Криза жанру

У посушливому Середземномор’ї дощів іноді чекають місяцями. Але це не заважає багатьом країнам регіону знімати непогані врожаї, яких вистачає для внутрішнього споживання та експорту. Такий результат забезпечується не лише вибором вирощуваних культур. Їх високій урожайності сприяють спеціальні прийоми використання прісної води, включаючи її очищення та повторне споживання. При висиханні річок і озер у регіоні здавна будують накопичувачі дощової води. У ряді випадків також вдається скористатися ресурсом підземних джерел і опріснювальних установок.

Крім цього, особливу роль відіграє система точкового поливу. У садах і виноградниках, які можуть займати десятки та сотні гектарів, воду подають із допомогою шлангів. По них вона підводиться до кожного дерева чи лози. Поливати намагаються вранці, коли температура не така висока й випаровування вологи менш інтенсивне, що максимально сприяє її доступу до коріння рослин.

Шланги при цьому нерідко прокладено під тротуарами і про їхню наявність можна здогадатися лише за пластиковими відводами, які визирають біля самого коріння дерев. Зрозуміло, що зелень полів і міст за цих умов залежить не тільки від наявності вологи, а також від системи її накопичення, розподілу, подачі та способу підведення до рослин.

Це вражає, але у світлі існуючих макроекономічних уявлень цей очевидний висновок слід було б визнати помилковим. Річ у тім, що згідно з усталеними стереотипами економічне процвітання визначається обсягом грошової ліквідності, а не якістю фінансової системи, яка цю ліквідність акумулює та розносить по всій економіці. Отже, вдавшись до нехитрої аналогії, треба було б визнати, що тінь бульварів і врожайність полів не залежать ні від технічного стану іригаційної системи, ні від специфіки оброблюваних культур, ні від особливостей їхнього поливу.

Інфляція: коли менше - не краще

Наскільки неймовірний цей погляд, настільки ж серйозно макроекономічна мода пов’язує економічне зростання з монетарною політикою центрального банку, ігноруючи стан фінансової системи і те, як вона розподіляє грошові потоки між різними сферами виробництва.

Згідно з цією модою критерієм економічного успіху слугує не зайнятість, технологічний розвиток чи зменшення бідності, а динаміка цін: якщо вона нижча за 2%, вважають, що будь-якій країні гарантоване усталене зростання. Пік популярності цього невигадливого рецепту спостерігався напередодні світової кризи 2008 року. Практичним його втіленням стало інфляційне таргетування (ІТ), що активно пропагується рядом провідних країн і найвпливовішими міжнародними інститутами (МВФ, Світовим банком, ЄБРР).

Відповідно до ІТ, монетарна політика центрального банку має підпорядковуватися одній-єдиній меті - досягненню 2-відсоткової інфляції з допомогою використання одного-єдиного інструменту - відсоткової ставки. Решта аспектів грошово-кредитного регулювання (стан фінансової системи, якість економічного зростання, валютні обмеження, обмінний курс і т.ін.) підлаштовуються під це правило чи взагалі ігноруються. При цьому вимушеним драпіруванням теоретичних порожнеч ІТ служать алегорії на кшталт «не можна всидіти на двох стільцях».

Практичну цінність цих багатозначних сентенцій, які мало що означають, четвертий рік поспіль демонструє ЄС, євровалютне ядро якого персоніфікує цінову аскету та міжнародні фінансові проблеми. Мало того, що в Європі вони розпочалися з Ісландії, яка прийняла обітницю інфляційного таргетування, то ще й наступний економічний спад 2009 року в ЄС вибухнув на тлі близької до нуля інфляції (0,3%) - публічний конфуз віровчення, що обіцяло економічне благополуччя при стабільних цінах.

Одним із перших від його ортодоксальної версії тихо, суто по-англійському відійшов Банк Англії. Замість посилення монетарної політики він уже три роки втримує ставку свого відсотка на найнижчому з 1694 року рівні (0,5%). Крім цього, з березня 2009-го він накачує економіку ліквідністю (325 млрд. фунтів стерлінгів), купуючи держоблігації, а також активи страхових компаній і пенсійних фондів. Примітно, що при цьому інфляція в британській економіці вдвічі перевищує цільовий 2-відсотковий рівень: з 2006-го по 2011 рік вона зросла з 2,3 до 4,5%. У вітчизняних реаліях це рівносильне тому, що замість прогнозованої урядом на 2011 рік інфляції (8,9%) і фактично досягнутої (4,6%) її показник становив би майже 20%.

Аналогічна ситуація спостерігається й у країнах зони євро, де інфляція стійко коливається в діапазоні 2-3%, а її падіння нижче за магічні 2% «забезпечила» економічна криза. Всупереч цьому, відсоткова ставка Європейського центрального банку (ЄЦБ) утримується на мінімальному одновідсотковому рівні. Доповненням до неї в грудні 2011 року й лютому 2012-го послужила послідовна ін’єкція 489 і 529,5 млрд. євро, доступ до яких поетапно одержали 523 і 800 фінустанов. Примітно, що зазначені кошти видавалися на три роки - неймовірно тривалий термін для кредитів рефінансування центрального банку.

Якби щось подібне зробив сьогодні Національний банк України, розрив будь-якої фінансової програми з МВФ йому був би негайно гарантований: воістину, що дозволено Юпітеру, то не дозволено бику. Причому стосується це не тільки тривалості кредитів рефінансування, а й реальної їхньої вартості - нескладно помітити, що провідні європейські центробанки надають їх за ставками, меншими за рівень інфляції, через що реальна ціна їх кредитів залишається від’ємною. Будь-який підручник із макроекономіки (написаний у Штатах чи списаний з нього) проголосить таку практику порочною. Попри це, їй також слідує Федеральна резервна система (ФРС) США: більш як три роки її ставка перебуває в діапазоні 0,0-0,25%, з огляду на що в 2010 році вона була меншою за інфляцію (1,6%) в 6,6 разу, а в 2011-му (3,2%) - в 12,6 разу. Судячи з підсумків січневого засідання Комітету з операцій на відкритому ринку, зазначеної стратегії ФРС готова дотримуватися до кінця 2014 року.

Заради об’єктивності слід зазначити, що торік ЄЦБ двічі підвищував на 0,25 п.п. свою ставку. Але недоречність цих кроків була настільки ж очевидною, як і неминучість відмови від них. При цьому грудневе зниження ставки ЄЦБ із 1,5 до 1% навряд чи пояснювалося однією лише відмінністю поглядів нового президента банку М.Драги та його попередника Ж.-К.Тріше. Річ у тім, що останній встигнув запам’ятатися підвищенням ставки ЄЦБ у найменш слушний момент 2008 року (напередодні світової кризи) і наступним її зниженням після банкрутства Lehman Brothers і початку рецесії.

Економічний Едем: солодкі мрії

Сьогодні значна частина проблем країн «першого» світу пов’язана з їхнім ученням про досконалий ринок, що дав життя інфляційному таргетуванню. Тільки цим можна пояснити насаджувану ними віру в мудрість ринкової стихії, яка сліпо керує грошовими потоками. Якби це було так, то всі турботи центрального банку і справді обмежилися б закручуванням емісійного вентиля для попередження інфляційного тиску в економіці, оскільки гроші циркулювали б в ідеальних фінансових системах, які миттєво акумулювали б і спрямовували б їх на випуск відсутніх товарів, попереджаючи не тільки зростання цін, а й надвиробництво, кризи і безробіття.

Якби світ відповідав цій утопії, у ньому не було б злиденності, бідних і багатих. Не було б воєн, оскільки зник би дефіцит природних ресурсів. Тоді у 1990-му не було б вторгнення Іраку в Кувейт, а 2003-го не виявився б окупованим уже сам Ірак. Торік літаки НАТО не бомбардували б Лівії, а російський «Газпром» не перекривав би газ Європі та Україні в січні 2009-го. Вітчизняні фінанси позбулися б чорної діри «Нафтогазу України», а міжнародні - МВФ, Світового банку та інших фінансових інститутів через відсутність потреби в них. Європа сьогодні не рятувала б Грецію і себе від Греції. Проповідники вільної конкуренції не закривали б своїх ринків для трудових мігрантів з бідних країн, а якість життя в країнах «золотого мільярда» і «третього» світу не відрізнялася б.

Досконалий ринок - економічний Едем. Наївна віра в його настання була зрозуміла ще в часи Великої французької революції та п’янких гасел буржуазії, яка рвалася до влади, про свободу, рівність і братерство. Але через двісті з лишком років, коли світові лідери хочуть упорядкувати інстинкти ринку дуже детальним набором технічних, технологічних та екологічних стандартів, сертифікатів, патентів і ліцензій, системою заборонних санкцій і штрафів, коли норми і правила ведення, початку і припинення виробничої діяльності, так само як і процедури господарських спорів і банкрутства скрупульозно виписані і жорстко контролюються державою, яка пильно охороняє преференції національних виробників, коли юридичні послуги належать до найдорожчих, проповідь досконалого ринку абсурдна.

Безумовно, макроекономічні ризики можуть бути пов’язані не тільки з відсутністю державного контролю, а і з його вадами. Найкращий приклад цього - наростаюча боргова криза в Європі і Штатах. Однак поширена думка, що вона спровокована і живиться непомірним марнотратством держави, яка притисла національний бізнес, відображає лише частину проблеми. І, схоже, далеко не найважливішу.

Тягар буття

Згідно з Євростатом, високий рівень держборгу в Греції спостерігався задовго до фінансової кризи 2008 року. Так, якщо 1999-го - року народження євро - відношення держборгу до ВВП у країнах - нинішніх членах ЄС і зони євро наближалося, відповідно, до 66 і 72%, то в Греції воно вже становило 94%. Враховуючи, що до 2008 року в перших двох групах воно знизилося до 59 і 66,3%, а в Греції, навпаки, зросло до 107,4%, ефективність її державної машини справді мала би бути кращою. Коли ж іще згадати анекдотичні факти відсталості і марнотратства державних послуг у Греції (офіційні доплати «на дрова» держслужбовцям, істотне завищення їхньої кількості, премії за перенесення папок з поверху на поверх тощо), не дивно, що їхні витрати швидко породили нездоланні проблеми при першому ж серйозному погіршенні кон’юнктури.

Тим часом повноправними «творцями» боргових проблем Греції стали також її приватні кредитори, серед яких особливою «прозорливістю» вирізнилися німецькі і французькі банки. Надалі їхнє небажання брати участь у списанні частини боргу Греції надовго затягло переговори про надання їй другого пакета допомоги в розмірі 130 млрд. євро.

Та що набагато важливіше, бюджетне марнотратство в країнах ЄС - швидше виняток, ніж загальне правило. Як зазначалося, за вісім років, що передували кризі, тягар державних зобов’язань у них знизився. Причому в ряді випадків досить суттєво. Так, у проблемній сьогодні Іспанії відношення держборгу до ВВП упало з 62,4% в 1999 році до 36,2% в 2007-му. В Ісландії, яка, не будучи членом ЄС, висікла іскру європейської кризи, рівень держборгу в 2007 році становив неправдоподібно низькі 28,5% ВВП. В Ірландії ж його падіння взагалі було феноменальним: з 1995-го по 2007 рік - у 3,3 разу, з 81,2 до 24,8% ВВП.

Зазначене зниження боргового навантаження не було випадковим. Воно природно вписувалося в канву останніх 20 років безроздільного панування неоліберальної доктрини та її повсюдних вимог приватизації, дерегулювання і лібералізації.

Результат тотальної заміни державного контролю ринковим сумно відомий. У 2008 році вибухнула найбільша за останні 60 років криза, вирощена багаторічними прорахунками фінансових посередників і пов’язаних із ними інститутів: інвестиційних і комерційних банків, страхових і консалтингових компаній, хедж-фондів, аудиторських фірм, рейтингових агентств, пенсійних фондів. За аналогією з невдало спланованою іригаційною системою вони роками гнали грошову ліквідність на слабко регульований ринок іпотеки, п’яніючи від розпухлих цін на нерухомість і власних наддоходів від спекуляцій із нею.

Протверезіння почалося після дисконтного продажу Bear Stearns і Merrill Lynch і приголомшливого банкрутства Lehman Brothers - найбільших інвестиційних банків Америки. Увірувавши в непогрішність своїх ринкових інстинктів, індустріальні країни вочевидь не очікували, що прорахунки і відверті махінації їхніх фінансових стовпів можуть набути масового характеру, досягнувши сотень мільярдів доларів. При цьому ціна послуг «невидимої руки» Адама Сміта, яка усуває уламки та наслідки бізнес-катастроф, виявилася настільки страшенно високою, що США і Європа сьогодні готові платити трильйони доларів, аби лише уникнути її обіймів.

Провали вільного ринку не хвилювали його ідеологів, поки йшлося про технологічні руїни пострадянського простору або азіатську валютно-фінансову кризу 1997-1998 років. Однак тільки-но похитнулося їхнє власне благополуччя, чистота економічного дерегулювання втратила будь-який сенс. Останні чотири роки - безперервна низка рятувальних операцій із запобігання банкрутству бізнес-імперій, усупереч усім розмовам про ринкову дисципліну.

Якби йшлося не про американські іпотечні компанії Fannie Mae і Freddie Mac, які здетонували світову кризу, їхню санацію списали б під кальку МВФ і Світового банку: зробити банкрутом, реструктуризувати і продати вроздріб більш успішним конкурентам. Бажано - іноземним. Та оскільки це компанії не мексиканські (нігерійські, чилійські, українські тощо), їх… взяла під опіку держава. За оцінками бюджетного комітету Конгресу США, їй це коштувало 317 млрд. дол.

Кампанія з порятунку фінансових погорільців мала глобальний характер. Держава викуповувала їхні неліквідні активи та акції (націоналізувала) не тільки в США (Bank of America, Wells Fargo, Citigroup, JP Morgan Chase, Goldman Sachs, Morgan Stanley, Bank of New York Mellon, AIG). Бюджет рятував фінансові інститути в Бельгії та Франції (Dexia), Нідерландах (ING), Бенілюксі (Fortis), Португалії (BPN), Швейцарії (UBS), Великобританії (Royal Bank of Scotland, HBOS, Lloyds TSB), Німеччині (Commerzbank, Hypo Real Estate Holding), Ісландії (Landbanki, Kapthing, Glitnir), Ірландії (Anglo Irish, Allied Irish) тощо.

Цікаво, що в Штатах першу хвилю націоналізації (у рамках програми TARP міністра фінансів Г.Полсона, 700 млрд. дол.) проводили не демократи, а республіканці - затяті супротивники державного втручання та несамовиті поборники ринкових свобод.

Масовий порятунок фінансових невдах завдав приголомшливого удару по державних фінансах. На тлі занепалого виробництва рівень держборгу в ряді країн злетів удвічі-утричі-учетверо! З 2007-го по 2010 рік він підскочив у Франції з 64,2 до 82,3% ВВП, Німеччині - з 65,2 до 83,2%, США - з 64,1 до 93%, Великобританії - з 44,4 до 79,9%, Португалії - з 68,3 до 93,3%, Іспанії - з 36,2 до 61%, Ірландії - з 24,8 до 92,5%, Ісландії - з 28,5 до 92,9% ВВП.

Відповідальність за неспроможний бізнес, що звалилася на державу, підкосила її фінанси. Враховуючи, що в індустріальних країнах потенційні темпи зростання ВВП коливаються в межах від 1 до 3% на рік, державі знадобиться кілька десятиліть, щоб розрахуватися за помилки і порятунок «досконалого ринку». Оскільки ж держборг в інфікованих країнах усе ще зростає, масштаб «ринкової безвідповідальності» у них продовжує збільшуватися. Платити за неї доведеться не тільки сьогоднішнім платникам податків, а й також їхнім дітям. А в окремих випадках - і онукам.

З таким розподілом ринкових прав і відповідальності погоджуються далеко не всі. Про це свідчать масові демонстрації та страйки в європейських країнах. Гнів їхніх учасників легко пояснити - вони втрачають роботу заради економії бюджету, кошти якого було спрямовано на порятунок банкрутів, що одержують мільйонні бонуси. Своєрідною підтримкою протестувальників став публічний заклик Уоррена Баффета до Конгресу США підвищити податки на мегабагатих громадян. Однак визнання третього мільярдера США, що відношення його податкових платежів до особистого доходу вдвічі менше, ніж у найнятих ним співробітників, не знайшло відгуку в американських законодавців.

Час збирати каміння

Сьогодні криза вразила не тільки найбільші індустріальні країни. Її переживає й неоліберальна доктрина, що визначала економічні фасони останніх десятиліть. Чи означає це її швидкий занепад? Не факт. Можливість стригти купони у часи піднесення та продавати (!) свої борги державі в періоди спаду - надто приваблива, щоб великий бізнес добровільно від неї відмовився. Глибина ж і тривалість спаду, так само, як і обурення платників податків, явно недостатні, щоб цю волю похитнути.

Попри переконливу критику Вашингтонського консенсусу, економічна мода продовжує клонувати віру в непогрішність ринку. Відмова від неї на користь більш реалістичного синтезу підприємницьких свобод і державного регулювання пов’язана із серйозними зрушеннями не тільки у світогляді, а й у міжнародній геополітиці. Країнам «першого» світу, наприклад, довелося б теоретично визнати альтернативні моделі економічного зростання. Що явно не узгоджується з їхнім протистоянням Китаю, хоча й не знижує боротьби за його ж гроші.

Не можна не погодитися з директором-розпорядником МВФ К.Лагард про загрозу втраченого десятиліття. Проте складно прийняти однобоке кліше фонду, що в усьому винна надмірність державного споживання. Реалії свідчать, що першопричиною їхньої боргової пастки є безмірна жадібність капіталу, який одурів від спекуляцій із нерухомістю. Чи визнають це МВФ і Світовий банк, які десятки років закликали не заважати йому наводити лад у світовій економіці, питання риторичне.

Гасло часів холодної війни «ринок - добре, держава - погано» вражає своєю убогістю. Як і багаторічна його пропаганда Бреттон-Вудськими інститутами, створеними для попередження глобальних провалів ринку та рецидиву Великої депресії. Не дивно, що, підмінивши міжнародну координацію неконтрольованим рухом капіталу, вони підштовхнули світову економіку спочатку до Великої рецесії, а потім і до Великого боргу.

Складність національного регулювання не означає його марності, а неочевидність шуканих рішень - їхньої відсутності. Наочне тому підтвердження - технологічний ривок Китаю, який щороку забезпечує 8-10% зростання ВВП. Можна до хрипоти сперечатися, що його політика масованих інвестицій (щорічно по 40-50% ВВП) відійде у минуле в міру наближення до життєвих стандартів ЄС і США. Однак сам факт такого наближення вже феноменальний: як відомо, «нових» індустріальних країн набагато менше, ніж «старих».

Досвід України у цьому сенсі не менш повчальний. Повіривши в чудеса вільного ринку та неконтрольованих фінансових потоків, вона стала втрачати конкурентні переваги. Якщо з 1990-го по 2010 рік обсяг особистого споживання в ній виріс в 1,4 разу, то обсяг інвестицій в основний капітал - упав в 3,4 разу. Реальний ВВП України при цьому скоротився в 1,5 разу. Її економіка перетворилася на сировинний придаток не тільки Європи, а й більш успішних країн, що розвиваються. Колись відстала Азія поставляє нам автомобілі, побутову техніку, електроніку, а ми їй - чорні метали. Про сировинну гіпертрофію України вже відкрито кажуть іноземці («Гроші МВФ і валютна стабільність: чи тотожні ці поняття?», DT.UA, №16 від 28 квітня 2011 року).

Уявлення, що грошова емісія може компенсувати недоліки фінансової системи, сумнівне. Напередодні найбільшої за останні 17 років кризи в Україні внутрішнє кредитування її приватного сектору сягнуло 73,9% ВВП (2008 рік), перевищуючи аналогічний показник Аргентини (13,7%), Мексики (21), Індонезії (26,6), Туреччини (32,6), Росії (42,2), Словаччини (44,9), Румунії (46), Індії (49), Польщі та Казахстану (49,6), Чехії (52,8), Бразилії (53,1), Литви (62,7), Хорватії (64,4), Угорщини (69,8), Болгарії (71,7%). При цьому від благополучної Норвегії та Фінляндії Україна «відставала» всього на кілька років - у 2004 році зазначене співвідношення в них становило, відповідно, 77,7 і 67,6% ВВП.

Проте, як показала криза, цей потужний фінансовий ресурс лише посилив нестійкість економіки, націленої на імпорт ширвжитку.

Переконання, що стихія ринку несе грошові потоки в єдино правильному напрямі, вичавлюючи максимум із наявних ресурсів, не більш продуктивне, ніж віра в перевагу доісторичного збирання над примітивним землеробством, а того - над сучасним сільським господарством. Дерегулювання виправдане, коли його ефекти перевершують потенційні ризики. Хибна думка, що останніх не існує й вони нічого не коштують суспільству, має власну ціну. Її розмір США і ЄС ніяк не можуть визначити вже чотири роки. Не кажучи вже про те, щоб заплатити.