ЄДИНА АЗІАТСЬКА З КИТАЙСЬКОЮ «НАЧИНКОЮ»

Ось уже котрий місяць поспіль увага провідних світових засобів масової інформації прикута до того, що відбувається в Сполучених Штатах. Низку тамтешніх гучних корпоративних скандалів, сполучні ниті яких нерідко ведуть у кабінети Білого дому, вже названо «найтяжчою в сучасній історії кризою світової капіталістичної системи».

На цьому тлі уваги ЗМІ практично уникнув один досить цікавий факт, який за інших обставин викликав би масу публікацій та коментарів. Чи то у відповідь на обвали фондових ринків і відповідне ослаблення позицій американської валюти, чи то просто скориставшись зручним приводом, на протилежному кінці Земної кулі, у Пекіні, кілька разів пролунала одна дуже смілива ідея — створення, за образом і подобою загальноєвропейської, єдиної азіатської валюти.

В одному з центральних пекінських видань ця ініціатива озвучена досить виразно. «Пробну кулю» було запущено у вигляді пропозиції запровадити в найближчому майбутньому для материкової частини Китаю, а також Тайваню, Гонконгу й Макао спільну валюту — китайський долар. Далі на його основі та з використанням європейського досвіду передбачається створити єдину регіональну валюту — азіатський долар, який був би в змозі захистити ринки країн-учасниць від надмірних коливань світових валютних ринків і знизити рівень впливу на них міжнародних економічних криз.

Визначено навіть терміни: реалізація проекту можлива вже через десять років, аби не забракло бажання й рішучості в сусідів координувати свої зусилля.

За такою привабливою пропозицією чітко проглядається намір якщо не просунути, то бодай провести відповідний «промоушн» відразу двох головних тактичних завдань Пекіна в зовнішній політиці.

Перше з них — мирна й природна, з допомогою економічних важелів, інтеграція материкової частини Китаю з її острівним «родичем» — Тайванем. З цього погляду плани Пекіна поки що видаються не дуже реалістичними. Як відомо, інтеграційний діалог між Пекіном і Тайбеєм більше скидається на сварку, в якій «старший брат» з допомогою батога та пряника, погрозами й обіцянками намагається вмовити «блудного родича» «повернутися в сім’ю». А «молодший» відчайдушно цьому опирається. З другого боку, процес взаємної інтеграції ринків Китаю і Тайваню вже став практично необоротним, а після вступу торік у грудні обох держав у Світову організацію торгівлі ще й багаторазово прискорився.

Тайбей «історичну необхідність», схоже, усвідомлює, але все-таки прагне бодай де-факто залишатися політично незалежним. Пекін також не сидить склавши руки. Раніше він уже виступив з іншою привабливою ініціативою, заявивши, що готовий до прямих зв’язків з острівним сусідом — шляхом безпосереднього, а не через Гонконг або інші країни, поштового, торгового, а також авіа- та морського сполучення. Причому розглядатися ці зв’язки нібито мають з позицій внутрішньої політики однієї суверенної держави, або хоча б союзу таких. Ярлик «внутрішній» необхідний для запобігання захопленню іноземцями морських шляхів сполучення між островом та материковим Китаєм. Зробити це можливо за умови об’єднання обох держав «під одним дахом», оскільки навіть після вступу до СОТ питання прибережного транспортування, риболовлі та інших видів комерції залишаються у власному віданні кожного з членів всесвітнього торгового співтовариства. Як і у випадку зі спільною валютою, реалізація цього проекту передбачає статус Тайваню як складової частини єдиного Китаю, чому «приборкуваний непокірливець» має намір опиратися до останнього.

З другого боку, пропозиції Пекіна не можна назвати повністю необгрунтованими. У тій-таки «програмній» публікації наводяться чотири головних докази «за». По-перше, нинішня китайська фінансова реформа могла б реалізовуватися під керівництвом і контролем (або за сприяння) висококласних фінансових фахівців-експертів із Гонконгу й Тайваню, що значною мірою допомогло б стабілізувати китайську економіку, посилюючи тим самим усю систему. У самому китайському державному апараті все ще відчувається гострий дефіцит висококваліфікованих кадрів. До того ж країну періодично потрясають резонансні корупційні скандали.

По-друге, Гонконг, замість остаточної втрати й так уже досить відносного суверенітету, одержав би вільніший (практично необмежений і пріоритетний) доступ на широкий ринок товарів і послуг. Як усім добре відомо, Піднебесна — один із найбільших і найперспективніших у світі ринків: на її території проживає 1,3 млрд. громадян, тобто кожен п’ятий житель Земної кулі. По-третє, для Макао існування єдиної (а отже, зручнішої в усіх видах розрахунків) валюти означало б появу нового щонаймогутнішого імпульсу для його життєво важливої туристичної сфери. Четверта, й остання перевага припадає на частку Тайваню, в якого при цьому з’явилася б можливість використовувати масштаби китайської економіки для протистояння «зовнішнім фінансовим атакам» і кризам, що привносяться з-за кордону. Частка експорту у ВВП Тайваню становить близько 45%. Причому переважно це високотехнологічні, але масові виробництва напівпровідникової продукції. Відтак його економіка, як, мабуть, жодна інша, постраждала, коли луснула технологічна бульбашка й уповільнилися темпи американської та світової економіки: обсяги тайванського експорту впали майже вдвічі.

А китайська економіка виявилася однією з небагатьох, які витримали загальносвітовий спад практично безболісно. Темпи її зростання торік, відповідно до офіційної статистики, уповільнилися дуже мало — до 7,3% із 7,8% у 2000-му.

Нинішнього року, згідно з прогнозами, темпи зростання китайського ВВП збережуться в діапазоні від 7 до 8%. Цифра, погодьтеся, гідна подиву й захоплення. При оцінці в доларовому еквіваленті економіка цієї держави входить у першу десятку найбільших на планеті. Річний обсяг товарів та послуг, вироблюваних у КНР сьогодні, швидко й неухильно наближається до 10 трлн. юанів, тобто близько 1,2 трлн. дол. Хоча деякі експерти запевняють, що в перерахунку за паритетом купівельної спроможності обсяги річного ВВП цієї країни вже перевищують 5 трлн. дол. Що означає: за цим показником Китай уже зараз випереджає Японію, поступаючись лише США. А якщо нинішні темпи економічного зростання вдасться зберегти (відповідно до офіційних прогнозів, у найближчі десять років цей показник утримуватиметься на рівні мінімум 7%), то вже через два десятиліття китайська економіка досягне просто феноменальної продуктивності — 20 трлн. дол. на рік, і, таким чином, сьогоднішній лідер, США, залишиться далеко позаду.

Безпрецедентна динаміка зростання валового внутрішнього продукту, продемонстрована Китаєм в останні двадцять років, супроводжувалася завоюванням світового лідерства з виробництва зерна, м’яса, вугілля, сталі, цементу, телевізорів. Стартувавши з 32-го місця в дореформеному 1978-му, ця країна зуміла за роки реформ більш як у 20 разів збільшити обсяг зовнішньої торгівлі — з 20,6 до 465 млрд. дол. у 2000-му, і ще 1998 року ввійшла до десятки провідних торгових держав світу. Вражають досягнення й у залученні прямих іноземних інвестицій. Починаючи з 1993-го, Китай ось уже дев’ять років поспіль посідає перше місце серед країн, що розвиваються. Згідно з прогнозами, у поточному році приплив капіталів з-за кордону в цій країні досягне 50 млрд. дол. (за перше півріччя він становив 24,6 млрд. дол. — збільшення, порівняно з аналогічним торішнім періодом, на 18,7%). Китайський «кусень» зарубіжного інвестиційного пирога виявиться, таким чином, навіть більшим, ніж в усіх ключових економік Азіатсько-тихоокеанського регіону, разом узятих. До нинішнього часу понад 400 із 500 найбільших світових корпорацій інвестували свої капітали в Китай.

Цю країну зараз багато сусідів, яких колись було модно називати азіатськими тиграми, називають азіатським драконом. Дракон — істота хоч і багато в чому міфічна, але, відповідно до наявних описів, будь-який тигр, порівняно з ним, видасться сумирним кошеням. З майбутньою експансією Китаю на зовнішніх світових ринках, перспективи якої значно зросли після вступу Пекіна в СОТ, світова громадськість пов’язує великі надії. Проте, на думку багатьох, і особливо тих-таки сусідів, таїть вона в собі ще більше небезпек. Усім відоме прагнення Піднебесної зруйнувати сформовану після розвалу СРСР монополярну геополітичну світову модель, ставши реальною противагою Вашингтону на політичній та економічній арені. Зусилля Європейського Союзу в цьому напрямі — до речі, навіть після створення єдиної валютної зони — виявилися поки що марними.

Спробою зламати імідж потенційного «загарбника» якраз і є оприлюднена ініціатива створення в Азіатсько-тихоокеанському регіоні спільної валютної зони. Захист країн—учасниць валютного союзу від руйнівного впливу на їхні економіки зовнішніх криз і атак фінансових спекулянтів — намір, безумовно, шляхетний та похвальний. Свого часу, до речі, саме Пекін, завдяки мужньому вольовому рішенню відмовитися від спокуси девальвувати власну грошову одиницю під час азіатсько-російської економічної кризи 1997—1998 років, допоміг уберегти регіон, та й, мабуть, усю світову економіку, від набагато серйозніших негативних наслідків. Заслуговують уваги й розпочаті активні зусилля КНР зі створення в регіоні зони вільної торгівлі з країнами—учасницями Асоціації південно-східних азіатських держав. У планах — будівництво залізничної магістралі, яка має з’єднати Китай із цими країнами.

Поки що до всіх цих ініціатив китайські сусіди з уже відомих нам причин ставляться досить обачно. Але це сьогодні, а завтра правила гри можуть кардинально змінитися. Події останнього року підтверджують це. Отож «застовпити» про всяк випадок той або інший намір ніколи не зайве.

Звісно, насправді реальна картина зовсім не така райдужна й безхмарна, як може видатися. Пекіну доведеться зробити ще чимало рішучих і ризикованих кроків у напрямку реформування власної економіки та фінансової сфери, яка її обслуговує, з метою приведення їх під стандарти СОТ. Але навіть відповідність цим стандартам — зовсім не самоціль для лідерів нації. Особливими муками совісті з приводу невиконання зобов’язань, даних під час затяжної п’ятнадцятирічної боротьби за право бути повноправним учасником загальносвітового торгового співтовариства, офіційний Пекін навряд чи карався б. Головне завдання — зуміти впоратися з мінливими реаліями функціонування національної економіки, проблемами, що постають на її шляху, умовами зовнішнього та внутрішнього конкурентного ринкового середовища.

Одне з головних китайських лих — злидні й безробіття. Армія працездатного китайського населення налічує приблизно 700 млн. чоловік, причому більш як дві третини їх проживає в сільських районах або принаймні значиться за ними. Відповідно до деяких даних, майже 150 млн. сільських жителів, не знайшовши застосування своїм рукам, уже вирушили до міст у пошуках кращого життя. У мегаполісах ситуація з робочими місцями трохи краща, але також, як мовиться, не мед, і реструктуризація збиткових державних підприємств, що зараз триває повним ходом, оптимізму в цьому плані поки що не додає.

Загальний рівень безробіття в КНР становить, на думку зарубіжних експертів, мінімум 25% (офіційна оцінка — 4,5%), причому лише збереження темпів зростання на рівні 7—8% на рік дозволить стримувати його подальше підвищення. Поки що рецептів кардинального оздоровлення ринку робочої сили немає ні в кого — ні в Пекіна, ні в залучених зарубіжних експертів. Держава намагається виправити ситуацію за рахунок реалізації масштабних будівельних проектів (транснаціональні трубопроводи, міжнародні залізничні й автомагістралі тощо), але ця тактика, по-перше, не занадто ефективна, а по-друге, вже спричинила появу серйозних дірок у національному бюджеті. Його дефіцит, згідно з прогнозами, сягне цього року рекордних 37 млрд. дол. Не так багато, на перший погляд, — лише приблизно 2,7% ВВП, але раніше центральний бюджет залишався практично бездефіцитним.

Не можна поки що спрогнозувати зі стовідсотковою впевненістю, до чого приведе запланована радикальна лібералізація фінансових ринків країни. Відпускання юаня у вільне плавання, що, до речі, є обов’язковою умовою реалізації проекту запровадження єдиної валюти, може спричинити безліч не лише переваг, а й проблем. Чи вдасться з ними впоратися державному апарату, який, крім того, готується до однієї з найрішучіших кадрових реорганізацій восени нинішнього року, також не зовсім зрозуміло. Аж до останнього часу величезна китайська економічна машина, попри всі ринкові перетворення, перебувала в основному на ручному керуванні. Працювати в саморегулюючому режимі їй ще тільки доведеться вчитися.

Ну, а в спільної і єдиної азіатської валюти, напевно, попереду світле майбутнє. Але настане воно, вочевидь, ще не скоро.