ГОЛОВА ПРАВЛІННЯ УКРСОЦБАНКУ БОРИС ТИМОНЬКІН: «ЗАЙВА ЖОРСТКІСТЬ НАШИХ ФІНАНСОВИХ ЗАКОНІВ КОМПЕНСУЄТЬСЯ НЕОБОВ’ЯЗКОВІСТЮ ЇХНЬОГО ВИКОНАННЯ»

Після скасування в середині лютого рекомендацій про запровадження жорсткого моніторингу всіх пов’язаних з Україною фінансових операцій, на чому наполягла в грудні минулого року Міжнародна організація з боротьби із відмиванням нелегальних доходів (FATF), вітчизняні банківські структури зітхнули з полегшенням. Щоправда, потім їм знову довелося набрати, образно кажучи, якомога більше повітря. Оскільки затверджені в Україні правила боротьби з відмиванням брудних грошей, судячи з усього, навряд чи полегшать життя банкірам. Чому — спробував пояснити голова правління Укрсоцбанку Борис Тимонькін.

— Борисе Владиславовичу, наскільки, на вашу думку, є масштабною проблема відмивання брудних грошей в Україні? І чи права FATF, рекомендувавши застосувати до українських банківських структур санкції? Адже чорний список країн, які відмивають нелегальні капітали, досить великий. Чому ж під роздачу потрапили передусім ми?

— Дійсно, є ряд країн, де проблема відмивання брудних грошей стоїть значно гостріше, аніж в Україні. Наприклад, та ж Росія. У цій країні рівень легальних платежів удвічі нижчий, аніж у нашій державі. Але за рахунок експорту нафти й газу в Російській Федерації закривається більшість потреб держбюджету, і нестача коштів там не відчувається так гостро, як у нас. Україну не рятує навіть те, що, порівняно з Росією, у нас податкова дисципліна набагато жорсткіша.

Або візьмемо країни Прибалтики. Ні для кого не секрет, що в будь-яких українських схемах відмивання коштів відсотків 90 грошей закінчують свій шлях у банках прибалтійських держав. Однак навіть на рівні кулуарних розмов не чутно, щоб FATF збиралася оголосити, наприклад, Латвію країною, що займається легаліацією тіньових коштів. До цього багато років поспіль у певних колах таку репутацію мали Чехія, Угорщина, Польща. Сьогодні як агрегат із відмивання брудних грошей наші резиденти активно використовують Кіпр.

— То у чому ж річ?

— Відповідь треба шукати не в тому, що у нас високий рівень тінізації економіки. Цей показник в Україні, до речі, є середньо-східноєвропейським. Проблема, на мій погляд, в іншому. Ми власними руками створили собі репутацію держави, якій не можна довіряти: кажемо — одне, а робимо інше.

— Що ви маєте на увазі?

— Невиконання низки політичних заяв, неорганізованість законодавчого процесу, часто некоректна взаємодія, скажімо, із міжнародними фінансовими організаціями, із міжурядовими організаціями... Згадайте початок 90-х. Тоді часто жартували: о, як легко обдурити Захід... Так, легко обдурити один-два рази, але потім з шахраєм починають дуже жорстко працювати. І йому вже не тільки у черговий раз обкрутити партнерів навколо пальця не вдасться, а й практично неможливо довести очевидні речі! На жаль, швидко налагодити стосунки не можна.

Однак працювати над помилками необхідно. І не задля похвали якогось заморського дядька, а для себе, своєї країни, для її визнання в майбутньому. Адже що зараз відбувається в українській економіці? Йде процес зближення із Заходом і відхід від Росії. Причина — торгова війна з нашим північним сусідом, через яку ми поступово втрачаємо позиції експорту. І це при тому, що між нашими країнами декларуються взаємні любов і дружба. Проте рівень економічних взаємин між Росією та США значно вищий і кращий, попри їхнє суперництво в усіх сферах. Чому? А тому що у росіян спрацьовує передусім критерій вигоди. І поступатися ним задля наших гарних очей вони не мають наміру. Ми ж продовжуємо цитувати слова про дружбу і любов замість того, щоб із такою ж наполегливою послідовністю відстоювати свої інтереси.

Та якщо в наших економічних інтересах активне співробітництво з Заходом, то давайте будувати взаємини з цим світом за встановленими там стандартами, не очікуючи при цьому негайної оцінки й оплесків. Адже передусім ми робимо це для себе.

— Як ви оцінюєте затверджені в нагальному порядку правила боротьби з відмиванням брудних грошей? Якою може бути їхня ефективність?

— Виходячи з багаторічних спостережень, можу констатувати: зайва жорсткість наших фінансових законів компенсується необов’язковістю їхнього виконання. Жорсткість, до речі, шокуюча: відповідно до прийнятих поправок до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, якщо організацію обвинувачують у відмиванні суми, що дорівнює 102 тис. гривень, то до відповідальності притягуються посадові особи цієї організації, а не ті, хто по суті винний у проведенні операції. Причому відповідальність передбачає покарання до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Якщо подивитися на ситуацію формально, то виходить, що при виявленні в одній із філій якогось банку операції з відмивання грошей, під суд потрапляють керівники банку. Таким чином створено певний цікавий інструментарій, що дає можливість, образно кажучи, посадити на гачок провідних банкірів, яким по суті просто не цікаво займатися відмиванням 100 тисяч гривень. Хіба це сума для далеко не бідних людей? Зате який із цієї гіпотетичної поки ситуації може вийти скандал, коли на лаві підсудних опиниться заможна людина!

— Де ж були банкіри, коли в парламенті затверджувалися подібні правила гри? Хіба вони не лобіювали свої інтереси в ході ухвалення законів?..

— Звісно, фінансисти не стояли осторонь. Але, як відомо, ситуація з ухваленням антивідмивальних законів була загострена вже на рівні національних інтересів. У цьому свою роль зіграли, звісно, політичні чвари і те, що парламент по суті довго саботував вимоги Міжнародної організації з боротьби із відмиванням грошей. У результаті, щоб не нашкодити національним інтересам, потрібно було виконати вимоги FATF, відклавши убік усі свої пропозиції та побажання, за які можна було б поборотися ще рік тому. У той момент, коли до них ще дослухалися. Але ми самі себе загнали в куток і змушені були виконувати всі вимоги мовчки, понуривши голову.

А як інакше? Якби санкції не скасували, ситуація лише погіршувалася б. Адже що таке затримка валютних платежів? Це зменшення надходжень валютного виторгу в країну, при якому завжди виникають проблеми з платіжним балансом, змінюється курсова політика — долар стає більш дефіцитним, оскільки його складніше отримати. Наступний крок — зростання імпортних цін. Природно, все це сталося б не цієї секунди, а через місяць-два, але проблеми не змусили б себе довго чекати.

Зрозуміло, що продукцію підприємств-гігантів продовжували б купувати. Але ж сьогодні дуже багато вітчизняних бізнесменів виходять на західні ринки з невеликими замовленнями. Відповідно, і розміри їхніх оборотних коштів обчислюються зовсім не мільйонами доларів. Однак у запалі боротьби з відмиванням грошей західні партнери наших вітчизняних підприємців замість того, щоб вибудовувати систему контролю над середнім українським бізнесом, просто закривали коррахунки, на яких щомісяця з’являлися в кращому разі 10 тисяч доларів.

— Борисе Владиславовичу, не секрет, що поза банківською системою перебуває значний обсяг коштів. Тобто, громадяни усе ще відчувають недовіру до вітчизняних фінансових структур. На ваш погляд, чому, і як можна виправити це становище?

— По-перше, я не став би стверджувати, що на руках у громадян знаходяться величезні суми. Ця цифра — приблизно 25 мільярдів гривень. Якщо їх розділити на 30 мільйонів дорослого населення країни, то в середньому виходить менш як тисяча гривень. Але, звісно, частина грошей обслуговує тіньовий оборот. Безперечно. Однак монетизація української економіки все ж досить невелика. Що ж стосується довіри до банків, то темп, образно кажучи, всмоктування грошей у банківську систему сьогодні досить високий, і можна говорити про необоротність цього процесу. Знову ж спостерігається стійка тенденція зростання такого показника, як кредитування населення. За прогнозами, до кінця 2003 року ця стаття витрат складе близько 350 мільйонів гривень.

— А які заплановані втрати від неповернутих кредитів?

— Статистика повернення кредитів дуже оптимістична. Втрати від неповерненки складають у межах банку приблизно один відсоток, корпоративно — близько п’яти відсотків. При цьому ще не всі використано можливості для зменшення навіть цих показників. Тому я вітаю кроки, які робить Національний банк для того, щоб розчистити ті законодавчі завали, що заважають нормально повертати гроші.

На даний момент вирішення цієї проблеми стало найгострішою необхідністю. Чому кредитні ставки настільки високі? Чому замість того, щоб зробити ставку для нормально працюючих бізнесменів, підприємств 10 відсотків, ми робимо 20? А тому що треба платити ще й «за того хлопця», котрий явно не в змозі виконати свої зобов’язання. От і виходить, що високі ставки є, по суті, тим податком, який платить суспільство за те, що хтось може собі дозволити розважатися, брати кредити і не повертати. Причому кредити, що йдуть найчастіше не на розвиток бізнесу...

— Як із цим боротися?

— Лише шляхом жорсткої системи покарань, у якій немає лазівок для особливо обраних чи обдарованих. Адже зараз наше фінансове законодавство по суті потурає тому, що за дрібні правопорушення потрапляють у в’язницю, а за великі — в історію. І ми затято заплющуємо очі на західні стандарти, про прагнення жити за якими так часто говоримо. Тим часом, багатовікова практика Західної Європи свідчить: людина, котра не віддала гроші, навіть якщо це хороша, шанована людина з вищого стану, сиділа в борговій ямі в колодках на майдані доти, доки хтось за неї не заплатить. Жорстко? Так, але це, здається, єдиний спосіб встановити правило: перш ніж позичати хоч у когось, переконайся на 99,99 відсотка, що ти зможеш повернути гроші. Якщо воно приживеться у нас і буде законодавчо адаптовано до наших сьогоднішніх реалій, то кроки в цьому напрямі, хоч би з чийого боку вони робилися, можна лише вітати.

Поки ж маємо те, що маємо — методичні завали, які заважають реально працювати. Адже кредитування населення — це насправді деякий принципово новий погляд на позицію фінансування країни. У чому його ексклюзивність? Можна, звісно, продовжувати кредитувати заводи, підприємства для випуску тієї чи іншої продукції. Але банк при цьому мусить переконатися в якості виробленого товару, його конкурентоспроможності на ринку відповідних продуктів. Тобто, переконатися в тому, що кредит не пропаде, оскільки виданий на хорошу справу і принесе користь не лише заводу, а й державі в цілому.

Ситуація ж із кредитуванням населення на купівлю вже готових товарів принципово інша. Банк дає гроші не на руки позичальнику, а прямо в магазин, де купувався товар. Потім гроші через торгову мережу йдуть на підприємства, що випускають продукцію, на яку є попит у громадян. Таким чином зменшується ризик кредитування випуску непотрібних товарів і одночасно підтримується вітчизняний товаровиробник. Тобто, кредитування економіки відбувається через споживчий ринок. І цей шлях дуже перспективний. Особливо в нинішній ситуації, коли фіксується позитивна динаміка зростання зарплат і фінансової стабільності.

Природно, рівень виплат залишає бажати кращого. Але навіть при зарплаті в 600 гривень у людини з’являється можливість купити холодильник, телевізор тощо в кредит. Згадайте, наскільки потужною була система розстрочки, що діяла за радянських часів. Практично кожна сім’я, за винятком підпільних мільйонерів, купувала необхідні великі товари в кредит. Та весь світ живе в кредит! Бо це колосальний важіль зростання промисловості, орієнтований на внутрішній ринок. І це цілком виправдано з точки зору виконання банками соціального замовлення.