ЧИ ЗАВЖДИ ПОТРІБЕН «ТРЕТІЙ»?

Можливо, вже нинішнього року ми побачимо рекламну кампанію та старт «Українських радіосистем» у регіонах. Формуються регіональні представництва, встановлюється й тестується завезене ще влітку устаткування. На цьому етапі компанії важливо не пропустити різдвяного піку продажів і набрати по областях кількість абонентів, яку можна було б порівняти з київською.

Активізувався й конкурент «УРС» у «матчі» за третє місце на ринку — DCC. З’явилася інформація, що компанія веде переговори про входження до складу її засновників одного з великих міжнародних мобільних операторів. Якщо вони завершаться успіхом, то в DCC можуть з’явитися кошти на розгортання більш-менш широкомасштабної мережі у наявному в неї діапазоні 1800 МГц.

Треба відзначити, що компанії, які претендують на звання третього національного мобільного оператора, уже втратили одну з головних своїх стратегічних переваг — безплатні вхідні дзвінки. Якби хтось із них вийшов із цією пропозицією на ринок на початку року чи навіть наприкінці літа (пригадаймо «чорнобігбордну» рекламну кампанію) — абоненти попливли б до нього рікою. Тепер безплатними вхідними нікого не здивуєш, і абонентів доведеться приваблювати чимось іншим.

Другим за привабливістю для абонентів ходом «третього» може стати демпінг. Проте цей крок має більше недоліків, ніж переваг. Він дуже віддалить час повернення оператором інвестицій і призведе до погіршення фінансового становища компанії. Крім того, знаючи, наскільки сильні на ринку мобільного зв’язку неофіційні міжоператорські домовленості, можна припустити, що демпінгувати тут нікому не дадуть.

Головним «мінусом» третього національного оператора досить довго буде покриття. Так, «Українські радіосистеми» планують для початку запустити мережу лише в Дніпропетровську (зрівнявшись у такий спосіб за площею покриття з двома містами «Голден Телекому»). Проте монтаж базових станцій ведеться сьогодні в містах «шістки» та в обласних центрах, що лежать на трасах європейського значення (а також у деяких інших). Тож, схоже, наступного року покриття розвиватиметься високими темпами.

Але річ не тільки в його площі. Покрити обласний центр радіополем у діапазоні 900 МГц, як свідчить досвід перших років роботи операторів у цьому стандарті, можна десятком базових станцій. Проте абонентська ємність такої мережі невелика; вона зазнаватиме великих перевантажень у години пік і в окремих зонах.

Цікаво буде подивитися й на спроби створення мережі національного масштабу в діапазоні 1800 МГц (що доведеться робити DCC, якщо в неї з’являться фінанси міжнародного компаньйона). Чи входитимуть у цю мережу автошляхи та прилеглі до них містечка й селища? Базових станцій для організації покриття в цьому діапазоні потрібно вчетверо-вп’ятеро більше; правда, і в ємності така мережа не буде обмежена. Проте чи піде на такі видатки хтось із іноземних інвесторів, особливо з огляду на потенційно низькі темпи повернення інвестицій, — ще невідомо.

Водночас, на думку низки експертів, розгортання третьої інфраструктури мобільного зв’язку в стандарті GSM, що дублюватиме дві вже наявні, є зайвим. Обидва національних оператори невдовзі досягнуть стовідсоткового покриття території України як стільниковою, так і оптоволоконною мережею передачі даних. Досвід розвитку інфраструктурних галузей економіки у розвинених країнах наводить західних економістів на думку, що надмірна конкуренція в них не завжди корисна. І навіть може призвести до спотворення інфраструктури, що не завжди позитивно позначається на якості послуг.

Простий приклад: як відомо, частотний ресурс на обмеженій території також обмежений. І чим більшій кількості операторів його виділено, тим вужчу смугу частот використовує кожен із них. Отже, погіршується якість їхніх послуг. До того ж, інвестиції в будівництво зайвої інфраструктури лягають на собівартість і, таким чином, на кінцеву ціну послуг: інакше кажучи, чим більше операторів, тим довше вони «відбиватимуть» вкладене. До речі, цих висновків західні економісти дійшли саме завдяки аналізу незручностей, до яких призвело надмірне дублювання інфраструктур на конкурентних ринках США й Західної Європи. Це стосується не лише зв’язку, а й енерго-, газо- та водопостачання, наземного транспорту й решти галузей. Тепер перехідним економікам посилено рекомендують не повторювати чужих помилок.

З урахуванням цих висновків, найвигіднішим для України був би такий варіант розвитку подій на ринку мобільного зв’язку. Технічна інфраструктура залишається у двох наявних операторів. Їм виділяються максимально можливі смуги частот; їхнє устаткування окупається, і використовувати його стає дешевше. Наявність двох операторів забезпечує клієнтам можливість вибору мережі, у якій здійснюється доступ до послуг.

А надання самих послуг повністю перекладається на плечі «віртуальних операторів». Але не заангажованих на кшталт «Джинсу», а, як заведено в цивілізованому світі, таких, що допускають використання усіх можливих мереж. Інакше кажучи, клієнта такого «віртуального оператора» буде забезпечено зв’язком незалежно від того, покриття якого з «реальних операторів» краще в точці, де він перебуває: конкуренти компенсуватимуть вади одне одного.

«Віртуальних» операторів у країні може бути хоч десять. Кожен із них займатиме свою нішу, надаватиме свій набір послуг, пропонуватиме свої тарифи... Ось тут уже розгорнеться справжня конкуренція. І ціни справді впадуть — оскільки, по-перше, провайдерів послуг стане більше, а по-друге, постачальники доступу в мережу (оператори в сучасному розумінні) вже значною мірою окупили своє устаткування. До речі, при розвиненішому ринку постачальників доступу в мережу може бути і три.

Реалізувати цю ідеальну картину можна, приміром, так: сьогоднішні претенденти на місце «третього» (включно з «Голден Телеком») продають свої наявні мережі й надані діапазони двом найрозвиненішим, які, завдяки цьому, мають змогу надавати найдешевші послуги. А самі укладають із обома договори про агентську діяльність. І скільки завгодно експериментують із тарифами та набором послуг. Обидва постачальники, у свою чергу, скидають із себе тягар маркетингових департаментів і служб підтримки абонентів, концентруючись тільки на обслуговуванні мереж. Правда, на сьогодні все це важко собі уявити: амбіції власників усіх фігурантів ринку занадто сильні.

До речі, один такий «віртуальний оператор» незабаром де-факто розпочне свою роботу. Це — Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України, що розгортає нині національну систему конфіденційного зв’язку. Її мобільний компонент, перша черга якого має стати до ладу на початку наступного року, технічно забезпечуватиметься мережами як «Київстару», так і UMC. Завдяки цьому користувачі цієї системи — урядові чиновники — одержать доступ до зв’язку незалежно від місця перебування. Закодовані потоки даних передаватимуться орендованими каналами вже наявних мереж; для доступу до системи абонентові буде потрібен лише спеціальний термінал.

Нагадаємо, частину ємності системи буде передано в комерційну експлуатацію. Ось приклад державного підходу до розвитку галузі...