І вовки ситі, і вівці цілі?

На сьогодні питання дострокового розірвання депозиту є неактуальним. Адже не секрет, що вже стало проблематично забрати свої кревні навіть після закінчення депозитного договору. Вкладники банків, нарешті дочекавшись спливу дії свого депозитного договору, стверджують, що банки відмовляються виплачувати їм гроші. В умовах, коли регулятор дивиться крізь пальці на їхні скарги, це небезпечне явище набуває дедалі більшого масштабу. Тому, щоб накивати п’ятами з банку, його маленькі кредитори змушені виявляти винахідливість. А що вдієш — сили не рівні. Адже банки вже менше переймаються збереженням свого доброго імені (хоча це їм напевне аговкнеться в майбутньому, якщо, звісно, вони залишаться на ринку), регулятор мовчить, а вітчизняний суд — поганий помічник, особливо при незначній сумі вкладу.

«Купи шось...»

Дзеркальним відображенням банківського депозиту є кредит. Відповідно проблемний кредит породжує труднощі для банку та його вкладників. Лавиноподібне нагромадження проблем неповернення кредитів уже сьогодні призвело до того, що на балансі фінансових установ накопичується дедалі більше незатребуваного заставного майна. Безперечно, надалі ситуація тільки погіршуватиметься. Як банку розрахуватися з кредиторами і не простягнути ноги?

Розрахунок за депоновану валюту за курсом 5 грн., котрий намагаються практикувати банкіри, це, по суті, грабунок свого маленького, але масового інвестора. Однак усе одно ці гривні потрібно десь брати. Тому такий варіант не може бути компромісним виходом із ситуації. Не розглядатимемо і варіанта, коли гривневий депозит, який відлежав свій час, виплачується дрібними частинами протягом енної кількості років, що спричинить іще більше знецінення грошей вкладників.

А от варіант, коли за неповернуті депозитні гроші вкладник купує в банку уподобаний ним заставний конфіскат, хоча й не ідеальний, але заслуговує на увагу...

Скільки коштує конфіскат?

Схема проста, уважний читач, певне, вже зрозумів її суть. Депозитні гроші, які зависли в банку, витрачаються вкладником на придбання, наприклад, автомобіля, конфіскованого банком у прогорілого позичальника. Те саме справедливо для будь-якого іншого заставного майна, котре дісталося банку. Питання лише в ціні, підрівняти яку можна, використавши доплату (з боку власника депозиту) або, навпаки, виплату (з боку банку). Звісно, ціна має відповідати реаліям сьогодення і тій дедалі ускладнюваній ситуації, в якій опинилися банк і його клієнтура. Треба сказати, що ціни, за якими сьогодні банки намагаються реалізувати конфіскат власникам депозитів, нецікаві. Тому без обопільного прагнення піти назустріч тут не обійтися.

Базову схему дуже легко можна ускладнити. Причому від цього вона може навіть виграти. Приміром, банки могли б створити єдиний реєстр конфіскату. Це дало б змогу урізноманітнити пропозиції для вкладників і, відповідно, збільшити кількість дозволених кредитно-депозитних «дефолтів». Щоправда, при цьому банки мають підпорядкувати свої персональні інтереси інтересам вітчизняної банківської системи.

Напевне існують і інші варіанти виходу із ситуації, котра здається тупиковою. Вкладники, з якими обговорювали дану схему, вважають її для себе цікавою. Захочуть іти цим шляхом банки чи волітимуть і надалі «нагинати» довірливу клієнтуру, утримуючи їхні гроші на поточних рахунках? От у чому запитання…