ІНФЛЯЦІЯ ТА ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ ДЛЯ УКРАЇНИ, ЩО ВИЙШЛА ІЗ ЗОНИ ІНФЛЯЦІЙНОГО ПРИДУШЕННЯ ВИРОБНИЦТВА, МОНЕТАРНЕ ЗНИЖЕННЯ ЦІН СЬОГОДНІ НЕ БЕЗПЕЧНІШЕ, НІЖ ЧОТИРИ РОКИ ТОМУ ДЛЯ АРГЕНТИНИ

У 2002 році середньорічні ціни на промислову продукцію зросли в Україні на 3,1%, а на споживчі товари — всього на 0,7%. Зазначений результат, схоже, найменше потішив вітчизняних економістів, хоча впродовж усього минулого десятиріччя вони говорили про необхідність подолання інфляції, інфляційних очікувань та утримання Національним банком стабільних цін. Примітно, що сьогодні воліють зберігати мовчанку з приводу не лише причин цінової стабілізації, а й дворазового уповільнення економічної динаміки. Темпи зростання ВВП торік знизилися до 4,6%, тоді як у 2001-му вони становили 9,1% і супроводжувалися 12-відсотковою інфляцією. Динаміка промислового виробництва також уповільнилася — із 14,2 до 7%.

Але, мабуть, ще більшою несподіванкою стала неготовність запропонувати нову цінову стратегію в умовах формального подолання інфляції. У цьому сенсі заплановане на поточний рік Міністерством економіки та Національним банком 9-відсоткове зростання цін може здивувати: після десяти років розмов про шкоду інфляції плани з її збільшення назвати логічними досить складно.

Одночас, попри загальну нелюбов, процвітаючі економіки світу повністю позбутися інфляції не поспішають. Принаймні жодна з них необхідність досягнення найближчими роками нульового зростання цін не декларує. Аналіз же їхніх цінових стратегій свідчить про надзвичайно обережне зниження динаміки споживчих цін при значеннях менше 5%. Так, приміром, якщо в 1984—1993 роках їхній середній щорічний приріст у групі розвинених країн становив 4,1%, то за наступних вісім років він зменшився лише до 2,1%. При цьому у США інфляція в зазначені періоди досягала, відповідно, 3,8 і 2,6%.

Така цінова політика свідчить, очевидно, не тільки про інфляційні втрати, а й про наявність витрат із їх зниження. Щойно величина останніх починає перевищувати інфляційні втрати, боротьба зі зростанням цін утрачає сенс. Втім, на жаль, точно розрахувати чисті ефекти цінової динаміки неможливо. Їх оцінка завжди включає елемент професійної інтуїції.

Значення останньої в новітній історії Федеральної резервної системи (ФРС) виявилося настільки істотним, що уже вказується на необхідність її формального обмеження. При цьому зазначається, що наступник А.Грінспена навряд чи зрівняється з ним за величиною особистого авторитету і фахового обдарування. З цієї причини пропонується зменшити вплив глави ФРС на цінову динаміку і придивитися до практики Банку Англії та Європейського центрального банку, що прив’язують свою монетарну політику до фіксованих цінових орієнтирів.

Проте зазначений підхід не вирішує проблеми вибору орієнтирів прив’язки і вже тим паче не свідчить про доцільність нульової інфляції. Чесно кажучи, «цінова стабільність» як орієнтир монетарної політики є очевидним спрощенням навіть у розвинених країнах. У реальному житті середньорічний приріст цін у тій-таки Великобританії становив 5% у 1984—1993 роках і 2,5% — у 1994—2001-му. Щодо країн зони євро, то в них цінова динаміка за цей період знизилася з 4,2 до 2,1%.

Звичайно, при зіставленні з 50—100-відсотковою інфляцією в Туреччині зазначені величини можна умовно вважати такими, що дорівнюють нулю. Проте індустріальні країни живуть у системі власних економічних координат, що аж ніяк не базуються на стабільному рівні цін. До речі, якби він був бажаний, то цінову динаміку слід було б знизити лише на 2—3 відсоткових пункти. З огляду на рівень розвитку фінансової і банківської систем США та Західної Європи, такий сценарій давно б уже можна було реалізувати.

Втім, на відміну від України, що проскочила від 12-відсоткової до фактично нульової інфляції всього за один рік, Сполучені Штати не вважали за доцільне пройти аналогічний шлях і за чверть століття. З 1980 по 2001 рік темпи цінової динаміки в них знизилися з 13,5 до 2,8%.

Взагалі, ортодоксальним учням властивий дефіцит досвіду або здорового глузду. На відміну від своїх досвідченіших учителів, вони готові інколи довести до абсурду будь-яку окремо вихоплену думку. Одержима ідеєю якнайшвидшого і безумовного подолання інфляції, Аргентина не відмовилася від номінального паритету песо і долара, навіть досягнувши практично нульової динаміки цін: уже в 1996—1998 роках їх щорічний приріст коливався в діапазоні 0,2—0,9%.

Протверезіння прийшло разом із дефляцією та спадом виробництва. Знизивши в 1992—1999 роках темпи зростання грошової маси з 62,5 до 4,1%, Аргентина повністю придушила інфляцію. Її темпи було збито з 24,9% до дефляційних (-1,2%). Пожертвувати довелося «дрібницею» — економічним зростанням. Якщо у 1992 році його темпи становили 11,9%, то 1999-го вони були негативними (-3,2%). У 1999—2001 роках споживчі товари в Аргентині щороку дешевшали на 1,1%, а обсяги виробництва зменшувалися на 2,6%. Далі, як відомо, був дефолт, що супроводжувався 50-відсотковим знеціненням національної валюти, 35-відсотковим стрибком цін та 11-відсотковим зниженням ВВП.

Сьогодні Аргентина випрошує в МВФ нові кредити. Важко сказати, що змушує Фонд іти на повідку у свого хронічного боржника: чи то політичні інтереси провідних акціонерів, чи то моральна відповідальність за провал аргентинського варіанту «currency board». Так чи інакше, але в січні нинішнього року Аргентині вдалося одержати від МВФ близько 1 млрд. дол. США на додачу до 14,3 млрд., запозичених у Фонду і Світового банку в 2000—2001 роках.

Можливо, успіх дезінфляційної політики визначається якістю комбінування грошово-кредитних інструментів зі зниженням підприємницьких втрат. Останній чинник зазвичай випадає під час аналізу монетарних причин інфляції. Проте саме його найскладніше задіяти, оскільки розвиток ринкових інституцій на практиці пов’язаний із подоланням найгостріших фінансових конфліктів: обмеженням усевладдя монополій, примусовим поверненням боргів, банкрутствами, відшкодуванням прямих і непрямих збитків, перерозподілом прав власності, доходів та фінансових потоків. При цьому у процесі пошуку політичних поступок вимоги більшості учасників конфлікту можуть взагалі ігноруватися.

Не дивно, що за таких умов на монетарну політику помилково покладають надмірні надії. Однак гроші — не інструмент зниження підприємницьких витрат. Як такі вони не можуть компенсувати дефіцит конкуренції або нескінченне підвищення електротарифів компаніями-монополістами. Тому монетарна політика має об’єктивні межі ефективного зниження як інфляції, так і очікуваного її рівня.

Новітній досвід Аргентини наочно продемонстрував проблематичність монетарного подолання зростання цін. Ця стратегія зрештою призвела до штучного дефіциту грошової пропозиції. Для утримання цінової і курсової стабільності Аргентина у 1995 році пішла на 2,8-відсоткове зменшення грошової маси. Не дивно, що за браку обігових коштів ВВП зменшився на 2,9%.

Стійке зростання при цінах, що знижуються в абсолютному виразі, вважається малоймовірним не лише через відсутність відповідних прецедентів. З теоретичної точки зору, падіння цін дестимулює виробництво не меншою мірою, ніж інфляція. З цього приводу The Economist уже висловлював побоювання, що негативні наслідки дефляції можуть виявитися набагато серйознішими за інфляційні.

Справді, складно уявити економічну діяльність в умовах, коли ціни щороку знижуються, приміром, на 5—10%. Оскільки всі власники грошових активів автоматично стають багатшими на зазначений відсоток, підприємництво для них стає непривабливим. Що глибша дефляція, то вигіднішим видається кредитування і збитковішим інвестування. Для стабільного товарного виробництва зазначені 5—10% щорічного зниження цін не менш руйнівні, ніж гіперінфляція.

З огляду на це можна припустити, що взаємозв’язок економічної динаміки та рівня інфляції описується в загальному випадку «перевернутою» параболою. По суті, йдеться про криву, аналогічну кривій Лаффера. Гіпотеза, слід визнати, досить банальна, оскільки за високих темпів зростання цін або їх зниження обсяги виробництва зменшуються, а помірна інфляція супроводжується його пожвавленням. Але, на відміну від самої гіпотези, її додатки видаються цікавішими.

Відповідно до них, грошово-кредитну політику аж ніяк не слід націлювати на мінімізацію інфляції. Останню варто утримувати на рівні, при якому зберігалися б максимальні темпи економічного зростання. Стійке ж уповільнення цінової динаміки повинно досягатися за рахунок зниження підприємницьких втрат, з допомогою розвитку конкуренції, механізмів банкрутства й оздоровлення неплатоспроможних підприємств, інструментів фондового ринку, антимонопольного регулювання, створення центрів перекваліфікації та працевлаштування, маркетингових досліджень, полегшення доступу до їх результатів тощо.

Монетарна політика при цьому має «просто» уникати надлишкової грошової пропозиції, утримуючи цінову динаміку в точці максимальних темпів виробництва. Інфляція, безумовно, не є чинником економічного зростання. Вона його гальмує. Проте, як уже зазначалося, витрати боротьби з інфляцією не повинні перевищувати витрат, що провокуються нею. У цьому плані обмеження грошової пропозиції має сенс лише доти, доки вона не починає стримувати розвиток виробництва.

На жаль, засоби практичної реалізації цих положень зовсім не очевидні. По-перше, дискусійним залишається питання про методи збільшення грошової маси в умовах, коли значна її частина обслуговує тіньовий оборот. Наприклад, складно санкціонувати кредит, знаючи, що не менше п’ятої його частини відразу ж піде «у тінь» і використовуватиметься для фінансування мнимого експорту, що потребуватиме реального бюджетного «відшкодування» ПДВ. Причому величина зазначеного «відшкодування» може виявитися порівнянною з величиною вихідного кредиту... Зрозуміло, що інструментами самої лише монетарної політики розв’язати ці проблеми неможливо. Проте і без них не обійтися. Акцент при цьому варто змістити зі статичного аналізу грошової маси на грошовий оборот і канали його реалізації.

По-друге, додаткового обгрунтування потребує питання про максимальні темпи економічного зростання і відповідного рівня інфляції, на який би міг орієнтуватися центральний банк. Це досить важливо, бо у випадку з кривою Лаффера статистично проілюструвати оптимальний розмір податкових відрахувань не вдалося ні самому автору, ні прибічникам його ідеї. (Втім, кажуть, що остання насправді належала Р.Манделлу, який підкинув її своєму колезі.)

У цьому плані аналіз інфляції і динаміки ВВП може виявитися обнадійливішим. На рис. 1—3 показано взаємозв’язки, отримані в результаті згладжування 40-річних динамічних рядів для економік Франції, США та Японії.

Рис. 1 (Франція) демонструє загальний випадок «перевернутої» параболи, за якого максимальним темпам зростання в 5% відповідає п’ятивідсоткова інфляція. Збільшення або зменшення її рівня супроводжується уповільненням виробничої динаміки. За цих умов вибір цінового орієнтира здається самоочевидним, оскільки ефективність монетарної політики виявляється неоднаковою за різних темпів цінової динаміки: якщо при 10-відсотковій інфляції вона стимулює виробничу діяльність, то при 2% — пригнічує.

Примітно, що аналогічні залежності протягом останніх 40 років спостерігалися також в економіках Австрії, Бельгії, Данії, Ісландії, Фінляндії, Швейцарії. Це дозволяє повернутися до гіпотези природного рівня інфляції, що його можна розглядати як мінімальну цінову динаміку, при якій досягається повна зайнятість і максимальні темпи економічного зростання. («Інфляція», «ДТ», 8—15 березня 2002 року).

Природний рівень інфляції відбиває зростання цін, що компенсує підприємницькі ризики в умовах недосконалої конкуренції. Оскільки останню повністю усунути навряд чи колись удасться, підприємницькі ризики існуватимуть завжди, а поруч із ними — й інфляція. Мінімізувати і звести до нуля можна лише ту частину цінової динаміки, яка зумовлена надлишковою грошовою пропозицією. Саме за її усунення повинен відповідати центральний банк. Проте покладати на нього відповідальність за все зростання цін в економіці некоректно.

Для України, що вийшла із зони інфляційного придушення виробництва, монетарне зниження цін сьогодні не безпечніше, ніж чотири роки тому для Аргентини.

А от прив’язка монетарної політики до цінових орієнтирів видається цілком логічною. Останні, по суті, фіксують поріг відповідальності центрального банку за цінову динаміку. Якщо, приміром, Україна має намір знизити її з 9 до 5% протягом найближчих трьох років, то відповідати за ці плани повинен насамперед уряд. Національний банк має «лише» підтримати їх ненадлишковим зростанням грошової пропозиції.

Повертаючись до аналізу міжнародної статистики, можна припустити, що взаємозв’язок динаміки цін і виробництва в Японії та США демонструють окремі вияви одного загального випадку: відповідно, лівої і правої гілок параболи (рис. 2 і 3).

Дивує передусім те, що в двох найбільших економіках світу зміни в рівні інфляції супроводжувалися прямо протилежною динамікою виробництва. Якщо у США за 2-відсоткової інфляції вона прискорювалась, то в Японії — знижувалася. І навпаки, за 6-відсоткової інфляції темпи зростання японської економіки в 2,5 разу перевищували динаміку виробництва у США. Очевидно, що за цих умов одна й та сама монетарна політика могла призводити у США і Японії до цілком різних, а то й прямо протилежних результатів.

Причина зазначених розбіжностей полягає, мабуть, у відмінності інституційних структур їхніх економік. У цьому зв’язку відразу спадає на думку традиційно гнучкий ринок робочої сили США і система довічного найму в Японії, що донедавна процвітала.

Нинішні дефляційні проблеми японської економіки добре відомі. У 1998—2001 роках споживчі товари в ній щороку дешевшали на 0,3%. Виробництво при цьому фактично стагнувало, його обсяги за чотири роки зросли лише на 1,5%. Експерти одностайні в тому, що японська економіка потребує радикальних структурних змін. Не піддаючи сумніву цю тезу, доречно зазначити, що саме в 90-х роках темпи зростання грошової маси в Японії були найнижчими за останні 40 років і становили всього лише 3,15% на рік.

Попри наочність наведених взаємозв’язків, застосовувати їх на практиці слід дуже обережно. По-перше, сорок років — термін чималий, за цей час у будь-якій економіці відбуваються значні структурні зміни. Тому навряд чи доцільно механічно екстраполювати залежності 30—40-річної давнини. По-друге, однофакторні побудови завжди досить умовні. Очевидно, що економічний контекст інфляції і виробництва в 90-х роках був цілком інакшим, ніж у 60-х. З цієї ж причини під час аналізу рядів різної довжини результати можуть варіюватися.

Водночас, наведені зауваження мають швидше технічний, ніж концептуальний характер. Вони аж ніяк не свідчать про те, що нас оточує світ досконалої конкуренції, в якому надлишкова грошова пропозиція є єдиним чинником зростання цін.

Україна, схоже, все ще не оговталася від гіперінфляційного шоку десятирічної давнини. Цінова динаміка залишається основним критерієм і мірилом ефективності всієї економічної політики. Але остання, взагалі-то, має бути націлена не просто на економічне зростання, а на максимальні його темпи. З огляду на це доречно зазначити, що в 1994—2001 роках країни, що розвиваються, зростали із середнім темпом 5,3% на рік. На цьому тлі торішнє зростання вітчизняного ВВП (4,6%) видається невтішним, особливо коли врахувати 60-відсоткове зменшення обсягів виробництва в Україні у 90-х роках.

За оцінками МВФ, упродовж останніх 30 років лише сім економік, що розвиваються, мали динаміку, достатню для досягнення в майбутньому рівня доходів індустріальних країн. Це Ботсвана, Індонезія, Китай, Маврикій, Малайзія, Республіка Корея, Таїланд. Примітно, що при цьому середній показник інфляції у зазначеній групі становив 9,5%, а його поступове зниження супроводжувалося таким самим поступовим уповільненням темпів економічної динаміки — із 8,7% до 6,2%.

Безумовно, інфляція є однією з перешкод економічного зростання. Проте з цього аж ніяк не випливає, що у разі її зниження економічна динаміка неодмінно прискорюється. Наведена статистика свідчить, що універсального правила в цьому питанні не існує. Україна, схоже, ще не готова самостійно відповісти на нього.

Проте через це не варто безоглядно слідувати чужим порадам. Навряд чи експерти МВФ зважаться сьогодні порекомендувати Японії або США «мобілізувати монетарну політику» для протидії інфляційному тиску. І правильно зроблять, оскільки економічна динаміка цих країн залишається низькою і нестійкою. А ось Україні — рекомендують, попри те, що торік інфляція в ній була нижча, ніж у США, і темпи економічного зростання зменшилися вдвічі.

У цій ситуації вітчизняний політикум повинен пояснити, чим нульова інфляція краща за 9-відсоткове зростання ВВП.