Економічна міфологія Донецька

У нескінченних дискусіях про спеціальні економічні зони і території пріоритетного розвитку використовуються найрізноманітніші аргументи «за» і «проти». Але захисники ідеї пільгового режиму інвестування в Донецькій області ніколи не згадують про головну причину, яка спонукає їх так затято відстоювати, у тому числі й у словесних дуелях із своїми ж однопартійцями і земляками в уряді, право на життя спеціальних економічних зон (СЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР): пільговий режим породив особливий тип підприємств, які спроможні працювати лише в «тепличних» умовах. Фінансові потурання виявилися найсильнішим «наркотиком», «ломка» після якого була жорстокою і страшною.

Після прийняття в 1998 році Закону «Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області» (№356) керівники підприємств регіону розраховували на безтурботне пільгове життя протягом 60 років для СЕЗ і 30 років — для територій пріоритетного розвитку. Під дію закону потрапили 26 міст і сім сільськогосподарських районів області.

Але життя внесло свої корективи. Навіть після повернення в 2006 році до влади уряду Віктора Януковича тріумфального реваншу СЕЗ і ТПР не відбулося. Частково оновлена команда прем’єр-міністра вирішила зробити переоцінку цінностей, у тому числі і законодавчого експромту майже десятирічної давнини. Змінилися соціально-економічні умови, які породили таку модель інвестування, і завдяки уряду Юлії Тимошенко з’явилася можливість зробити паузу, перевести подих і обвести критичним поглядом пройдений шлях. Переоцінка ця йде повільно і з чітко чутним скрипом, оскільки тут дуже тісно переплелися політичні мотиви й амбіції, міркування економічної доцільності, особливості застосування світової практики на суворих українських теренах і вже майже оформлене явище фольклору — міфи про «донецьке економічне диво».

Того сьогодні вже далекого 1998 року закон про СЕЗ і ТПР у Донецькій області дав надію багатьом — і бізнес-еліті, і адміністративному керівництву регіону, і широким верствам населення — на значне поліпшення якості життя. Авторство законопроекту та ідеї загалом приписують нинішньому паливно-енергетичному «віце» Андрію Клюєву. Як стверджував Юнг, «не Гете створив Фауста, а Фауст створив Гете», так і тут — не Клюєв придумав СЕЗ і ТПР, а вони «самовиразилися через» Андрія Петровича.

Коротка замальовка з життя Донеччини. Уряд Валерія Пустовойтенка прийняв рішення про закриття нерентабельних шахт. У результаті без роботи і перспективи її одержання в найближчому майбутньому опинилися, за різними оцінками, від 200 до 450 тисяч гірників. Це рішення надалі обернулося масовими страйками з блокуванням залізничних колій і голодуваннями. Озлоблені шахтарі не приховували, що готові до силових методів пошуку хліба насущного.

Але багаті «теж плакали»: у державі поступово викристалізовувалася більш-менш працездатна система влади, яка раптом почала виявляти «нездоровий» інтерес до надбань, зроблених у роки «дикого капіталізму». Один із героїв роману Віктора Пєлєвіна «Generation П» дуже точно описав парадоксальні явища тих часів: «Головна особливість російського економічного дива полягає в тому, що економіка усе глибше опускається в ж... а бізнес розвивається, міцніє і виходить на міжнародну арену». Але ми ж братні народи — у Донбасі відбувалося точнісінько те саме.

Проте застарілі виробничі потужності приватизованих у вогні перестрілок заводів поступово ставали неспроможними приносити прибуток своїм новим власникам, які прийшли на зміну «червоним директорам». Частка збиткових підприємств у Донецькій області в 1998 році, за офіційними даними, становила 44,5%. Терміново було потрібно легально вкладати капітали і відновлювати виробництво. Бажано — дешевше і на хороших умовах. Владі регіону, у свою чергу, були потрібні ефективні заходи для запобігання соціальному вибуху. Усі ці сподівання, мрії і райдужні плани втілились у горезвісному законі. Єдине нововведення, зроблене «донецькими» у світову практику спеціальних економічних зон, — це ТПР. Правовий статус територій пріоритетного розвитку відрізнявся від традиційних СЕЗ відсутністю екстериторіальності за тих самих обсягів пільг.

Були створені і дві традиційні СЕЗ — «Донецьк» і «Азов», обладнані, як і належить, митними терміналами. З’явилася і необхідна для успішної реалізації цієї ідеї бюрократична надбудова — Рада із питань спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій області. Цю раду по черзі очолювали Андрій Клюєв, потім нинішній глава Держко­мітету з телебачення і радіомовлення Едуард Прутник. Нині цим органом керує заступник голови Донецької облради Воло­димир Ішков. До ради входили керівники найбільших підприємств, деякі депутати облради і чиновники з обладміністрації.

Ще один парадокс: рішення цієї ради були обов’язковими для виконання органами влади. Великий бізнес, по суті, на дуже навіть законних підставах командував владою. Таке, напевно, можливо лише в Україні.

В ідеалі передбачалося, що спокушений пільгами інвестор масово прийде і почне створювати робочі місця, обсипати місцевих жителів благами земними і поверне Донбасу колишню славу. У наступному за хронологією 1999 році в області в рамках СЕЗ і ТПР почали працювати 27 інвестиційних проектів на суму 212 млн. дол. Пік інвестиційної активності припав на 2003—2004 роки, коли в регіоні стартували 68 проектів на суму понад 2,5 млрд. дол. Донецьк упевнено вийшов на лідируючі позиції за всіма показниками соціально-економічного розвитку: рівень заробітної плати, темпи зростання виробництва, збільшення експорту товарів, зовнішній торговельний оборот тощо. За словами вже згаданого В.Ішкова, у період роботи СЕЗ машинобудування нарешті почало відроджуватися і зростання темпів виробництва становило за підсумками ударної п’ятирічки 53%.

Однак в цьому приголомшливому успіху «економічного дива» є чимало «але». По-перше, багато хто вказує на те, що поставленого завдання (крім чиїхось приватних інтересів) СЕЗ і ТПР так і не виконали. «Суспільство не одержало тієї віддачі, на яку розраховувало. Інвестиційні ресурси не надходять в ослаблені в економічному плані регіони. Поставлена мета була реалізована не в повному обсязі. Частка іноземних інвестицій була невиправдано низькою», — так оцінив результати роботи СЕЗ і ТПР міністр економіки Володимир Макуха. Треба визнати, що він правий: на тлі благополучної статистики диспропорція між багатими і бідними зовсім не зменшилася. З Донецьком, котрий можна без скептичної посмішки назвати європейським містом (якщо не за рівнем життя, то хоча б за зовнішнім антуражем), сусідить безпросвітно злиденна донбаська провінція, де з’явилися покинуті житла (подібне явище востаннє спостерігалося в роки Голодомору, коли люди кидали домівки в селах і бігли працювати на шахти, тому що там хоч і доводилося жити в бараках, але можна було одержувати продуктові картки). Влада області в розпачі навіть заявила про намір віддавати ці квартири безплатно усім, хто погодиться переїхати в депресивні міста. На жаль, Донбас не став материком добробуту, а лише архіпелагом із невеличкими «світлими» острівцями навколо успішних підприємств.

Повторююся: СЕЗ і ТПР у Донецькій області свого завдання не виконали. У тому числі і як механізм залучення іноземних інвестицій. Зарубіжні інвестиції в Донецькій області становили 22% від загальної суми залучених коштів, а в цілому по країні, за словами Володимира Макухи, — близько 4%. Структура цих вкладень на батьківщині ТПР — Донеччині — зайвий раз підтверджує, що закон 1998 року писався і лобіювався донецькою елітою виключно під себе, улюблених.

Основним інвестором в економіку регіону виявився Кіпр — 47%. Це теж «донецькі» долари, тільки вивезені в офшори, а потім повернуті в Україну, коли стало трохи спокійніше. Серед інвестиційних лідерів також значиться Великобританія, але, як запевняють деякі експерти, секрет цього фокусу полягає в тому, що частина Британських островів також є офшорними зонами. П’ята частина інвестицій припадає на Сполучені Штати, але, по суті, це інвестиції в один проект — завод «Каргіл» з переробки насіння соняшнику. Це мало не єдине підприємство, яке почало працювати в рамках тих самих прийнятих в усьому світі СЕЗ. Ще з «чистих» іноземців залишається німець гер Кнауф, глава однойменної корпорації, яка виробляє будівельні матеріали, котрий уже вклав у будівництво гіпсового заводу понад 60 млн. євро. Питома вага цього проекту — 5% від загального обсягу іноземних інвестицій.

Втім, захисники СЕЗ стверджують, що переважання вітчизняного інвестора — це не так уже й погано. Нардеп-регіонал Валентин Ландик, глава групи компаній «Норд», який встиг за час роботи в рамках СЕЗ і ТПР забезпечити 99% внутрішнього ринку своїми холодильниками, заявив: «Якщо вітчизняний інвестор — це нормально, це на розвиток економіки. Якщо іноземний інвестор — це інфляція. Я можу з будь-ким сперечатися. Особливо якщо залучаються інвестиції в банки — це найчистішої води інфляція, яка справді призводить до погіршення економічного стану».

Його підтримав і нардеп Борис Колесніков, екс-глава Донецької обласної ради, котрого також вважають співвласником кондитерської фабрики «Київ-Конті». За словами Колеснікова, держава має бути зацікавлена насамперед у стимулюванні економіки з допомогою вітчизняного капіталу.

Усі пам’ятають і несподівану позицію народного депутата Ріната Ахметова, котрий на виїзному засіданні парламентського комітету з питань економічної політики в Донецьку заявив, що «великому бізнесу преференції не потрібні». «Великий бізнес уже виріс із коротких штанців і може конкурувати на рівних. Великий бізнес відмовляється від пільг», — сказав тоді Ахметов, підкресливши, що говорить не тільки як депутат, але і як представник великого бізнесу.

За його словами, такої самої думки дотримуються і європейські бізнесмени. «Інвестор, особливо західний, дуже обережно ставиться до усіх видів пільг», — наголосив Р.Ахметов.

Однак глава парламентського комітету з економічної політики Володимир Заплатинський у коментарі «ДТ» позицію Ахметова підтримав. «Великий вітчизняний капітал справді готовий конкурувати. Причому не тільки на українській території, але й далеко за її межами. Але коли ми говоримо про СЕЗ і ТПР, це не лише вітчизняний капітал. Є і депресивна територія, куди не піде великий капітал», — зазначив народний депутат.

Не слід, проте, вважати економічне нововведення «імені Клюєва» однозначно негативним явищем. Завдяки пільговому режиму інвестування змогли обновити виробництво металургійні підприємства, що поки що дозволяє їм залишатися конкурентоспроможними на європейському ринку. Кажуть, у 1998 році, наприклад, на Єнакіївському металургійному заводі ще стояли верстати, що збереглися відтоді, коли відбитий у німців ЄМЗ дав перший метал. Було також створено 2298 нових і збережено 376 робочих місць. Але треба враховувати, що розвиток інвестпроекту допомагав створювати і зберігати робочі місця і на інших підприємствах, так чи інакше задіяних у реалізації проекту, — підрядних організаціях, споживачах напівфабрикату або готової продукції тощо.

Може так статися, що нинішня дискусія навколо СЕЗ і ТПР — це розмахування кулаками після бійки. Експерти вважають, що обережний і полохливий звір на ім’я «іноземний інвестор» загляне в Україну ще не скоро. І дітям своїм закаже шлях у «неньку». Тож розраховувати можна тільки на онуків, та й то не факт. З іншого боку, чекають припливу надходжень із Росії. «Скасуванням СЕЗ і ТПР ми дуже сильно налякали західних інвесторів. Ро­сійсь­кі звичніші до тих умов, у яких ми працюємо. Спокійніше реагують. Тому великі гроші підуть до нас із Росії», — вважає Володимир Заплатинський. Водночас він зазначив, що без жодних пільг уже готові працювати металургія і хімічна промисловість. Проте міністр економіки Володимир Макуха заявив, що, незважаючи на усі свої докори, залишається прихильником необхідності такої моделі економічного розвитку. Правда, пропонує іншу форму — адресне пільгування замість територіального.

Що стосується інвестиційних потреб регіону, то Володимир Ішков виділяє такі напрями: «По-перше, машинобудування, тут мало що вдалося. Крім того, треба вирішувати проблему легкої промисловості. І третє — якщо ми хочемо «будівельний бум», то потрібно вкладати кошти в будівельну індустрію. Що стосується сільського господарства, то тут треба підходити вибірково: тваринництво — можливо, так, рослинництво — напевно, ні. Вуглепром — можливо, але тут треба направити інвестиції на будівництво нових шахт. А латати дірки сьогодні вже недоцільно».

Втім, на останній сесії До­нецької міськради депутати шахтарської столиці оптимістично заклали в показники програми соціально-економічного розвитку іноземні інвестиції в розмірі 92 млн. дол. Мер До­нецька Олек­сандр Лук’ян­ченко запевнив, що ця цифра — результат уже досягнутих домовленостей і проектів, які вступили в стадію безпосередньої реалізації. Але ці проекти стосуються здебільшого все-таки великих і успішних підприємств — Донець­кого металургійного заводу, шахти імені Засядька та ін. Пи­тан­ня про те, коли за рахунок інвестицій із карти Донбасу поч­нуть зникати чорні плями депресивних територій, залишається відкритим. Тим більше що частка підприємств, які потребують капітальних вкладень, за оцінками фахівців, сягає 70%.