взяти пільговий, під 4% (замість 10,5) довгостроковий кредит на будівництво житла в розмірі половини вартості квартири. Тобто створена система накопичення коштів на перший внесок, яка передбачає пільгове кредитування. І людині вигідно, й банку.

Нарешті, є в нас і цільові дитячі страхові вклади. Це коли батьки чи бабуся з дідусем збирають для дитини гроші на квартиру чи отримання освіти. І ви загляньте в наш банк — там завжди люди.

Прокладаючи лижню

— Може, вам вигідно працювати ще й тому, що «Київміськбуду» у столиці — зелена вулиця? Кажуть, що ви легко отримуєте майданчики під будівництво...

— Та справа не в майданчиках. А в тому, що ми з кожного майданчика робимо інвестиційний проект. Одержуємо місця для забудови на загальних підставах, причому не в центрі — там нам якраз, на жаль, мало майданчиків дістається.

Почавши з п’яти забудовних площ, сьогодні ми зводимо в столиці 79 будинків, і приблизно стільки ж перебуває в стадії проектування. У кожному будинку 5% квартир передаємо місту для розподілу серед сімей, що перебувають на пільговій міській черзі отримання житла. До речі, 18 відсотків наших клієнтів — ті, хто стоїть у міській квартирній черзі. Це ще одне підтвердження того, що необхідно якомога швидше приймати Житловий кодекс і чітко визначити в ньому ті категорії населення, які мають право на одержання безоплатного житла. А саме таке житло повинне мати статус «соціального». Але це тема зовсім іншої розмови.

Практично біля всіх майбутніх будинків уже одразу передбачаються приміщення для розташування різноманітних соціальних об’єктів: магазинів, перукарень, піцерій, пунктів прийому хімчисток…

Повертаючись до теми земельних майданчиків, скажу свою думку: кожен власник земельної ділянки і забудовник повинен брати участь у розвитку інфраструктури міста і відраховувати на це певні кошти. Відрахування мають бути пропорційні тому, в якому місці розташована новобудова. Такий порядок затверджений і діє, але норми відрахувань необхідно переглянути, аби умови роботи для кожного забудовника були справді рівними: будує хтось на Троєщині, де рентабельність будівництва 2-3%, — відрахування мінімальні, будує в центрі, де дохідність значна, — і віддача місту набагато (на порядки) вища.

Ось хоча б останній приклад, уже нинішнього року: саме холдинговій компанії «Київміськбуд» міська влада надала право здійснювати комплексну забудову проспекту академіка Миколи Бажана (у районі житлового масиву «Позняки»). Оскільки ми запропонували проект, що забезпечить єдність архітектурного ансамблю, ми хочемо, щоб це був гарний, стильний комплекс — це ж європейська столиця! Плюс до того дві школи в цьому районі зобов’язалися побудувати.

І будинки в нас не «інкубаторські», а різноманітні за дизайном і «змістом». Ми будуємо квартири, виходячи з менеджменту та маркетингу як власного, так і фахівців банку «Аркада». Приміром, на Троєщині квартира має одні параметри, досить скромні, а ось на Осокорках, де поруч метро, проект вже інший. Однак там і ціна закладається інша. А на Правому березі чи в центрі — своя специфіка. У кожному випадку це різні проекти. Тому, отримавши майданчик, ми оголошуємо тендер усередині своєї компанії, і виграє той, хто може запропонувати кращий проект. Такий закон ринку — залучити покупця.

Зауважте також, що завдяки ухваленому закону про експеримент з поширення досвіду «Київміськбуду», ми вийшли й за межі столиці. Не відразу, щоправда, та нашим досвідом зацікавилися, і вже сім будинків будуються в різних областях. Тобто зайняті роботою місцеві будівельники, працює обласна будівельна індустрія. Нещодавно здали будинок у Вінниці. Приємно, що на будівництві в них усе-таки висить прапор «Київміськбуду». Почала працювати наша схема в Дніпропетровську — будівельна фірма «Творець» її підхопила. В Одесі ми допомогли реанімувати ДБК-1, він уже практично на лопатках лежав, а сьогодні працює. У Запоріжжі теж.

Якось Мхитарян, нині він народний депутат, почесний президент «Познякижилбуду», сказав мені: «Володимире Аврумовичу! Ви для нас, як той лижник — снігом, льодом без палиць йдете, прокладаєте лижню. А нам позаду вже легше». Це, зауважте, оцінка від конкурента. Так, ми першими й відчуваємо на собі всі новації, і набиваємо гулі. Хто з цифрами й розрахунками переконував у тому, що податок на додану вартість з будівництва житла необхідно зняти? Наш холдинг. Нині знову точаться розмови, щоб увести ПДВ на житло. Може, справді той, хто купує дороге, елітне житло, може й ПДВ заплатити. Та інвестори квартир на Осокорках, Позняках, Троєщині — це люди дуже небагаті, багато хто віддає останні гроші, бере гроші у борг. Навішувати на них ще й ПДВ — це залишити людей без житла. Втім, моя думка — ні з кого не треба брати цього податку. Це буде стимулом для того, щоб надходили нові інвестиції.

Я переконаний, що будівництво — це та галузь, яка при розумному менеджменті може вивести економіку з безвиході й підняти країну. По-перше, гроші, які раніше не працювали, люди нині виймають із загашників. Ці гроші легалізувалися. По-друге, піднімуться інші галузі. Ось подивіться: ми будуємо п’ять-шість тисяч квартир, для кожної з них потрібно ще як мінімум 10—20 тисяч гривень на меблі, світильники, штори... А це все робочі місця.

І наступний аспект. Торік ми сплатили податків у бюджет майже 300 мільйонів гривень. У позаминулому — 271 мільйон. А розпочинали з 75 мільйонів. Це ж кошти на школи, дитячі садки, зарплати бюджетникам. А якби ми стояли?

І все-таки про ціну

— Картина зрозуміла: Київ будується, будівництво дає десяткам тисяч людей роботу, квартири... Ви працюєте не «жируючи», як висловлюєтеся самі. Однак нові квартири в Києві дуже дорогі. Деякі фахівці вважають, що їхня ціна навіть вища, ніж у європейських столицях. У чому тут річ? Є розмах, недорога робоча сила, а ціна на квартиру зашкалює...

— За весь Київ відповідати не можу. Скажу лише, що, крім нас, у Києві нове житло реалізують понад 20 забудовників та інвесторів. Та квартири, які будує «Київміськбуд», найдешевші. За ці слова я відповідаю.

Я вам зараз покажу ще одну цифру з наших соціологічних досліджень — ми їх проводимо, до речі, кожного місяця. 70% столичних жителів пов’язують свою надію на нове житло з «Київміськбудом». А взагалі на умови кредитної схеми «Київміськбуду» погоджуються 33-35 відсотків киян. І це можна пояснити. Давайте подивимося на прикладі наших працівників. Середня зарплата «київдержбудівця» — 652 гривні. У сім’ї три чоловіки. Нехай ще один хтось працює, це ще гривень чотириста. Ми полічили, що якщо кредит розділити на 30 років, то близько 400 гривень потрібно платити щомісяця. Так, обмежуючи себе в усьому. Та ми спеціально в рамках опитування цікавилися в молодих людей: що вибереш — три рази харчуватися і жити без квартири, або їсти двічі на день, але мати своє житло? Практично всі відповіли: згодні харчуватися навіть один раз, але мати окрему квартиру. Ви ж розумієте — не буде нормального життя в молодої сім’ї, якщо вона тулиться з батьками, із дідусями, бабусями, нехай вони навіть золоті.

— А який відсоток киян із загальної кількості покупців квартири?

— 85 відсотків. Тому що ціни прийнятні. Вірте чи ні, але я приїжджаю на роботу о сьомій годині ранку й часто бачу чергу чоловік сто, як раніше за дефіцитними товарами. Це означає, що ми продаємо дешевий будинок, десь на Троєщині чи іншому масиві. Люди викуповують одно- і двокімнатні квартири. З вечора приходять і займають чергу.

Це відповідь на ваше зауваження з приводу «зашкалювання». І якби ми тримали ціну вищу, ніж на вторинному ринку, то хіба йшли б до нас гуртом? Масова свідомість — тонка річ. Ми всі розуміємо, що новий автомобіль кращий і надійніший, ніж старий. Так само й телевізор, холодильник. А ось щодо житла стереотипи ламаються дуже непросто. І з цієї причини також ми постійно озираємось на вторинний ринок.

Сьогодні середня вартість інвестування одного квадратного метра житла в «Київміськбуді» становить близько 300 доларів США. Якщо порівнювати цю цифру із середнім рівнем доходів населення (500—600 гривень на місяць), то це дорого. Ось ви використовували порівняння з іншими країнами. Я це теж зроблю. У США, приміром, середня вартість одного квадратного метра житла становить 1000—1200 доларів, а середньомісячний дохід американця — три—п’ять тисяч доларів. Співвідношення, зрозуміло, інше. Та цей перекіс задаємо не ми, а наша економіка.

А будинок можна побудувати за стільки, скільки він коштує. І цемент має свою ціну, і метал, і щебінь. Праця, нарешті. За минулий рік, приміром, вартість інвестування одного квадратного метра нашого житла виросла в середньому на 20—25%. Цьому є цілий ряд причин: подорожчали основні будівельні матеріали, особливо арматура, скло, піднялася вартість палива, потягнуло ціну застосування новітніх технологій та матеріалів, підвищення комфортності.

Взагалі, хочу зауважити, що механічно порівнювати ціни на старі та нові квартири не зовсім коректно. Треба порівнювати не вартість квартир різного метражу, а ціну квадратного метра. Приміром, на вторинному ринку двокімнатна квартира коштує, умовно кажучи, 15 тисяч доларів. Та раніше будували які квартири? Двокімнатна містила 40—50 квадратних метрів. Сьогодні ж це 60—80—100 квадратів. Та й рівень комфортності не можна порівняти. Отже квартира від квартири відрізняється. І ми при цьому фактично працюємо в діапазоні цін вторинного ринку: на Троєщині в панельному будинку наша ціна 1636 гривень за квадратний метр, а вторинного ринку — 1668 гривень, на Харківському масиві цегельний будинок — відповідно 1872 гривні наших проти 1943 гривень вторинного. Ну, в центрі співвідношення інше, там наші ціни трохи вищі. Та це, вважаю, зрозуміло.

— Нині дискутується питання, чи потрібний місту мільйон квадратних метрів щорічно.

— Києву дуже потрібний цей мільйон. По-перше, попит є, якщо купують. По-друге, повторюсь, холдинг за кожний майданчик віддає місту 5% житла безплатно, плюс 2% службових — уже 7%. Це на додаток до бюджетного житла, яке йде лікарям, інвалідам, чорнобильцям. Це ще один привабливий бік нашого експерименту. До речі, Київ — єдине місто в Україні, де сьогодні, завдяки зусиллям нашого мера Олександра Олександровича Омельченка, будується бюджетне житло. А по-третє й головне — якщо в Європі середня забезпеченість однієї людини житлом становить 30 і більше метрів, то у нас ледь дотягує до 20. Для того, щоб вийти на рівень, наприклад, Польщі, треба дати кожному українському громадянинові ще бодай метрів дев’ять. А ми ж інтегруємось у Європу, чи не так? То й рахуйте, чи потрібен мільйон на рік.

— Ходять чутки, що на наш київський ринок нерухомості поклав око зарубіжний інвестор. Його поки що стримує недосконалість законодавства — відсутні гарантії. Та це справа часу. У ваші двері дзвонять?

— Так, звісно. Ми вже кілька років тісно співпрацюємо з зарубіжними партнерами в промислово-торговій сфері: це й мережа супермаркетів «Білла», і реконструкція універмагу «Україна», нині компанія «Кока-Кола» пропонує спільний проект. Отже, ми непогано себе зарекомендували на ринку, якщо нас шанують, із нами працюють на рівних. Торік ми заробили в зарубіжного інвестора 64 мільйони гривень. Звичайно, вони й житлом цікавляться. Напевно, це теж було б нам вигідно, але допоки попит небагатих людей на житло не буде задоволений, ми на таке партнерство не підемо. А зарубіжному інвестору цікаво будувати елітне житло...

Бізнес із людським обличчям

— Чи виникає у вас внутрішній конфлікт між бізнесменом, яким ви є за діяльністю, і депутатом, тобто представником своїх виборців? Серед них, до речі, є й такі люди, які ніколи не зможуть купити квартиру в будинку «Київміськбуду».

— А чому має виникати такий конфлікт? Адже суть слова «бізнесмен» у тому, що справа, якій людина служить, стала змістом її життя. У мене є справа, яку я люблю і якій ніколи не зраджу. І є мета — зробити все, щоб плодами діяльності будівельників могли скористатися якомога більше людей.

І люди це розуміють, тому що ми щирі перед ними, відкриті для діалогу, не ховаємось від прямих запитань і не уникаємо відповідей.

Для мене передвиборна кампанія стала ще одним серйозним уроком життя. Під час виборів я мав багато помічників, люди йшли добровільно, агітували за мене. Одного разу я побачив, як у неділю ці помічники стоять з агітацією під дощем, говорять з перехожими. Попросив їх сховатись, не мокнути — відмовились! Тобто я ще раз переконався — купити довіру й повагу не можна.

Знову згадаю поетичні рядки, цього разу Євгена Євтушенка, в яких сконцентровано все, чому вчили мене батьки: «Нет маленьких страданий, нет маленьких людей!». Мої виборці довіряють мені, тому що я розумію їх. І моя діяльність на депутатській ниві була й буде спрямована на те, щоб у державі, в Києві, в районі, в окрузі було якомога більше людей, котрі зможуть купити житло. Не важливо, де — в «Київміськбуді», «Житло- інвесті», на вторинному ринку. Головне — щоб цих людей ставало більше.

— Якби ваш сьогоднішній досвід накласти на минуле, чи багато ви зробили б інакше?

— На жаль, а може, й на щастя, історія не має умовного способу. Повернути час не можна, як і двічі увійти в одну річку.

Ну, а якщо помріяти… Напрям дій, стратегія залишилися б незмінними. А тактика — мабуть, щось би змінили в сенсі взаємної відповідальності, нашої та інвесторів. Ми відповідальні за строки та якість, але ж і люди відповідають і перед нами, й перед своїми сусідами за умови життя. Ми, наприклад, не передбачили на першому етапі відповідальність інвестора вселитися в квартиру, зробити в ній ремонт вчасно, планувати зміни проектних рішень таким чином, щоб не утискати інтереси інших. Проблема? Ще й яка!

Не можу спокійно думати й говорити про долю багатьох промислових підприємств нашої галузі. Свого часу я з іронією й сарказмом дивився на жінок, які стояли біля гастрономів і скуповували ваучери: не міг уявити, що за ці папірці можна буде придбати заводи. А виявилось — можна. Скільки наших колег стали банкротами через таких «пост-прихватизаційних» господарів, і втраченого вже не повернеш!

А головне ж у всьому цьому — не залізо. Люди залишались без роботи, без своєї справи… За це душа болить і досі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі