ДОРОГИ, ЩО ВЕДУТЬ НАС ВІД ЄВРОПИ

Щось у житті завжди буває вперше. От і ми у першотравневі дні вперше вирушили своїм приватним авто до Європи — провідати доньку в Будапешті. Збрешу, коли скажу, що не хвилювалися: переживали, ще й як. Це ж не жарт — без знання мови і країни, з однією лиш картою у руках долати три сотні кілометрів туди і стільки ж назад чужими дорогами. Не професіонали ж ми, врешті, — за кермо сідаємо лише за потреби. А ну заблукаємо — як у перехожих чи поліції з’ясовуватимемо, куди правильно проїхати? Це ж не вдома, де язик до Києва доведе.

Але — сіли і поїхали.

Туди

До кордону теж ще треба дістатися. Сумний досвід у нас уже був. Два дні перед цим ми вже вирушали в цю ж дорогу. У Бережанах на Тернопільщині трапилася серйозна поломка. Здавалося б, які проблеми — у райцентрі ж, не в полі чи лісі. Але ж це був третій день Великодня, і вся Тернопільщина з усіма автосервісами включно відпочивала аж до 5 травня. На наше щастя, був у цей день на роботі молодий — 28 літ усього — начальник Бережанського райавтодору Юрій Комарницький. І чергував у автодорі майстер золоті руки пан Василь. От завдяки їм і ще багатьом добрим людям, які мало не з-під прилавка (бо ж вихідний!) діставали у Тернополі запчастини до нашого автомобіля, ми змогли полагодити колесо і повернулися назад у Хмельницький. Підрихтували свій «пасат» на станції техобслуговування і — раз уже вирішили — подалися знов на захід.

Тим більше, що дорогу вже знали. З Тернополя — на Стрий, а там — на Чоп. Дорога ця була, згідно з картою, коротшою, ніж через Львів. Та й не така вона вже й погана, хоч і не магістраль. Правда, виїжджаючи з Тернополя, ми не зовсім второпали, де ж усе-таки шлях на Стрий (дорожній знак показав якусь закарлюку, але яку з трьох доріг вона означала, збагнути було непросто). Втім, які можуть бути проблеми в рідній стороні? Попитали ранніх перехожих, попетляли по сонних тернопільських вуличках — і втрапили.

Розпитувати наших людей, куди саме треба їхати, — взагалі миле діло. Зупинишся, вікно відчиниш, поспілкуєшся, діалекти вивчиш — так і дорога коротшою здасться. Тим більше, розпитувати доводиться стільки, що мимоволі філологом станеш. Бо якщо Тернопільщина ще хоч трохи дорожніми покажчиками обвішана, то Львівщина на них явно економить, і то здавна. У Жидачеві кілька знаків були вгнуті досередини, як книжка, і такі вицвілі, що второпати, де ж усе-таки повернути на Стрий, з їх допомогою можна було не одразу. Отож певніше було зупинятися на краю населеного пункту і уточнювати, чи туди ми їдемо. Від упевненості, що рухаємося правильною дорогою, ставало радісніше і нам, і людям, що вже зранку зробили добре діло, вказавши шлях подорожнім. Це, без сумніву, створювало їм святковий настрій, бо інших причин для цього, схоже, не було. Про позначений у календарях червоним Першотравень свідчили хіба що зігнуті постаті на вузьких присадибних городах: свято миру і весни вся свідома вкраїнська людність відзначала там, де й завжди усе останнє десятиліття, солідаризуючись хоч у приватновласницькій, та все ж таки праці. Всі садили картоплю.

Від Стрия до Чопа пішла одна дорога, і розпитувати відпала потреба. І то було вкрай доречно, бо в гірському Сколівському районі про щось когось питати не було снаги. Відтинок шляху кілометрів у 25 був такий вибоїстий, що водії забули, яка вона — зустрічна смуга. Машини повзали по всьому полотну, як вагітні воші по мокрому кожусі, вишукуючи хоч якусь більш-менш рівну площину, куди б могли втиснутися автомобільні колеса. З висоти пташиного польоту це видовище, мабуть, нагадувало фантасмагоричну картину в сповільненій зйомці: авта наче втратили напрям руху, клюючи носами в кожну ямку і з останніх сил чіпляючись шинами за дорожнє покриття як за єдину гарантію земного тяжіння.

Полегшено зітхнути ми змогли аж у Закарпатті, де всі ями були вже засипані свіжим асфальтом. Його було навіть трохи більше, ніж треба для закарпатської ділянки дороги. Але, природно, не могли ж закарпатські дорожники засипати бодай одну львівську вибоїну: то вже чужа територія. Тому залишки асфальту так і залишилися лежати на узбіччях шляху чорними грудками: такі собі своєрідні попереджувальні знаки про те, що отут була вирва, але її вже залатали.

На кордоні нас попередили, що в Угорщині всі автомобілі цілодобово їздять із увімкнутими фарами. Для безпеки руху. Тож увімкнули фари й ми і з завмиранням серця вирушили по той бік кордону.

Там

Щоб добратися до Будапешта, нам треба було проїхати ділянки чотирьох доріг під різними номерами. Номери ці вказувала карта. І — одразу ж після перетину кордону — номер дороги вказував характерний знак зеленого кольору. «Тільки не переплутайте номери «3» і «М3» і не вискочте на автобан! — суворо-пресуворо попередили нас знайомі. — Перед Будапештом ви тричі його перетинатимете. А він мало того, що платний, то ще приведе вас у Будапешт не з того боку, де потрібно».

Можна було пояснити ще простіше: ваш колір дороги (себто знаків з її номером) — зелений. А автобан позначається літерою «М» — магістраль — і синім кольором номерних знаків. І, взагалі, треба бути повним йолопом, щоб щось переплутати на угорських трасах. Дорожні знаки розставлені там в ідеальному порядку. Вони пояснюють і показують усе — від місця стоянок (до речі, засмічених і чомусь без туалетів) і до кількості кілометрів (мається на увазі стовпчики з цифрою-показником щокілометра) до того чи іншого населеного пункту. Маючи карту в руках і стежачи за дорожніми знаками, ви просто не можете заблукати і поїхати не туди. Знаки детально інформують про міста на трасі і про відстань до них. Причому вказують не тільки найближче місто на шляху до столиці, а й — у дужках під його назвою — ще й нагадують, що ця дорога якраз і веде на Будапешт.

Як і належить, знаки дублюються. За 150 і за 50 метрів до перехрестя. Не помітили один — побачите другий. Або — одразу ж за перехрестям — побачите ще раз і номер дороги, і назву найближчого міста, до якого веде ця дорога. Так само і на кругу. Причому тут біля кожного напряму стоїть покажчик з номером траси і з назвою населеного пункту, до якого вона прямує. Отож переплутати «закарлюку» і виїхати не туди практично неможливо.

Знаків багато, але зайвого немає жодного. І безтолкового, неправильного чи поставленого тимчасово і забутого тут навічно немає також. Якщо знак наказує зменшити швидкість — то причину ви збагнете одразу ж, а не будете за характерним пейзажем розбитих узбіч здогадуватись, що три роки тому тут проводився ремонт траси, і знак стоїть ще з тих пір — просто на пам’ять. Коли перехрестя не скасовує вплив того чи іншого знака, то його обов’язково повторять знов.

Не помітите щось на дорожніх знаках — не страшно: пильно дивіться на саму дорогу, себто на дорожнє полотно. Воно теж наповнене найрізноманітнішими підказками водіям. Мало того, що розмічене суворо за правилами: лініями позначені смуги, межі полотна, острівці безпеки, пішохідні переходи, стрілками — напрям руху, зміни смуг, межі обгону тощо. Але тут же — намальований велосипед (велосипедна доріжка), знову — повторено знак «Увага, пішохід», номер дороги.

Для дурнів, лихачів чи просто нарваних водіїв передбачені більш наполегливі методи впливу. Перед перетином залізничних колій — пластикові поперечні виступи і металеві нарости на дорогах: вони йдуть одна за одною, хочеш чи не хочеш, а зменшиш швидкість. Такі ж металеві перешкоди виростають з-під асфальту між зустрічними смугами руху на небезпечних поворотах та в місцях, де обгін заборонений. Треба бути несповна розуму, аби ігнорувати всі ці вказівки і попередження. І, щоб дотримуватися правил дорожнього руху, виявляється, зовсім не треба пугал у поліцейській формі. Проїхавши
600 кілометрів, ми побачили поліцейських лише раз.

До речі, Першотравень теж залишився святом (два дні вихідних) для країн Східної Європи — Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії. В Угорщині про це свідчили численні туристичні автобуси з номерами цих країн, святкові прапорці (державні і міста) на всіх ліхтарних стовпах у кожному населеному пункті і безліч люду, який гуляв, рибалив, засмагав, розважався — словом, як і належить у свято, відпочивав.

Утім, утішали ми себе, може, це через те, що весна в Європу приходить значно раніше, ніж до нас. Мабуть, це на їхню ранню весну в Києві вже в лютому почали нестися голуби. В кожному разі, в Угорщині картопля вже не те що пробилася, а добряче підросла. Може, це ще й від того, що росте вона не на одноосібних куцих сотках, а, як у нас колись на колгоспних гонах, — на великих кооперативних полях. У гурті їй, мабуть, веселіше.

Звідти

Після двох чудових днів у Будапешті ми поверталися з легким гаманцем і спокійним серцем. Бо ж їхали вже знайомою дорогою і знали, що знаки нас упевнено доведуть до кордону.

Угорський кордон був по-недільному сонний і практично безлюдний: лише один спокійний чолов’яга сидів у будці і ставив штампи в паспорти — вибірково, в один із усіх пасажирів автомобіля.

Український кордон зустрів гамором, велелюддям і напруженою, незважаючи на святу неділеньку, працею. Хлопці в зеленому камуфляжі діловито фарбували червоним прикордонну лінію, підмітали територію і ліниво матюкалися. Двоє прапорщиків з зарплатою гривень так у 500 розводили автомобілі по колонах. Якийсь митний начальник сумлінно здійснював керівництво добрим десятком підлеглих. Усе це здійснювалося досить голосно (щоб усі почули) і винятково російською мовою. Праворуч висіла вивіска з абсолютно алогічним написом: «UA-servis».

Не встигли авта проминути кордон і вирватися на стратегічний простір українських доріг, як їх одразу — за якихось півсотні метрів від КПП — зустрів наряд даішників із сердитим виразом смаглявих закарпатських облич. Це був перший заслін. До Мукачева їх стояло чотири.

Необхідність їхньої присутності тут, на вітчизняних трасах, була абсолютно очевидною. Вони, либонь, були покликані заміняти собою і дорожні знаки, і дорожню розмітку, і, цілком імовірно, в особливо складних випадках і самі дороги. По-перше, багато автомобілістів, котрі щойно слухняно і за правилами вели себе на угорських дорогах, вдихнувши рідного повітря, знесамовитіли і натисли на газ. По-друге, після розписаних, розкреслених і звідусіль позначених угорських трас наші здавалися татарськими шляхами, осучасненими хіба що т.зв. асфальтовим покриттям. Яка там розмітка — скажіть спасибі, що хоч дорога рівна.

Ми вирішили зі Стрия їхати на Львів: може, й довше на кілька десятків кілометрів, зате — міжнародна магістраль. Навіть номер «06 М» має — а отже, повинна бути кращою, ніж ті звичайнісінькі автомобільні путівці, якими ми доправлялися сюди. Словом, логічно розмірковували ми, програємо в кілометражі — та виграємо в часі.

Наївні! Розбещені, розпаскуджені, розслаблені угорським дорожнім сервісом, ми забули, де ми. Дорога від Стрия до Львова була такою ж поганою, розбитою і недоглянутою, як і всі інші, котрі ми вже проминули. Лише перед самим містом вона трохи поліпшилась. Але ні розмітки, ні знаків на ній так само не було. Перед в’їздом у місто сиротливо стримів лиш один покажчик праворуч: «Київ». Але оскільки назв інших міст, розташованих праворуч від Львова, там вказано не було, а траса на Київ, наскільки нам відомо, йде через Рівне, ми логічно прикинули, що десь може бути інший поворот праворуч — на Тернопіль—Хмельницький—Вінницю.

До різі в очах ми пильно вдивлялись у написи на всіх придорожніх стовпах. Та сподівання були марними. Ми тихо вповзли в місто і ще десь із півгодини блукали по ньому, роззираючись на всі можливі знаки. Автомобільна розв’язка неподалік від комбінату «Вільна Україна» продемонструвала 11 (пардон, якщо котрогось недорахувала) гігантських біг-бордів і жодного (!) дорожнього знаку. Перехожі таки вивели нас на тернопільський поворот, і через якихось кілька десятків кілометрів ми перетяли (логічно!) трасу Чоп—Київ.

Наші діти впродовж усієї подорожі не переставали дивуватися: як же їздять нашими дорогами іноземці? І як вони таки втрапляють куди треба?

Дорога на Тернопіль була ліпшою за якістю, але такою ж розхристаною за розміткою і дорожніми знаками, як і всі дороги Львівщини. Область, до якої ми звикли трепетно ставитись як до колиски національного духу і руху, після цієї мандрівки залишила в нас змішане почуття сорому й незручності. Міністр транспорту Кірпа (недоречно, мабуть, згадалося нам) починав свою кар’єру хоч і з залізниці, але саме Львівської. І автобан він, здається, колись планує споруджувати тут. То невже так важко навести елементарний лад на дорогах великої області, щоб організувати рух і хоч трохи піднести національний дух, себто гордість за те, що і ми можемо не гірше, ніж у Європі — якщо вже не дорогу збудувати, то бодай розмітку зробити? На крайній випадок — хоча б поміняти тих начальників (а, згідно з правилами дорожнього руху, на шляхах усе робиться їх власниками за погодженням із Державтоінспекцією), котрі, судячи з реального стану речей, не володіють елементарною дорожньою грамотою? Іншими словами — не засвоїли букваря?

Ви даремно думаєте, що в Тернополі нас чекало щось краще. Такі ж ущент розбиті вулиці і така ж майже повна відсутність покажчиків у місті. Виняток становили хіба що дороги, прикордонні до сусідніх областей. Вони були облаштовані й розмічені — свіжо та радісно: певне, до недавнього Великодня.

Чесно признаюсь: я чомусь була впевнена, що на моїй рідній Хмельниччині все в більшому порядку — і дороги, і розмітка, і знаки. Розчарування спіткало одразу ж на межі з Тернопільщиною. Свіжа розмітка тернопільських дорожників перейшла в ледь помітну торішню розмазню на хмельницькій трасі. У самому ж Хмельницькому ми спеціально — якщо експериментувати, то вже до кінця! — в’їхали на Львівське шосе, місце знаменитого всеукраїнського базару. І зрозуміли: якщо ви уперше приїхали базарувати сюди на власному авто, то вам гаплик. По-перше, ви не знайдете місця, де поставити автомобіль. А, по-друге, якщо ви находитеся по базару і у вас запаморочиться голова, то жоден знак не підкаже вам, як же вибратися звідси на оперативний простір у потрібному вам напрямку. До найближчих перехресть по кількасот метрів. Та й на автомобільній розв’язці висить така ж загадкова закарлюка на Тернопіль, за якою можна втрапити куди завгодно і — випадково — навіть в Тернопіль.

Багаторічний досвід підказує, що далі на схід України справи на наших дорогах ще гірші. Набагато. За винятком хіба що столиці. Однак до неї треба ще добратися. І, дякувати Богу, незважаючи на все вищеописане і нижчеподумане, нам це якось вдається. Бо залишається актуальним і сучасним прислів’я: «Язик до Києва доведе».

...Після подорожі в мене народилася мрія з розряду нездійсненних — аби наше найвище керівництво добиралося в Європу не літаками, а автомобілями. Або хоча б їздило вітчизняними магістралями в робочі поїздки по рідній країні. А якби ще й само за кермом — то воно б нарешті збагнуло, чому так відвертається від нас Європа. Не по дорозі нам. Точніше — не по нашій дорозі.