Давлячи зарплати по-українськи, не варто очікувати їх виплат по-швейцарськи (чи хоча б по-турецьки)

До безумовної провини бізнес-хижаків у мізерних зарплатах (не все, про що нам брехали 70 років, виявилося брехнею) потрібно, мабуть, додати ще безумовнішу провину держави. Вона, рідна, сюрреалістичними податками на оплату праці робить зростання зарплат зовсім невигідним, зате прямо підштовхує власників підприємств до тіньового обготівковування: дещицю людям, а в основному — тоді вже — собі.

Адже зарплата понад певний рівень значення (за кілька років він зріс із майже 3 тис. грн. до майже 8 тис.) нічим, окрім податку з доходів фізосіб, не обкладається. Ні пенсійними нарахуваннями, ні поборами до «нещасного», «безробітного» і «непрацездатного» соцстрахфондів. Користуючись меншим, ніж у бомжів, податковим навантаженням, керівники підприємств можуть усе оформляти на себе й зекономити на соціальних платежах, а потім уже ділитися крихтами (у тому числі й шматочком економії на поборах) зі своїми найманцями, котрі офіційно отримують лише мінімальну зарплату.

І все — начебто законно! А хто на шефа поскаржиться, мусить сам сплатити свій прибутковий податок, який замість нього і за нього заплатив «добрий» конвертатор.

Вийшло дуже цікаво: спочатку мінімізували зарплати офіційні, а потім (якось під шумок) і зарплати загалом. Внаслідок цього ми, унікальні, й досягли тієї наднизької питомої ваги зарплати в ціні, за якої, природно, немає ані попиту, що стимулює економіку, ані хоч якогось реального соціального захисту працівника, ані середнього класу, ні внутрішньої бази для процвітання, ні підстав отримати зовнішню.

А що, коли все ж таки стимулювати виробників (товарів, робіт/послуг і робочих місць) підвищувати витрати на оплату праці? Тобто орієнтувати податкову систему не на вбивання попиту (для чого людство винайшло ПДВ), а на його, попиту, відродження?

Тоді й створювати робочі місця стане вигідніше, і зростання зарплат буде простіше забезпечувати (тому що воно дешевше обійдеться), і соціальний захист зросте порівняно з його приконвертною відсутністю, і середній клас почне з’являтися (а дохід сьогоднішніх «середніх» гордо опустить до жебрацького), і той самий попит зможе, нарешті, дати поштовх економіці.

(Ледь не написалося: «всі джерела суспільного багатства поллються повним потоком...» — ні, це не звідси й не сюди.)

Можна було б, наприклад, зменшити податок на прибуток — для тих, хто його справді сплачує, тобто саме зменшувати податок, а не створювати пільгою штучні збитки — на 90% від приросту (тільки від приросту!) податкової маси, одержуваної від підприємства. За умови, що приріст цей утворився за рахунок збільшення податку з доходів фізосіб і платежів до соціальних фондів, яке виникло внаслідок підвищення на цій фірмі питомої ваги оплати праці в загальній виручці.

Так — саме питомої ваги, а не загальної маси, бо інакше підприємства просто почнуть зливатися. Звісно, вертикально інтегровані виробництва — річ гарна, але хочеться все ж таки, щоб зросли реальні доходи працівників.

Крім того, якщо вимагати — для пільги — збільшення питомої ваги зарплат, а не загальної їх маси, то досягти такого збільшення банальне зростання цін також не допоможе.

Не програє від нововведення і податкова система: поряд із стратегічним ефектом буде й одномоментний — хоч би на інші 10% від простимульованого податкозбільшення казна розбагатіє (а десять, хоч і менше, ніж сто, зате більше за нуль).

А власники підприємств виграють в іншому: стане можливим стимулювати персонал офіційним підвищенням офіційних зарплат, втрачаючи при цьому на податках у 10 разів менше, ніж втратили б сьогодні.

Загалом, виробник буде захищений від несправедливих поборів, а працівник — від виробника (себто — від свого хазяїна). Доброта, хоч і корислива, держави переможе буржуйську жадібність: коли ділитися з бюджетами-фондами треба в сумі не так щедро, то чого б і не підвищити людям зарплату?!

Отоді й подивимося — хто дійсно жлоб і бандюк, а кого таким зробила улюблена держава…