ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ — МІЦНИЙ ГОРІШОК

Радянське виховання з багатьма із нас досить недобре жартує буквально на кожному кроці. Якщо на початку шляху в капіталізм під час освоєння важкого поняття «ринок» нам певною підмогою могло служити знайомство з базаром і політизовані міфи про ділків Уолл-Стрит, то в правилах поводження з інтелектуальною власністю, скажемо прямо, нам просто ні на що було спертися. Рідна держава повністю звільнила «трудову інтелігенцію» від будь-яких турбот про долю створеного нею інтелектуального продукту. Продаж патентів, авторських прав та іншого брали на себе держоргани. І тепер, дивлячись на наших винахідників зі світовими іменами, котрі перебиваються на мізерну пенсію, розумієш, що держоргани виконували покладені на них обов’язки вкрай погано. Країна пишалася кількістю винаходів, проте доход у державну скарбницю був мізерним, порівняно з тим, чого домагалися інші, промислово розвинені суспільства. За нинішніх умов таке ставлення до інтелектуальної власності загрожує економічною катастрофою.

Усі передові країни роблять упор на збільшенні частки інтелектуальної складової у випущеній продукції. Переконливе пояснення цьому на прикладі свого підприємства запропонував президент корпорації «Квазар-Мікро» Євген Уткін: «Ми створюємо інструменти, що покращують управління, і тенденція в цьому виробництві така, що вартість комп’ютерного «заліза» постійно знижується, а вартість програмного продукту підвищується. Сьогодні це співвідношення обчислюється приблизно як один до десяти. Тобто вартість інтелектуальної складової дедалі більша. Саме тому так важливо створити всі умови для швидкого розвитку інтелектуальної власності в країні. Запитаємо себе: чому так швидко розвивається, приміром, Тайвань? Тому що там зробили все для повного розкріпачення і швидкого розвитку цієї компоненти. Нині всі найбільші виробники США переносять виробництво на Тайвань і в інші країни з такими самими сприятливими умовами. Результати очевидні. А в нас досі дуже багато бар’єрів».

Додам, що одночасно з перенесенням виробництва «заліза» в інші країни США докладають величезних зусиль, аби люди, спроможні виготовляти інтелектуальний продукт, з’їжджалися в Штати звідусіль. Приміром, недавня заява американського уряду про те, що ця країна готова видати візи кільком сотням тисяч комп’ютерників, свідчить багато про що. Подбати б нам, щоб українські програмісти, фізики, математики не лише не залишали країну, а й з інших країн їхали до нас!

Утім, описуючи відносини інтелектуалів і Української держави, не можна сказати, що система охорони авторських прав задовільно діяла в якихось інших галузях. Скільки нарікань на неї було в письменників, артистів, кінематографістів! Розуміючи, що на таку систему покладатися не можна, найенергійніші творці брали турботу про доходи у свої руки. Приміром, деякі драматурги ще в радянський час наймали адвокатів, котрі їздили по республіках і переконували провінційні театри, не завжди схильні нараховувати авторську винагороду, по-доброму віддати гроші.

Авторам-піснярам і композиторам було ще важче — у виконавців бажання платити за виконання їхніх пісень у ресторанах, на різноманітних масових заходах, у цирку було ще менше. Воно взагалі зникло з початком так званої перебудови. Пригадую, знаменитий поет-пісняр Леонід Дербеньов скаржився мені 90-го року, що гроші йому взагалі перестали надходити. Композитори, які придбали студії звукозапису та продавали кінцевий продукт, ще сяк-так трималися, а «безкінним» (себто безстудійним) — хоч помирай.

Ідея розібратися з піратами, наче привид, досі тиняється серед творчих людей України. Докочуються чутки про суди в Москві, що зрушили справу з мертвої точки й допомагають відновити справедливість у цій справі. Але інтелектуали дедалі більше переконуються, що «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Товариство авторів з управління їхніми інтелектуальними правами, якщо не помиляюся, одним із перших запропонував організувати нині покійний Ярослав Стельмах. Такі товариства існують у всьому світі. У Франції, приміром, їх близько трьохсот.

Утім, американський професор Ігор Каласс — один із найвидатніших фахівців з авторського права, який недавно працював у Києві, — пояснив мені, що автору і в Америці важко захиститися. Для цього творчі люди об’єднуються й наймають, скажемо так, напіврекетирів, що ходять по збутових точках і дохідливо пояснюють продавцям, що краще заплатити по-доброму. І ті «йдуть назустріч»... Звісно, гарно вийде, якщо «наші» громили, що майже втратили свої старі ринки, влаштуються на ринку інтелектуальної власності...

Утім, в Україні все розвивається. То чом би не зробити рішучий крок уперед у розв’язанні проблеми захисту інтелектуальної власності? 22 лютого 2002 року в Києві відбулася міжнародна конференція під багатообіцяючою назвою: «Київ — центр нагромадження досвіду захисту прав інтелектуальної власності в галузі високих технологій в Україні». На цей захід о 9.30 приїхало багато фахівців із Києва й різних регіонів України. У призначений час прибув посол США та глави представництв американських компаній. І весь народ мусив нудьгувати, поки підтягнуться українські чиновники, котрим доручено керувати процесом розвитку інтелектуальної власності в країні та боротися з інтелектуальним піратством. Задачка: якщо чиновні люди не можуть вчасно прокинутися (чи з якоїсь іншої причини бути пунктуальними) й дозволяють собі забирати в безлічі справді зайнятих людей найдорожче — їхній час, то як їм удасться захистити право на інтелектуальну власність?..

Доки грім
не загримить...

Із тих заходів, яких почали нервово і квапливо вживати останніми місяцями, аби переконати всіх у рішучості влади боротися з порушеннями прав інтелектуальної власності в Україні, можна дійти висновку, що тут нарешті зрозуміли — терпіння Заходу вичерпалося. Але будь-які «пожежні» й екстрені заходи загрожують великими витратами. Тоді як можна було набагато раніше домовитися й навіть одержати певні послаблення та переваги.

Коли депутати, які виступали на захист статус-кво в питанні інтелектуальної власності, пояснюють свою позицію тим, що, мовляв, постраждає молодь й інтелігенція, котрі зараз мають змогу купувати на ринку дешеві крадені, піратські (або, пардон, контрафактні) комп’ютерні програми, диски і в такий спосіб долучатися до світової культури, — у цьому є певна частка лукавства. Адже Захід, ненаситним прагматизмом якого нас так лякають, із задоволенням пішов би на поступки і продавав би об’єкти інтелектуальної власності за половину чи навіть чверть ціни. Певне, вони дозволили б нам користуватися всіма досягненнями своєї культури за досить умовну ціну. За однієї умови: що ці вироби не вийдуть за межі України, тобто що ми не продаватимемо за безцінь їхню інтелектуальну власність в інші країни.

Їм не подобається, коли хури з контрафактними дисками їдуть, приміром, через Фінляндію або Грецію в Європу. Суть проблеми в тому, що Українська держава повинна гарантувати лише відсутність реекспорту. Саме на реекспорті заробляються величезні «ліві» гроші. Ось чому точаться гарячі парламентські дебати та ллються крокодилові сльози на адресу бідного студента, який відтепер буде «відірваний від світової культури». Хоча багатьом добре відомий син конкретної шанованої людини, чиїми матеріальними вливаннями підтримується ця активна протестна енергетика...

Навіть якщо «позичити в сірка очі» й заплющити очі на збитки, яких зазнають через цю торгівлю далеко не бідна Мадонна чи Поль Маккартні, нам нікуди не подітися від факту, що ми завдаємо величезної шкоди саме національній культурі. Сьогодні виконавець, співачка платять не тільки авторові тексту й композитору, необхідно заплатити величезну суму студіям звукозапису, що використовують дороге електронне устаткування, оплатити працю професіоналів різних спеціальностей. Тому авторські диски української зірки Ніни Матвієнко продаються дуже дорого, і навряд чи вона від їх реалізації має гідний доход. Адже тиражі (а про менш видатних авторів годі й говорити!) зовсім невеличкі.

А поруч на «розкладці» — диски «Бітлз», Вітні Х’юстон, Ріккі Мартіна й усе, що в меломанів на слуху. Ще донедавна ціна цих дисків не перевищувала семи гривень, зараз — перевалила за десять. Майже задарма, оскільки виготовлювачі просто вкрали інтелектуальний продукт і за рахунок цього змогли різко знизити ціну. Покупця поставлено перед вибором: купити за одну й ту саму ціну п’ять дисків популярних, добре розкручених виконавців чи один — Ніни Матвієнко?..

На жаль, українська культура просто не може піднятися за таких умов.

«Аби не декларувати, а справді зайнятися захистом інтелектуальної власності, — вважає відомий фахівець із проблем права, харківський учений Віктор Жуков, — слід було давно почати переговори з провідними американськими фірмами, які працюють на цьому ринку, і домовитися про ціни, щоб вони були прийнятні й доступні для українців. Візьмімо приклад із трохи іншої сфери — «Макдональдс» продає свій пиріжок за три долари у США, але в Індії тільки за... три центи. І «Майкрософт» продає в себе вдома програмний продукт за 500 доларів, а входячи в малорозвинену країну, пропонує той самий продукт удесятеро дешевше. Треба було розумно домовлятися, тоді ми купували б усе це за цілком доступними цінами й не довелося б ставати у незручну позицію захисників «піратської» діяльності».

Чи можна вважати «піратів» роботодавцями?

На жаль, жадібність затягує, і тим, хто «сидів на контрафактній жилі», важко було з нею розлучатися. Зараз ми готові зробити все, чого від нас зажадають. А ситуація на світовому ринку така, що санкції застосовувати зручно. Усі захищають власні компанії, а якщо українці «підставилися», — будь ласка, одержуйте. До останнього часу відповідальні особи ніяк не могли повірити в можливість того, що нас притиснуть до стінки. Нічого не навчив досвід Польщі, Болгарії. А там також чекали до останнього моменту.

«Проблема з піратством, — вважає В.Жуков, — скидається на айсберг, у якого видно лише малу частину. Основна маса — нижче ватерлінії. Ми не встановимо правильного діагнозу, поки не побачимо всю брилу. Природно, треба боротися не з вершками, а з корінцями, тобто знищити причину. З огляду на те, що в нас 98 чи 99 відсотків продукту — піратського походження, цілком розумію в цьому плані політику США. У середні віки траплялися люди, які, підтримуючи піратів, говорили, що такий промисел забезпечує роботою прибережні міста. Сьогодні, як мені здається, соромно захищати піратство. Погляньте, в Африці українських моряків пограбували, мало не вбили. Це, природно, обурило усіх. Чому ж ми не звертаємо уваги на те, що «пірати» звили гніздо в центрі Києва?»

Cідіромівські диски під тракторними гусеницями так часто муляли очі в українських програмах теленовин, що, певне, більшість телеглядачів, котрі не мають комп’ютерів, поступово засвоїла: ці диски — незрозуміла, але цілком необхідна частина наших сучасних доріг. Лише небагато особливо просунутих любителів телевізора зрозуміли, які реальні події розгортаються за цим маловиразним спектаклем.

Задля справедливості слід зазначити: у поширеному твердженні, що в Україні виготовляється левова частка контрафактної продукції, багато від лукавого. На думку експертів, це російсько-український бізнес. Можливо, навіть більше російський, ніж український. Та коли українські фахівці показують американцям — ось цей диск не наш і цей теж, ті спокійно відповідають: «Знаємо, та однак тиснутимемо на вас».

На Росію такого жорсткого тиску, як на Україну, поки що не було. Чому? Найпереконливіше пояснення — Захід дотримується «теорії послідовного витискання». Спочатку вони витиснули «піратів» із Польщі, потім із Болгарії. Тепер узялися за Україну. Їм видніше, яку тактику обирати для пресингу. Можна спрогнозувати, що наступною в цій вервечці стане Росія. А потім, очевидно, настане черга Китаю, точніше його провінційних територій, оскільки «піратство» процвітає не в самому континентальному Китаї...

Не вимагайте голосно ліцензійну продукцію — злякаєте продавця

Склалася парадоксальна ситуація: уже багато хто воліє придбати в нас легальний продукт із гарантією, проте фірми, що видають себе за представників «Майкрософт», не хочуть пред’являти... документ, що засвідчив би їхні повноваження.

— Я переконався, — розповідає Віктор Жуков, — що вони навіть не хочуть продати програму, продекларувавши в договорі, що є повноважними представниками фірми. На таке прохання чую зустрічну пропозицію: «Ми вам рахунок-фактуру випишемо». Природно, цього замало, оскільки, купивши програму, потрібно її авторизувати, тобто перевірити наявність відповідного номера в «Майкрософт».

Невже такий самий стан справ і в інших країнах? Я звернувся до колеги-адвоката з Німеччини. Він надіслав документи фірми «Майкрософт», якими користуються в його країні. Тепер я такий самий папір намагаюся одержати в Україні. У Харкові є великий завод «Південкабель». На заводі не захотіли заохочувати «піратів» і вирішили придбати комп’ютерні програми, як у цивілізованому світі. Я показав їм, як такий продаж здійснює представництво «Майкрософт» у Німеччині, але вони ніде в Україні не можуть зробити покупку за всіма правилами.

Чому українські дилери так приховують свій зв’язок зі знаменитою фірмою? Здавалося б, якщо є такий договір із «Майкрософт» — повісь його на груди і всім показуй. І придбані програми авторизуй — номер відразу ж засвідчить, легальна вона чи ні. Але вони цього не роблять. Чому? Мабуть, тому, що це дозволяє купити легально сто справжніх програм у фірми і... продати тисячу «лівих» саморобок.

Безліч запитань постає при ознайомленні з українським ринком. Приміром, багато фірм пропонують модернізувати ваш комп’ютер і «поставити» новітню програму (в комплекті це дешевше). А чи мають вони на це право? У справжньому майкрософтівському документі говориться, що фірма повинна бути виробником, а не складальником... Ось чому я не можу порекомендувати вітчизняну фірму директорові, готовому викласти кілька мільйонів гривень за 50 програм.

Ми зараз проводимо конференцію, багато про що говоримо, а на найелементарніші запитання відповісти не можемо. До речі, цікаво: чому «Майкрософт» досі не зацікавився станом справ в Україні? Здавалося б, вони влаштовують семінари, зустрічаються з фахівцями. Але в тому-то й річ, що зустрічі відбуваються з людьми, котрі, розбираючись у комп’ютерах, напевне ж не зовсім уявляють усю підступність суто юридичних питань. Лихо в тому, що в Україні ключові посади обіймають люди, які ніколи не зіштовхувалися з інтелектуальною власністю, а зараз сидять у зручних кріслах і «вирішують завдання», від розуміння яких вони через свою фахову підготовку дуже далекі».

Картину виразно доповнює виступ на конференції посла США в Україні Карлоса Паскуаля:

— Торік українська економіка розвивалася найшвидшими темпами в Європі. Це свідчить про те, що ваша країна перебуває на етапі бурхливого розвитку і має серйозний потенціал для захисту інтелектуальної власності. Однак інвестори не вкладатимуть кошти в Україну, якщо боятимуться, що плоди їхньої праці тут можуть украсти. Тому США усе роблять для створення сприятливого клімату для розвитку підприємництва...

Парламент України 17 січня ухвалив закон про регулювання виробництва, імпорту й експорту компакт-дисків. Але, на жаль, цей закон не закриває повністю лазівки для тих, хто прагне продовжувати цю діяльність. Указ Президента доповнює закон, та це не може остаточно виправити огріхи, що містяться в законі. Тож тепер ми працюємо в двох напрямах. По-перше, необхідно довести, що закон дає достатні підстави для припинення «піратства» — потоку незаконно виготовлених дисків в Україні. Якщо знатимемо, що Україна справді вживає для цього заходів, ми готові працювати над усуненням слабких місць у сучасній структурі, щоб Україна сама могла вирішити, як їх ліквідувати, і готові запропонувати варіанти вирішення цього питання, аби допомогти українським і зарубіжним інвесторам.

Ми не збираємося перешкоджати українському виробництву ліцензованих продуктів на компакт-дисках. Навпаки, сприяємо тому, щоб західні компанії звукозапису прийшли в Україну як інвестори. Тут уже є певні зрушення. Захист міжнародного репертуару в музиці позитивно позначиться і на місцевій індустрії звукозапису — національні виконавці зможуть ефективно конкурувати з міжнародними виконавцями і мати при цьому доход. Утім, наслідки таких заходів сягають набагато далі, ніж сприяння розвитку студій звукозапису. Їх відчують і українські виробники інформаційних технологій, сільськогосподарських товарів, фармацевтики — усі, хто потерпає від піратства, перешкод і бар’єрів у торгівлі...

Ми сподіваємося, що співробітництво між Україною і США в галузі високих технологій тільки починається. Розвиток такого партнерства і зростання технічного, інтелектуального потенціалу України буде дуже корисним для реалізації сміливих планів науковців, інвесторів, діячів культури.