Ігор ФРАНЦКЕВИЧ: «Обмежуючи приплив іноземного капіталу в банківську систему, ми обмежуємо можливості зростання економіки»

Ігор Євгенович Францкевич, 1961 року народження, — один із найавторитетніших банківських управлінців країни.

Закінчив Київський інститут народного господарства, аспірантуру в Інституті економіки АН УРСР і захистив дисертацію. Магістр ділового адміністрування (МВА) по закінченні Міжнародного інституту менеджменту в Києві.

Свою кар’єру розпочав у банку «Україна», де 1991—1996 років обіймав різні посади — від начальника відділу до заступника голови правління. Якийсь час працював в Укрінбанку та Київському міжнародному банку.

З 1998-го по січень 2006-го очолював «Райффайзенбанк-Україна» і вивів його в число лідерів ринку. У квітні 2006-го перейшов на посаду голови правління банку «Мрія».

23 листопада 2006 року призначений головою правління АТ «Індекс-банк» (м.Київ), придбаного французькою групою Credit Agricole.

У міру того як антикризова коаліція й уряд воюють з президентом за контроль над НБУ і держбанками, самі держбанки втрачають конкурентні можливості на ринку. Оскільки держава досі остаточно не визначилася, що їй з ними робити, а в бюджеті нинішнього року передбачене лише мізерне збільшення їхніх статутних фондів.

Тим часом у самій банківській системі повним ходом ідуть дуже значимі зміни. Насамперед вони стосуються структури власності самих банків: триває активне поглинання ринку іноземними фінансовими установами.

Про вигоди та загрози цього процесу «ДТ» розпитало одного з його безпосередніх учасників — голову правління Індекс-банку Ігоря ФРАНЦКЕВИЧА. Заодно банкір поділився з нами низкою цікавих прогнозів.

— Ігорю Євгеновичу, існує дуже широкий спектр думок щодо корисності та шкідливості освоєння українського ринку іноземними фінустановами. Як людина, котра знає процес зсередини, чи склали ви власну думку з цього приводу? Чи потрібно державі намагатися регулювати хід подій?

— Як і практично всі процеси в економіці, приплив іноземного капіталу може мати свої плюси та мінуси. Коли проводити аналогію з людським організмом, то тут, як і з усім, що відбувається з людиною, все залежить від дози.

Якби ми свого часу не допустили гіперінфляції й, у результаті, тотальної декапіталізації накопиченого з радянських часів національного багатства; якби зуміли зберегти заощадження своїх громадян і провели приватизацію, засновану на цих заощадженнях, як капітальній базі для розвитку економіки, то сьогодні можна було б сперечатися, потрібний нам іноземний капітал чи ні. І дискутувати, в якій формі забезпечувати його доступ у вітчизняну економіку.

Однак історія, як відомо, не терпить умовного способу. У нинішній ситуації ми можемо тільки констатувати, що маємо слабку банківську систему (потрібно застерегти: лише у відносному вимірі), не здатну в повному обсязі забезпечити потреби індустріальної частини економіки.

В Україні створено дуже концентровану промисловість, інвестиційні потреби якої потребують занадто великих і довгих для вітчизняних банків кредитів. Економіка в цілому відчуває величезну потребу в позикових коштах, для задоволення якої необхідний капітал.

Виникає запитання: а де його взяти, якщо всередині країни немає ресурсів, концентрація яких дозволяла б розвивати вітчизняні банки достатніми темпами?

Ми можемо довго й ретельно вивчати і зіставляти неоднозначний досвід наших східних сусідів чи латиноамериканських країн або сперечатися про концепції розвитку вітчизняного ринку капіталу. Але є сформовані реалії: щоб забезпечити потреби зростання економіки, прихід іноземного капіталу необхідно не те що не обмежувати, а навпаки, всіляко стимулювати.

— Але ж виходить, що через недорозвиненість вітчизняних фінансових ринків, а також відсутність реальних ініціатив держави з їхнього розвитку іноземний капітал рано чи пізно неминуче «проковтне» всю вітчизняну фінансову систему. І що тоді?

— На мій погляд, чимало серед досить великих і поки не проданих вітчизняних банків ще мають гарні шанси здійснити публічні емісії акцій, що дозволили б їхнім власникам залучити необхідний для розвитку цих фінансових установ капітал, водночас зберігши контроль над ними. Приклади вже проведених через IPO портфельних продажів свідчать, що механізми для цього є.

Однак, чи достатньо бажання? Адже набагато простіше продати банк повністю або поступитися його контрольним пакетом серйозному стратегічному партнеру — великій міжнародній фінансовій групі, яка візьме на себе питання подальшого розвитку. І поки ми маємо більше саме таких прикладів, як це було з «Авалем», Укрсиббанком, «Мрією» чи Індекс-банком.

Альтернативний шлях — можливість успішного розвитку банку завдяки продажу його акцій на відкритому ринку — наочно демонструє OTP Bank, який нещодавно мав статус державного ощадного банку Угорщини. Гадаю, тоді він мало чим відрізнявся від Ощадбанку України. Нині OTP — це успішна публічна компанія, акції якої належать безлічі приватних інвесторів, а участь у ньому держави, як мені відомо, звелася до однієї «золотої» акції.

Ощадбанк України, на жаль, був і залишається державним. З багатьох причин, які можна аналізувати окремо, він розгубив більшість ринкових позицій, опинившись свого часу на грані банкрутства. І сьогодні має вигляд все ще не вельми добрий з фінансового погляду, оскільки слабо капіталізований і навантажений проблемними боргами. А колишній угорський ощадбанк уже доріс до того, щоб купувати «дочок» за кордоном (у Болгарії, Хорватії, Чорногорії, Румунії, Росії, Сербії, Словаччині. — Ю.С.), зокрема в Україні.

Якщо ви спитаєте у мене, чи є у вітчизняних банків, у тому числі Ощадбанку, такі ж шанси, я відповім, що є. Але чи захочуть їхні власники йти таким шляхом, чи вистачить у них для цього бажання, вміння й терпіння, що вони вважатимуть зручнішим і які затвердять інвестиційні плани на майбутнє — це питання залишається відкритим.

— Коли ми вже торкнулися теми державних фінансових установ, то що ви скажете про ідею збереження їх у держвласності, щоб, наростивши капіталізацію, використати як інструмент реалізації інтересів держави на ринку? Наприклад, для фінансування держпрограм, регулювання вартості ресурсів…

— Міркування про використання комерційного банку як регулятора грошового ринку чи кредитно-депозитних ставок мене дуже насторожують. Ця спроба держави впливати на ринок може закінчитися, наприклад, монополізацією. Адже регуляторні завдання покликаний вирішувати Національний банк, який, у принципі, має для цього достатньо повноважень й інструментів.

Не треба ув’язувати сюди комерційні банки. Адже коли для цього пропонують використати держбанк, то відразу ж виникає запитання, чому саме його?

— Напевно, тому що він належить державі, отже, може бути використаний як інструмент реалізації державної політики…

— Але ж він є комерційним банком, а отже, його головна мета — заробляти прибуток. Ми ж декларуємо, що у нас усі форми власності рівні. А в цьому разі виходить, що не рівні, оскільки виникають нерівні умови конкуренції. Тому ощадбанк мусить бути ощадбанком, і тільки. У нього й без того є така величезна перевага, як держгарантії за депозитами.

Коли держава вважає, що якесь соціально значиме завдання можна вирішити за рахунок прибутку цієї фінансової установи, отриманого в рівних умовах з іншими банками, — будь ласка, немає проблем. Куди держава як власник подіне отриманий банком прибуток — це виключно її справа.

Однак коли йдеться про те, щоб регулювати ринок, підміняючи Національний банк, то незрозуміло, чому це має робити один із комерційних банків.

— А може, все ж таки є сенс створити пільгові умови для розвитку держбанків, забезпечивши для них певну ринкову частку? І саме таким чином обмежити участь іноземного капіталу в банківській системі, замість того, щоб запроваджувати малоефективні заборони?

— Скажіть, а навіщо сьогодні необхідно обмежувати присутність іноземного капіталу? Яку мету — політичну чи економічну — ми при цьому ставимо? Яке завдання хочемо вирішити?

— Зберегти контроль над банківською системою.

— У нас дуже часто окремо позиціонують економіку й фінансову систему, а окремо — банки. Банки що, не структурна складова економіки, не елемент ринку чи не частина фінансової системи? І коли в інших галузях ми допускаємо часткову чи навіть повну відсутність вітчизняного капіталу, за рахунок імпорту компенсуючи попит на відповідні товари та послуги, то навіщо штучно обмежувати імпорт капіталу в банківський сектор, провокуючи його додатковий дефіцит і зростання вартості? Адже у нас немає поки можливості за рахунок внутрішніх джерел заповнити нестачу фінансових ресурсів. А отже, обмежуючи приплив іноземного капіталу в банківську систему, ми позбавляємо економіку можливостей зростання. Нам що, загрожує криза надвиробництва?

— Так, але ж банківська система — це особлива галузь, через неї відбувається обіг грошей. І якщо ми її не контролюємо, то не контролюємо один із ключових атрибутів суверенітету держави — її грошову систему.

— Тоді я поставлю запитання інакше: а ми бачимо відмінність між поняттями «контроль» і «господарювання»? Адже якщо держава хоче брати участь у банківському капіталі, то вона хоче бути власником, тобто господарювати. Виникає запитання, а держава що, найефективніший власник? Однозначна відповідь зі світової практики — ні. Вона може бути задовільним господарником, але найкращим — ніколи.

А для контролю є Національний банк.

— Невже ви впевнені, що НБУ зможе контролювати таких фінансових гігантів, як Credit Agricole чи BNP Paribas, і вони будуть йому підпорядковуватися?

— В Україні — будуть. Тому що в нашій державі є своє юридичне середовище, тому що тут приналежні Credit Agricole Індекс-банк і Calyon Bank Ukraine кожного Божого дня, без усяких винятків, так само, як будь-який інший банк, підпорядковуються НБУ, виконують його вимоги й нормативи, відправляють йому всі необхідні звіти, формують резерви тощо. Тобто все, що Нацбанк хоче бачити, він бачить і контролює.

Точнісінько так само ці банки на рівних із усіма іншими підставах виконують й інші вимоги українського законодавства, анітрохи не менш сумлінно, аніж вітчизняні установи. Запитання: який ще контроль потрібен?

— Є ще, наприклад, дуже «делікатні» статті зовнішньої торгівлі, інформацією про які небажано ні з ким ділитися з погляду національної безпеки...

— Якщо держава ставить перед собою завдання контролювати розрахунки по закритих або стратегічних статтях експорту чи імпорту, наприклад, постачання зброї або імпорт урану, а чи фінансувати якісь секретні розробки, то для таких цілей, мабуть, потрібна якась фінансова держструктура з відповідним менеджментом і капіталізацією. І поки така установа успішно справляється з цими завданнями, контролюючи згаданий сектор ринку, іноземний капітал туди не потрапить.

Для вирішення такого завдання й Ексімбанк, і Ощадбанк — ідеальні рішення. Але чи варто обмежувати зростання решти ринку через таємність у торгівлі зброєю або ураном.

— А чи не здається вам, Ігорю Євгеновичу, що поки іноземний капітал не виправдовує пов’язаних з ним для декого надій, а для декого — побоювань? І покупок поки що не так уже й багато, і капітал у банки вливається не надто швидко, і немає надлишку ресурсів, та й ставки поки не дуже знижуються.

— Ви кажете «не так активно»? Тоді я запитаю: а як треба, щоб було «так активно»? Адже оцінка залежатиме від обраних критеріїв.

Наприклад, усього за останніх півтора року ми побачили низку покупок, у тому числі й найбільших вітчизняних банків, чого не спостерігалося за всі попередні роки незалежності. Кожен із цих банків, і зокрема Індекс-банк, проводив масштабну додемісію перед продажем або після нього. Кожен із цих банків заявив про дуже серйозні наміри — стати лідером ринку чи, як мінімум, увійти в першу п’ятірку або десятку. Багато іноземних груп ще шукають гідні об’єкти для купівлі, так що оголошення про нові угоди, швидше за все, не змусять на себе довго чекати.

Наступне запитання: капіталу вливається багато чи мало? Відповідь: капіталу вливається рівно стільки, скільки потрібно, інакше надлишок означав би неефективне його розміщення.

Точно так само й у питанні зниження ставок. Вартість ресурсів в економіці визначається передусім рівнем інфляції й існуючими в країні ризиками. Поки ми будемо мати двозначні темпи зростання цін, а країна — спекулятивний кредитний рейтинг, такого помітного здешевлення позик, як нам би того хотілося, не буде.

Іноземні фінансові установи не добродійні організації, які мають тут усіх безплатно напоїти і нагодувати. Вони приходять сюди заробляти гроші й, як і всі, ставлять за мету одержати максимальний прибуток, який має компенсувати існуючі в нашій країні ризики. Приходять вони в Україну зокрема й тому, що, оцінивши безліч інших варіантів інвестицій, готові й сюди вкласти якусь дещицю. Оскільки тут є економічна ефективність, яка їх улаштовує.

І кредитні ставки підуть униз лише тоді, коли почне знижуватися інфляція, забезпечивши можливість знижувати вартість депозитів. Коли зменшаться інвестиційні ризики й збільшиться приплив капіталу, за рахунок конкуренції якого і подешевшають позикові ресурси.

Але вже і нині на запитання, чи посилює присутність іноземних фінансових установ конкуренцію на вітчизняному ринку на користь споживачів банківських послуг, є чітка відповідь — так.

— Добре, а за яких умов експансію іноземного капіталу треба обмежувати?

— А от коли на певному етапі присутність іноземного капіталу досягає такого рівня, що конкуренція на ринку починає, навпаки, знижуватися, тоді цей процес стає негативним, і його потрібно обмежувати. Це відбувається, коли ступінь монополізації або контролю ринку окремими гравцями стає таким, що дозволяє їм диктувати свої умови споживачам і конкурентам.

Тут, як і в ситуації з закупівлями енергоносіїв: головну загрозу для економіки і суверенітету держави становить не частка імпорту, а його слабка диверсифікація або надмірна залежність від одного постачальника.

— Ваш нинішній роботодавець — Credit Agricole — поставив перед очолюваним вами банком мету вже через чотири роки ввійти в десятку найбільших в Україні. Колись ви уже вирішили схоже завдання всього за три роки, створивши мало не з нуля «Райффайзенбанк-Україна». Але тоді ви стартували майже дев’ять років тому, і конкурентні умови на ринку були, м’яко кажучи, простіші…

— Ви цілком маєте рацію: відтоді ситуація серйозно змінилася. Конкурентне середовище помінялося, на мій погляд, кардинально. У чому це виражається? На український ринок прийшло вже декілька великих міжнародних банківських груп, тоді як у 1998-му прийшов багато хто, але серед «іноземців» лише Raiffeisen починав його активно освоювати.

Те, що конкуренція тут стала набагато жорсткішою, а середовище менш сприятливим для швидкого зростання окремої фінансової установи, це факт. І тепер потрібні якісніші послуги й вужчий марж. Запитання: чи боїться хоч одна з цих міжнародних груп конкуренції? Відповідь: ні, вони у ще жорсткіших конкурентних умовах цілком успішно працюють і вдома, і в багатьох країнах присутності.

— І все ж таки Credit Agricole — один із найбільших банківських холдингів (четвертий у світі за активами), який, відповідно до цього статусу, має ставити перед собою завдання перебувати не просто в десятці, а як мінімум у першій трійці—п’ятірці лідерів. Його основний конкурент-земляк, BNP Paribas, зробив, на мою думку, набагато вдаліше придбання, купивши банк із першої п’ятірки з майже тисячею роздрібних точок. Нині «Укрсиб» — уже третій на українському ринку, «Індекс» же стартує з третьої десятки, маючи менше двохсот торговельних точок. Чи реально наздогнати «дочку» BNP Paribas?

— Головне завдання, яке група поки ставить перед собою в Україні, формулюється так: розширення присутності й створення основи для довгострокового зростання. Так, поки що ми будемо не дуже великими. Але як довго триватиме це поки, що значить «не дуже великими», коли ми виростемо і до чого доростемо, покаже час. Ринок же однаково буде змінюватися.

Ментально ми зараз занадто прив’язуємося до періоду початкового його насичення. Так, цей період дуже важливий, оскільки саме нині за рахунок природного зростання бізнесу можна при невеличких відносних витратах (на одного клієнта, на відсоток ринкової частки) одержати значну ринкову частку. Потім це буде зробити набагато складніше і дорожче. Знадобляться якісь дуже потужні конкурентні переваги: або технологічні, або у вигляді принципово нових продуктів, дуже ефективних форм продажу.

Візьмімо ту ж Францію: там розвиток ринку не закінчився. Його учасники однаково шукають і знаходять нові ринкові можливості.

Тут же ми розглядаємо ситуацію ще дуже молодого ринку, який у роздрібному своєму блоці (а це дуже сильна сторона Credit Agricole) ще навіть не сформувався. Ще не пройдений етап початкового насичення, після завершення якого темпи зростання ринку трохи знизяться.

Це підтверджує досвід західних сусідів, які випереджають Україну в розвитку на п’ять—сім років. У них і тепер банківський ринок зростає мінімум у два-три рази швидше, ніж у середньому по Західної Європі. А його роздрібний сегмент однаково зростає вдвічі швидше, ніж корпоративний. Тобто й у нас зростання буде і через п’ять—сім років ще досить інтенсивним. Це — по-перше.

А по-друге, зверніть увагу, що в досить велику за населенням країну прийшло поки що всього кілька великих фінансових установ. Але є ж й інші, які тут уже теж присутні, вони спостерігають...

Водночас конкурентна боротьба з BNP Paribas або Societe Generale відбуватиметься у всіх країнах присутності, а не тільки в Україні.

— Оскільки вже ми заговорили про перспективи зростання вітчизняного ринку, чи не поділитеся прогнозами на найближчі три–п’ять років? Якими будуть темпи зростання, як змінюватиметься структура?

— Темпи зростання, як я вже казав, залишаться дуже високими: роздрібний ринок збільшуватиметься мінімум на 30-40% на рік. Водночас триватиме перерозподіл ринкових часток на користь банків з іноземним капіталом. Їх власники інвестуватимуть чималі додаткові капітали в статутні фонди й на цій базі розвиватимуть свої послуги.

Клієнтську базу для них створять насамперед ті клієнти, які тепер перебувають у великих мережних банках. За результатами останнього дослідження GfK, від 10 до 30% опитаних респондентів головною причиною переходу з одного банку в інший називають низьку якість сервісу. Іноземні банки робитимуть упор насамперед на цей параметр. Високі якість і надійність — два основні чинники, якими вони постараються залучити клієнтуру.

Згідно з тим же дослідженням, співвідношення потенційних клієнтів (тобто таких, що вважають той чи інший банк привабливим, але ще не стали, а тільки збираються стати його клієнтами) і реальних клієнтів, найбільш сприятливе в банків з іноземним капіталом. Чемпіонський параметр — «5», тоді як у вітчизняних банків — менше одиниці. Зрозуміло, що показник іноземців трохи завищений за рахунок вузькості в деяких із них існуючої клієнтської бази. Але з другого боку, це свідчить про те, що потенціал розвитку цих фінансових установ дуже високий, і саме за рахунок переваги «якість сервісу».

Перерозподіл клієнтів із великих мережних банків в іноземні буде компенсуватися за рахунок більш глибокого проникнення ринку банківських послуг, тобто появи нових клієнтів. Як показують дослідження, населення України оцінює свій добробут із кожним роком усе більш позитивно, і дедалі більше людей висловлюють готовність скористатися банківськими послугами.

— Виходить, кардинального перерозподілу ринкових часток усе-таки не буде?

— Буде, оскільки з’являться нові імена в першій десятці. Питання тільки в тому, чи будуть це нові іноземні імена «старих» мешканців лідерського дивізіону, чи з’являться новачки й у самій десятці. Швидше за все, і те, і друге.

— І якою, за вашими оцінками, буде частка іноземців у вітчизняній банківській системі через п’ять років, відсотків 70—80?

— Навряд чи. Не думаю, що ця частка перевищить 50% — як за активами, так і за капіталом. Це неважко підрахувати. Всі іноземні банки, що прийшли або зроблять це в найближчому майбутньому, мають плани інвестицій приблизно 300—500 млн. дол. на найближчі три—п’ять років. Помноживши цей параметр на десять банків, ми тільки тут одержимо вливання від трьох до п’яти мільярдів у капітал. Ринкова частка цих установ зростатиме пропорційно.

— А чому, на ваш погляд, український ринок поки що не дуже цікавий ні американцям, ні британцям, ні навіть німцям?

— Як приклад наведу думки менеджерів одного з найбільших світових банків, які присутні в Україні. Вони кажуть: «Роздріб? Так, добре було б... Так, мережу можна було б розвивати... Так, населення в Україні велике і потенційно тут буде величезний ринок... Але поки, оцінюючи цей ринок у відносних параметрах, ми робимо для себе висновок, що він ще не розвився, не дозрів до того стану, коли він стає нам цікавий».

Тобто за існуючих ризиків нинішній рівень доходів на душу населення не дозволяє сподіватися на достатню для такої фінансової установи рентабельність вагомих інвестицій в роздріб. От і всі міркування.

Набір чинників, які враховуються при цьому, у кожної з великих установ свій. І рішення, йти чи не йти в Україну, приймається не лише з огляду на те, подобається їм тутешня ситуація чи ні. Але й тому, що вони мають опції в інших країнах, які можуть оцінюватися як перспективніші або менш ризиковані.

— Чому тоді саме французькі банки виявилися найактивнішими покупцями тут? Чому не німці, торговельний оборот із якими у нас, здається, набагато більший?

— Що стосується групи Credit Agricole, то в її бізнес-плані було зафіксовано певний обсяг зовнішніх інвестицій на якийсь період, причому досить значний. Аби розмістити цю суму, за певними критеріями було відібрано ряд країн, до числа яких увійшла й Україна. Ми потрапили до цього переліку тому, що за швидкого зростання ВВП і доходів населення тут можна було відносно недорого придбати достатню для старту ринкову частку.

Проте практично в той самий час група прийняла рішення про значно більші інвестиції в Італію і Грецію. У всіх трьох країн різний ступінь зрілості ринку і, відповідно, конкуренція на ньому. Україна потрапила в цей пакет тому, що невелика для масштабів групи інвестиція дає гарний приріст і має значний потенціал.

Що ж стосується німецьких колег, мені важко дати якийсь коментар — менеджмент кожного банку ухвалює свої рішення.

— Чи можете ви прокоментувати інформацію, яка промайнула нещодавно в українських ЗМІ, про можливе придбання групою Credit Agricole австрійської Raiffeisen International, з якою у вас рік тому закінчився контракт і яка володіє в Україні «Райффайзен Банком Аваль»?

— Я не хотів би це коментувати. По інформацію з цього приводу вам краще звернутися до моїх французьких колег. Що ж стосується мого звільнення з Raiffeisen, то йому деякі вітчизняні ЗМІ намагаються надати якоїсь штучної скандальності, якої насправді не було. Я нікого ні в чому не обвинувачував, як і мене ні в чому не обвинувачували.

— У проміжку між Raiffeisen і Credit Agricole вам довелося попрацювати й у банку «Мрія», який торік був куплений російським ВТБ, що раніше називався Внєшторгбанком. Коли ця покупка відбулася, президент АУБ навіть заявив, що діяльність російських держбанків може дестабілізувати ситуацію у вітчизняній банківській системі. А в результаті виявилося, що ці фінансові установи наче надто до нас і не рвуться. Чи це так?

— Я б не сказав, що плани, зокрема ВТБ, стосовно України недостатньо амбіційні. Недавно були заявлені дуже серйозні наміри: увійти в десятку, а потім і п’ятірку найбільших у країні, побудувавши величезну роздрібну мережу. Ці плани оголошені публічно, й я не відкрию ніяких комерційних секретів, повідомивши, що вони мають під собою серйозні підстави. Це — досить великі інвестиції, і малоагресивними, а вже тим більше непомітними, такі наміри назвати ніяк не можна.

— Дуже серйозні і наміри керівництва НБУ таки обмежити валютне кредитування. Чи не хочете додати щось на продовження дискусії, яка відбулася між вами і главою НБУ Володимиром Стельмахом під час дзеркальчанського круглого столу у травні минулого року?

— Хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Всі мої висловлювання стосовно того, що я не вітаю обмеження валютного кредитування, не мають абсолютистського підходу. Мовляв, я проти — і годі. Ні, я проти упровадження заборон у конкретній нинішній ситуації. Ринок зростає, і йому потрібно зростати. Але, так само, як і Володимир Семенович, інші фахівці, я бачу, що швидко зростають і макроекономічні ризики, із цим процесом пов’язані. Адже коли щось трапиться з курсом, у нас може виникнути дуже серйозна загальнонаціональна проблема. І чим довше на це не звертати уваги, тим серйозніші ризики і дисбаланси накопичуватимуться.

Однак, на мій погляд, це зовсім не означає, що треба відразу взяти і цілком перекрити валютні кредити — виникне інший дисбаланс. Забороняємо кредити — давайте і депозити в іноземній валюті забороняти. Розумніше було б поступово вводити якісь обмежувачі, вживати якихось поетапних заходів. Давайте разом шукати шляхів розв’язання цієї проблеми. Додаткове резервування на кредити (але тоді обов’язково і на депозити) в іноземній валюті — дуже непогана ідея, про що під час згаданої вище дискусії говорив і я, й інші учасники.

Проте цим не подолати проблему нестачі в економіці досить довгих і дешевих кредитів у національній валюті. Цей дефіцит швидко можна заповнювати поки що за рахунок зовнішніх ринків. І відмовлятися від цього джерела ресурсів у нинішній ситуації я поки що не бачу сенсу.