ДЕРЖАВА ЯК ПІДПРИЄМСТВО — СВІДЧЕННЯ НЕ КОРУПЦІЇ, А ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ

Реальний процес створення інформаційного суспільства (ІС) починається тоді, коли це стає необхідно з економічного погляду. На Заході така необхідність виникла в результаті кризи насичення, що наприкінці 90-х років проявилася в індустрії високих технологій. У галузі зв’язку ця криза призвела до появи ідеї 3G, у яку європейські оператори вклали мільярди доларів. Зате можна з упевненістю передбачити, що ринок 3G-зв’язку буде створено, понад те — нав’язано масовому споживачеві: компаніям потрібно «відбивати» витрачені кошти.

Поняття ж інформаційного суспільства приходить на зміну поняттю нової економіки, про яку тепер згадують як про «мильну бульку». Масове створення систем електронного правління, електронної взаємодії всередині громадянського суспільства, електронної економіки в оновленому розумінні також активізує попит на високотехнологічну продукцію. Мається на увазі як необхідність закупівлі техніки (більш продуктивних серверів, мережевого обладнання, створення нових каналів передачі даних, не кажучи вже про нове клієнтське обладнання, що підтримує інтерактивність і мультимедійність у реальному масштабі часу), так і створення величезного масиву програмного забезпечення й електронних даних. Вартості інформаційного суспільства в масштабах світу ніхто не оцінював, але йдеться як мінімум про сотні мільярдів доларів прибутку електронних гігантів. У цьому ж ключі розмови про «цифровий розрив» і «цифрову нерівність» можна розглядати як спробу розширити ІКТ-ринок на країни третього світу. До яких у високотехнологічному аспекті належить й Україна.

Вищевикладені міркування покликані не розвінчати необхідність створення інформаційного суспільства в Україні, а продемонструвати її економічне коріння. Інакше кажучи, має бути розуміння, що ІС потрібно створювати не для того, щоб було «як у всіх», а для вигоди нашим економіці та державі. Однак замість масованого лобіювання ідей ІС силами вітчизняного ІТ-бізнесу спостерігаються лише слабкі спорадичні потуги. За великим рахунком, наш високотехнологічний ринок така ситуація цілком влаштовує. Він ще не доріс до західної кризи насичення; наші компанії поки що демонструють прогрес зростання (щоправда, за невеликих, порівняно із західними, обсягів), за що ці самі західні партнери їх активно хвалять. Що ж, у ринку все попереду.

Державний апарат також не має економічної зацікавленості у створенні ІС. Точніше, має, але в трохи перекрученому аспекті «відкотів» по тендерах. Понад те, існуюча система влади побоюється прозорих процедур управління, які мають функціонувати в інформаційному суспільстві. Проте деякі можновладці розуміють, що довго так тривати не може: взаємодія нашого державного апарату з цивілізованим світом, та й із Росією, яка активно впроваджує у себе технології електронного правління, буде дуже ускладнене.

Породжену нашим держапаратом програму «Електронна Україна» або беззастережно хвалять, або так само беззастережно лають, однак мало хто говорить про її економічний аспект. Він також із подвійним дном. З одного боку, «ЕУ» можна розглядати як спробу «команди Довгого», що нині керує галуззю зв’язку, встановити контроль над усіма державними закупівлями обчислювальної техніки і програмного забезпечення (у плані реалізації «ЕУ» готуються урядові постанови про контроль Держкомзв’язку й інформатизації над відповідними тендерами). Не слід відразу оголошувати це спробою монополізації ринку — порівняно з тим тендерним свавіллям, що коїться зараз, «новий порядок» багато в чому виявиться добром (інша річ, що переділ сфер впливу буде значний, хоча б стрілянина не почалася).

Однак, з іншого боку, про економічний аспект створення інформаційного суспільства потрібно говорити насамперед у ключі підвищення ефективності його функціонування. Для неприбуткових структур, якими є громадські організації і держустанови, це обернеться зниженням їхніх витрат. Розуміння того, що держустанова має працювати за принципами корпоративного менеджменту (і з ефективністю великої корпорації — адже саме великий бізнес став піонером впровадження електронних технологій управління підприємством), демонструє, наприклад, уряд Москви. Там існує бачення діяльності його підрозділів як корпорацій, а при оцінці їх ефективності застосовуються цілком бізнесові критерії.

Ось для впровадження такого підходу саме й потрібна політична воля. У Москві ІТ-бізнесу вдалося переконати Лужкова виявити її. Чи вдасться щось схоже нашим Уткіну, Коржу й іншим?