ЧОГО Ж ТИ СТРАШНА ТАКА — КОНКУРЕНЦІЯ УКРАЇНСЬКА НЕНАФАРБОВАНА...

Чи потрібна Україні донорська кров західного капіталу, щоб стала на ноги наша анемічна економіка? Здавалося б, риторичне запитання! Ось і лідери держави час від часу роблять заяви, що, мовляв, потрібна. Однак реальні умови українського підприємницького середовища наштовхують на трохи протилежні висновки. Дуже ілюстративною в цьому плані може бути історія українського підприємства з угорським капіталом «Дунапак-Україна», що його Львівська обласна державна адміністрація визнала найкращим інвестором 1999 і 2001 років, а глава обласної ДПА С.Медведчук нагородив подякою «За високий рівень податкової культури та сумлінне виконання податкових зобов’язань протягом 2001 року»; що входить у десятку найбільших підприємств області і 2002-го було втягнуте в скандальний судовий процес.

Від «Ласкаво просимо!» — до «Полотном дорога!»

1992 року в Україні було ухвалено державну Програму розвитку тари, таровиробництва. Тоді на базі цеху технічних паперів Жидачівського ЦПК (Львівщина) і вирішили побудувати цех із виготовлення паперових мішків — продукції, якої раніше в нашій країні не виробляли. Оскільки у держави не було грошей на здійснення запланованого, тодішній директор комбінату Михайло Титикало в пошуках інвестора вийшов 1996 року на президента відомої угорської фірми «Дунапак» (повна назва цієї угорської фірми — Акціонерне товариство «Dunapack Papers and Packaging Ltd.») Міклоша Галлі. І 1998-го у Жидачеві було створено спільне підприємство з виготовлення паперових мішків.

СП відкривали з великою помпою. Це була подія. На церемонію пуску цього виробництва прибув сам Президент України. Підприємство досі зберігає в рамочці на стіні перший паперовий мішок з автографом Л.Кучми «З Богом!». А вже як раділи виробники будматеріалів, включно з цементниками!

Взагалі ж фірма «Дунапак», що виступила партнером українського комбінату, виробляє не лише паперові мішки. Її основна продукція — гофрокартонна тара (у тому числі складної конфігурації і з мікрогофрокартону, якого в нас тоді ніхто не виробляв). А розвиток економіки, зокрема харчової галузі, обумовлював зростання на неї попиту. Природно, що наступним етапом своєї присутності на ринку України угорські паперових справ майстри визначили освоєння цієї цілком порожньої ніші. Вони розпочали переговори з власниками контрольного пакета акцій ЖЦПК (на той час підприємство акціонувалося і пройшло приватизацію), щоб на базі комбінатівського цеху гофротари створити повномасштабне виробництво.

Спочатку нові власники Жидачівського комбінату начебто прихильно поставилися до ініціативи угорського партнера, але 2000-го у їхніх планах щось змінилося, і замість розширення спільної діяльності вони вирішили вийти зі складу засновників уже діючого СП. З цього приводу було скликано збори акціонерів, які й ухвалили продати свою частку угорській стороні. Певне, знадобилися гроші для якихось інших проектів...

Інвестор прийняв пропозицію. 2001 року, виконуючи «Гофропроект-1», він встановив устаткування з виготовлення гофротари складної конфігурації. Усе б гаразд, але у виробничому процесі виявилася одна економічна вада: гофролисти необхідної якості завозилися з Угорщини. А імпорт цього товару наша Батьківщина оподатковує 20 відсотками ввізного мита. Що дуже відчутно підривало рентабельність кінцевого продукту. Тому керівництво «Дунапак-Україна» розробило проект виробництва вихідного матеріалу для виготовлення тари складної конфігурації в Жидачеві. «Гофропроект-2» планувалося реалізувати 2002 року.

Однак тут сталася халепа. Щойно керівництво «Дунапак-Україна» отримало в органах місцевого самоврядування дозвіл на реконструкцію цеху, в якому передбачалося встановити обладнання з виготовлення гофролистів, у справу втрутилася Українська державна акціонерна холдингова компанія «Укрпапірпром» — ще один акціонер Жидачівського ЦПК. («Укрпапірпром» —структура, в управління якій віддано пакети акцій низки підприємств целюлозно-паперової промисловості.) І почався нинішній фактично міжнародний судовий процес. Як сказано у зверненні 4-ї сесії Львівської обласної ради четвертого скликання до міністра юстиції України, «Укрпапірпром» «із метою усунення конкурента» звернувся в Господарський суд Львівської області з позовом про ліквідацію державної реєстрації товариства «Дунапак-Україна». Свою вимогу позивач обгрунтовував тим, що «Дунапак-Україна» начебто було зареєстровано незаконно, оскільки в необхідному пакеті документів нібито не було рішення акціонерів ЖЦПК про створення СП, рішення про затвердження його статуту й установчого договору.

На що у Феміди заплющені очі?

Невже угорська фірма, що, у свою чергу, входить до структури австрійського концерну, могла дозволити собі таку низьку культуру ведення бізнесу на чужій території, зареєструвавши підприємство без належних документів?! Невже численне оточення Президента України, не перевіривши інвестора на порядність, не вивчивши реєстраційних документів, стало б підставляти свого патрона, рекомендуючи йому участь в урочистому відкритті цеху паперових мішків?!

Зауважте, до підприємства тепер уже зі 100 відсотками іноземних інвестицій сам комбінат претензій не має. Через чотири роки сумніви щодо обставин реєстрації СП здолали одного з акціонерів, причому не основного. «Укрпапірпрому» у статутному фонді ЖЦПК належить 26 відсотків. Очевидно, на настійну вимогу «Укрпапірпрому» у травні 2002 року новий директор Жидачівського комбінату надсилає запит главі районної державної адміністрації на перелік документів, на підставі яких було зареєстровано СП «Дунапак-Україна». Глава райдержадміністрації, як він це потім пояснював у суді, «помилково» вирішив, що оскільки комбінат уже не є засновником «Дунапак-України», то й не обов’язково у відповіді на його запит вказувати повний перелік документів, поданих до реєстрації сторонами — ЖЦПК і «Дунапаком». Суд подивився — немає установчого договору! І прийняв позов. Ось так і виникла справа. Більше того, ухвалу було винесено на користь позивача.

Як м’яко говориться в апеляційній скарзі, підготовленій «Дунапак-Україною», «...при ухваленні рішення судом не повною мірою з’ясовано обставини...» Які? Наприклад, що на час судового розгляду позивач уже не був акціонером підприємства «Дунапак-Україна», отже, не мав права апелювати до суду, оскільки з цим підприємством у нього не було жодних правових відносин, його майнові права не порушувалися. Суд не повинен був приймати позов і з низки інших причин. Законодавством передбачено, що позов щодо зняття підприємства з реєстрації можуть подати до суду лише засновники. І тільки в окремих випадках — контролюючі органи.

Що стосується інших документів, на відсутність яких посилався позивач, то вони також наявні. Загальні збори засновників проголосували за створення СП, що підтверджено протоколом. До того ж за давністю минув установлений законом трирічний термін права на судовий позов. (СП було зареєстровано 1998-го, а позов надійшов 2002-го.) І виправдання «Укрпапірпрому», що вони чотири роки не знали про існування великого підприємства (не ділянки, не цеху!) з іноземним капіталом, теж шите білими нитками. Адже представник цієї державної структури, віце-президент холдингової компанії Петро Король був присутній на загальних зборах акціонерів і разом із переважною більшістю їх, як співзасновник ЖЦПК, голосував за створення українсько-угорського підприємства, що підтверджують протоколи лічильної комісії...

Всі ці документи були подані господарському суду першої інстанції, але чомусь ним не взяті до уваги. Спостережна рада двічі розглядала питання створення СП й ухвалила рішення схвалити цю роботу правління. Як після всього можна стверджувати, що великий акціонер не знав про існування «Дунапак-Україна» аж до 2002 року?!

А чи була конкуренція?

Чи мала рацію сесія обласної ради, стверджуючи, що «Укрпапірпром» став позиватися з іноземним інвестором із міркувань конкуренції? Важко сказати. Оскільки з виробництва гофротари складної конфігурації високої якості у «Дунапак-України» на території західного регіону країни конкурентів немає. І в найближчому майбутньому не передбачається. (Найближчий конкурент — Рубіжанський картонно-тарний комбінат — міститься в Луганській області.) Жидачівський ЦПК, з огляду на свої технічні та фінансові можливості, не могтиме претендувати на ринок, освоєний «Дунапак-Україною». У підприємства зі 100-відсотковим іноземним капіталом є низка переваг, які ще не скоро перекриють гіпотетичні конкуренти. Воно працює не з кредитами, а зі своїми власними коштами (і, вочевидь, чималими). А це дозволяє купувати не вже експлуатоване, а сучасне устаткування, що й обумовлює високу якість.

Крім того, фінансова незалежність робить це підприємство стійким на випадок якихось труднощів на ринку, пов’язаних, скажімо, з інфляцією. Хоча з таким компонентом, як реалізація, у підприємства — жодних проблем. Досить навести приклад співробітництва «Дунапак-України» зі «Світочем». Відомий виробник солодощів, який давно орієнтується на високі європейські стандарти виробництва продукції, купував тару за кордоном, точніше — у поляків (що на той час уже пристойно підвищили якість виготовлення всіляких пакувальних матеріалів). Але з приходом в Україну угорських виробників гофротари «Світоч» переключився на постачальника, який прописався в Жидачеві.

Замість епілогу

Попри те, що угорці виграли місцевий апеляційний суд, вони ухвалили рішення ліквідувати своє українське підприємство. Адже судова «дунапакіада» триває — позивач подав позов у касаційний суд. А в примхливості нашої національної Феміди іноземний інвестор уже мав можливість переконатися.

Сьогодні іноземців ще можна втримати від спокуси гучно стукнути нашими дверима. Не лише задля того, щоб вони розвивали нашу економіку, вкладали в неї інвестиції, випускали потрібну продукцію, сплачували чималі податки в місцевий бюджет. Але щоб світ переконався: Україна — нормальна цивілізована країна, у якій шанують закон.

— Було дуже важко умовити наших бізнесменів прийти в Україну, — сказав кореспондентові «ДТ» аташе із зовнішньоекономічних питань генерального консульства Угорської Республіки Берталан Сентпетері під час перерви в одному з засідань Львівського апеляційного суду з приводу претензій до українського підприємства з угорським капіталом. Для порівняння: в маленькій Угорщині присутні приблизно 22 млрд. дол. іноземного капіталу. Ми створили належну інфраструктуру, сприятливу атмосферу для інвестицій і підприємництва. Інвестор потребує спокійного, придатного для бізнесу середовища і, природно, ринку. Якби у вас усе це було, я впевнений, що іноземний капітал пішов би сюди охочіше. Однак Україна з великими труднощами залучила у свою економіку менше 5 млрд. дол. іноземних інвестицій. Це про щось свідчить, сигналізує?

Як державний чиновник я вже сьомий рік умовляю своїх співвітчизників: інвестуйте сюди, в Україну. Законодавство тут нормальне, хоча, звісно, шкодить справі часта зміна законів, і нерідко — заднім числом. Інвестиція ж любить стабільність. Але, попри деякі труднощі, в Україні працює понад 55 млн. дол. угорського капіталу. Однак те, що сталося з фірмою «Дунапак», лякає інвестора. Це досить велика фірма в Угорщині й Австрії. І я впевнений, що в цих двох країнах скандал викликав негативний відгук. Я борюся зараз не за «Дунапак», а за Україну. Щоб довести — правосуддя тут існує...

Пан аташе, як і личить дипломатові, був стриманий у висловлюваннях, тому не міг собі дозволити бути дуже відвертим щодо українського правового середовища. Зокрема він міг би сказати, що наше законодавство часто є предметом маніпуляції з боку «певних сил»...

Коротка довідка
про «Дунапак-Україна»

2002 року фірма виробила товарної продукції на 37,1 млн. гривень. Середня зарплата по підприємству — 1099 гривень на місяць (у робітників — 703 гривні).