Федеріко Руссо: «Правильніше допомагати місцевим банкам ставати сильними, ніж опікати слабких»

Як повідомив під час Першого банківського форуму країн — членів ОЧЕС виконавчий директор НБУ Олександр Кірєєв, у разі успішного завершення вже оголошених угод з придбання українських банків і з урахуванням планів щодо збільшення статутних капіталів іноземна частка в українській банківській системі до Нового року перевищить уже 50%. Найбільші на сьогодні інвестиції в український банківський сектор планує здійснювати італійська фінансова група UniCredit, яка уклала угоду про купівлю Укрсоцбанку за 2,2 млрд. дол.

Невдовзі після завершення угоди італійці мають намір увійти як мінімум до трійки лідерів ринку. На відміну від деяких інших подібних декларацій про наміри, ці плани не виглядають необгрунтованими. Придбавши два роки тому німецьку HVB Group, UniCredit стала найбільшим західноєвропейським гравцем на ринку Центральної та Східної Європи. Поглинання в травні нинішнього року іншого великого італійського банку — Capitalia — дало можливість групі посісти перше місце в зоні ходіння єдиної європейської валюти і п’яте — у світовому табелі про ранги. Вщухли, але так остаточно і не зникли чутки, що з’явилися ще в квітні ц.р., про намір UniCredit укласти угоду про злиття з французьким Societe Generale...

Про те, якими можуть бути наслідки активізації на нашому ринку такого гіганта для конкурентів і простих українців, «ДТ» розпитало голову правління UniCredit Bank Федеріко РУССО.

— Пане Руссо, група UniCredit планує здійснити дуже серйозні інвестиції в Україні. Звичай­но, такі стратегічні кроки робляться після ретельного аналізу ринку та його перспектив. Яким ви бачите майбутнє українського ринку?

— Робити прогнози на майбутнє завжди дуже складно. Для початку потрібно визначити відправну точку для прогнозу, оскільки його достовірність у перспективі на рік, десять років чи століття — зовсім різні речі. Приймаючи рішення вийти на той чи інший ринок, серйозні банківські групи приходять, умовно кажучи, назавжди. Але менш конкретні оцінки привабливості інвестицій традиційно робляться на три-пять років.

Однак і тут дійсність може серйозно різнитися від очікувань. Наприклад, п’ять років тому, приїхавши на роботу в Україну, я навряд чи міг припустити, що нині вирішуватиму завдання на
кшталт нинішніх — займатися об’єднанням банків і таким активним розвитком роздрібної мережі, управляти активами близько мільярда доларів. У майбутньому обсяги роботи й амбіційність цілей тільки зростатимуть. Група UniCredit уже вклала в Україну досить значні інвестиції й най­ближчим часом збирається збільшити їх обсяг у кілька разів.

— Що саме підштовхнуло вашу фінансову групу до активізації своєї діяльності в Україні?

— Дійсність. Характер змін і темпи зростання місцевого банківського ринку значно перевершили очікування. Потенціал для подальшого зростання українського ринку, особливо роздрібного, економісти UniСredit (і не тільки UniСredit) оцінюють як один із найвищих у регіоні.

З урахуванням нинішніх інтеграційних процесів у світовій економіці було б як мінімум недалекоглядно викреслити з них величезну країну з найбільшою в Європі територією й 46-мільйонним населенням, а також з однією з найбільших економік, що динамічно розвивається. Це — дуже перспективний і місткий ринок. Україна має досить потужний промисловий потенціал, хоча він і потребує модернізації, а також деякі унікальні особливості в сфері аграрного виробництва.

Низький рівень проникнення банківських послуг, а також хороші перспективи зростання економіки роблять український ринок одним із найпривабливіших об’єктів для інвестицій у всій Центральній і Східній Європі.

Ще кілька років тому, коли ми тільки починали працювати в Україні як банк Pekao, то діяли в основному за принципом антени-передавача для групи. Тобто для кращого розуміння місцевої ситуації ми збирали всю доступну інформацію, зокрема й за рахунок одержаного нами практичного досвіду. А потім ретранслювали її у вигляді повідомлень, наприклад таких: «Країна розвивається, з’являються нові можливості, але ще занадто рано для інвестицій...» Що теж корисно, бо недостатньо аналізувати місцеву ситуацію тільки за даними бюлетенів і статистичних збірок. Новини з України специфічні настільки, що для більш об’єктивного їх розуміння потрібна, скажемо так, додаткова інтерпретація.

Багато найбільших світових фінансових груп раніше теж або відкривали в Україні представницькі офіси, або їхня присутність на місцевому ринку обмежувалася лише доволі вузькими нішами, урізаним набором послуг для вибраних категорій клієнтів. Буквально за останні два-три роки ситуація змінилася кардинально: тепер більшість найбільших міжнародних фінансових груп шукають можливість стати тут активнішими гравцями.

— Наївно, мабуть, вимагати від іноземних банкірів більшої свідомості, але все ж чому основний акцент робиться на роздріб­ний ринок, а не на інвестиційне кредитування корпоративного сектора?

— Тому що саме в роздрібі відкриваються найбільші можливості — як стосовно нарощування обсягів, так і щодо прибутковості операцій. Обсяги кредитування фізичних осіб в Україні торік збільшилися більш як удвічі. Цього року показники теж близькі до подвоєння. Найближчими роками темпи, швидше за все, скоротяться незначно. Тоді як кредитування бізнесу зростає приблизно вдвічі-втричі повільніше.

Звісно, найбільші місцеві компанії залишаються однією з найпривабливіших клієнтських категорій. Оскільки саме такі компанії, принаймні приватні, першими або одними з перших починають структурувати свій бізнес і працювати за світовими стандартами.

У деяких із ваших найбільших корпорацій уже працюють фінансові директори, кваліфікація яких дозволяє їм посісти аналогічну посаду практично в будь-якій іншій компанії світу. Тому працювати з ними легко — спілкування йде взаємно зрозумілою мовою.

Однак саме через ці обставини прибутковість банку при кредитуванні таких компаній нижча, ніж для інших операцій із порівняно невисоким ступенем ризику. Та й кількість структур, що відповідають нашим стандартам, в Україні поки що досить обмежена.

Зовсім інша річ — роздрібний бізнес. Коли ви виходите на такий величезний (принаймні з погляду кількісних показників) ринок, перед вами відкриваються грандіозні перспективи. У вас з’являються мільйони потенційних клієнтів. Причому йдеться навіть не про один-три-п’ять мільйонів — теоретично ми можемо розраховувати залучити в майбутньому від 10 до 20 млн. клієнтів. Я не називатиму зараз точної цифри, закладеної в наш бізнес-план, але, повірте, вона досить серйозна.

Зрозуміло, що й обсяги операцій, і потенційний прибуток у цьому разі на порядок вищі. Проте при цьому значно зростають супутні ризики. У певному сенсі, як у випадку з UniCredit Bank, ми починаємо розвивати роздріб як своєрідний Greenfield project (проект «з нуля». — Ю.С.). Півтора роки тому в нас не було жодного роздрібного клієнта, а тепер їх уже 60 тисяч. Здавалося б, чудово — надзвичайно динамічне багатократне зростання, але щоб краще зрозуміти поведінку споживачів і якісно оцінювати ризики, нам потрібна серйозніша статистична база. Щоб одержати достатньо достовірну вибірку, нам потрібно вивчити поведінку набагато більшої кількості людей на значно більшому часовому проміжку...

— Який має включати не тільки благополучні періоди динамічного зростання доходів, але й спади в економіці...

— Не тільки наш власний досвід, а й кредитування населення у вашій країні загалом має надто коротку історію. І його специфіка кардинально відрізняється від кредитування корпоративного сектора. Компанії, в нормальному розумінні цього слова, значно педантичніші в обслуговуванні боргів, бо для них це питання життя або смерті: прострочення платежу зіпсує репутацію, а дефолт означатиме судовий розгляд і ймовірне банкрутство.

У випадку зі споживачами ситуація інша. У разі відмови від обслуговування боргу позичальник ризикує втратити лише переданий у заставу актив, наприклад розбитий автомобіль або непрацюючий телевізор. Тому хоч я й не можу сказати, що ми пливемо зовсім незвіданим морем, але ми ще дуже погано знаємо, де знаходяться мілини й рифи...

— Але ж у вас є досвід роботи в багатьох країнах Центральної та Східної Європи...

— Населення кожної країни має свою ментальність. Приміром, спеціальні ринкові дослідження показують, що українці — найменш лояльні банківські клієнти, тобто вони не надто прив’язані до свого банку, оскільки недостатньо задоволені якістю банківського обслуговування. З одного боку, це виклик, а з іншого — потенційна можливість для нових гравців, які приходять на ринок.

— Але ж основні принципи банківського бізнесу в Україні й, наприклад, Італії навряд чи мають серйозно відрізнятися.

— Так, але є дуже істотні особливості ринкових умов. Одна з них — це відсутність повноцінного кредитного бюро, без якого робота скорингових систем значно менш ефективна. В Італії цей процес уже добре налагоджений, тому там можна досить легко й швидко перевірити фінансове становище й кредитну історію будь-якого потенційного позичальника.

В Україні ж ситуація зов­сім інша. Багато платоспроможних позичальників не можуть офіційно підтвердити свої джерела доходів, а зловмисники — навпаки, готові надати будь-яку довідку, щоправда, фальшиву.

В Італії підробки теж трапляються, але таке буває дуже рідко. Я хочу навести приклад одного з наших відділень, коли в один з операційних днів із п’ятнадцяти потенційних клієнтів вісім, тобто більш як половина, принесли підроблені довідки про доходи. Звичайно, у нас є досить ефективні методи боротьби з цим явищем, і нам удалося справитися з цією проблемою, але сама тенденція дуже симптоматична.

— Тому сумлінним клієнтам доводиться платити за несумлінних, покриваючи відповідні ризики банкірів. А чому, на ваш погляд, в Україні досі повноцінно не працюють кредитні бюро, хоча розмови про них ведуться вже багато років і навіть розроблено потрібну нормативно-правову базу?

— Наївно, як на мене, сподіватися, що банки, в яких сот­ні тисяч клієнтів, на паритетних засадах ділитимуться інформацією про них з банками, в яких їх поки що лише тисячі. Як розв’язати цю проблему? Мені здається, що з урахуванням місцевої ментальності треба, щоб держава все-таки створила єдине державне кредитне бюро, нормативним шляхом зобов’язавши всі банки надавати туди певну інформацію про позичальників, інакше процес запуску повноцінних кредитних бюро може затягтися. У кожному разі бюро, засновані нині окремими групами банків, менш ефективні на системному рівні.

В Україні треба дуже серйозно потурбуватися про розв’язання цієї проблеми, оскільки при браку кредитних бюро й такому динамічному зростанні споживчих кредитів так само швидко накопичуються системні банківські ризики.

— Ці ризики банки намагаються самостійно компенсувати впровадженням і вдосконаленням дедалі хитромудріших скорингових систем оцінки платоспроможності потенційних позичальників. Наскільки вони ефективні?

— Група UniСredit має у своєму розпорядженні чудову скорингову систему, але її треба адаптувати до реалій середовища, в якому вона функціонуватиме. Також потрібно мати достатню статистичну базу, без якої не може повноцінно функціонувати жодна скорингова методологія.

— Пане Руссо, а як ви ставитеся до обмежень, з якими групі UniСredit доводилося стикатися в деяких країнах через тамтешнє антимонопольне законодавство?

— Я розумію, до чого ви хилите. Така ситуація в нас виникала в трьох країнах — Польщі, Хорватії й, до речі, в Італії, де нам доводиться продавати деякі відділення на вимогу антимонопольних органів. Але йшлося не про ринок загалом, а лише про окремі регіони, де в результаті того чи іншого злиття група опинялася в домінуючому становищі на цій території.

— У переважній більшості країн Центральної та Східної Європи іноземний банківський капітал уже зайняв повністю домінуюче становище. У нашій країні багато хто побоюється майбутніх складнощів у відносинах із такими «монстрами», як UniCredit.

— Для мене завжди залишається загадкою, чому треба чекати якихось капостей від фінансистів, і чому іноземці мають завдавати шкоди тутешній економіці. Навпаки, інвестуючи мільярди й очікуючи від них максимальної віддачі, ми життєво зацікавлені в тому, щоб місцевий ринок розвивався максимально швидко, а також країна, де ми працюємо.

У разі успішного завершення угоди з придбання Укрсоцбанку ми володітимемо майже 7% українського ринку. Це приблизно відповідає нашій ринковій частці в середньому по регіону Центральної та Східної Європи, яка, хоч і є найбільшою, становить лише близько 7,5%. Про яку монополію в такому разі може йтися? Понад 20% групі UniCredit зараз належить тільки в Хорватії, а також Боснії й Герцеговині. У випадку ж з Україною ситуація принципово інша. Тут проблема не в надлишковій, а навпаки — у недостатній концентрації капіталу. Яка, до речі, всі останні роки постійно називалася однією з головних проблем української банківської системи. І хоча фраза «ми потребуємо більшої концентрації» не сходила з вуст офіційних осіб, концентрація, навпаки, неухильно знижувалася. Якщо десять років тому п’яти найбільшим банкам в Україні належало понад 50% ринку, то нині — лише близько 35%, і цей показник знижується рік у рік.

За ключовими показниками український ринок оцінюється як один із найбільш лібералізованих, із часткою держави в банківському капіталі менш як 10%. Більше того, при порівняно великій банківській системі (близько 70 млрд. євро активів — четверте-п’яте місце у ЦСЄ, без урахування Росії), місцевий ринок занадто фрагментований. На 173 діючі банки припадає в середньому активів лише на 400 млн. євро, що майже вдесятеро менше, ніж у тій же Польщі чи Угорщині.

— Саме про це найчастіше й кажуть: місцеві гравці занадто слабкі, щоб витримати конкуренцію з боку іноземних, які користуються практично необмеженими, за українськими масштабами, ресурсними можливостями.

— На мій погляд, правильніше допомагати місцевим банкам ставати сильними, ніж опікати слабких. І зростаюча конкуренція тут навіть буде на користь, тому що змусить дрібні й середні банки або активніше шукати нові ніші, або активізувати процеси злиття й консолідації капіталу. І державі правильніше подумати, як стимулювати й полегшити ці процеси, оскільки їх ще серйозно стримують занадто складні регуляторні процедури.

Серед найбільших банків привабливих з точки зору купівлі залишилося дуже мало, тому іноземні гравці, які ще не вийшли на ринок, змушені розглядати об’єкти з одно-двовідсотковою ринковою часткою. Просто так прийти й одразу зайняти значну частку ринку не так-то й легко, тим більше що середня ціна 1% ринкової частки за останні три роки зросла в кілька разів.

Звичайно, частка іноземних банків в Україні неминуче зростатиме. Але жоден із них — а тут уже є як мінімум шість великих міжнародних фінансових груп — не стане монополістом, щоб диктувати іншим свої умови.

На мій погляд, за великого бажання можна знайти докази на користь чого завгодно. Але чого потребує ця країна? Вона потребує сильної банківської системи, банків, спроможних видавати достатні обсяги кредитів, щоб фінансувати зростання, а також максимальної доступності банківських послуг для підприємців і населення.

Чого потребують місцеві компанії? Максимально довгострокових і достатньо великих позик. Риторичне запитання — чи здатні місцеві банки ці потреби забезпечити повністю? Прихід іноземних інвесторів допомагає цю проблему розв’язати, полегшуючи й здешевлюючи доступ до дефіцитних кредитних ресурсів, а також підвищуючи стандарти й розширяючи перелік банківських послуг.