ЧИ ЗАМІНИТЬ САПА ДОЩУВАЛЬНУ МАШИНУ?

Звісно ж, зовнішній вигляд полів не повною мірою відбиває глибинні процеси, що відбуваються в сільському господарстві. Але матеріал для порівняння дає. На початку літа, коли вже видно плоди старань хліборобів, легко переконатися: після колишньої занедбаності ниви Миколаївщини набули доглянутішого вигляду. Не відразу й уловлюєш, чого в звичному пейзажі все-таки бракує. Річ у тому, що майже не видно звичних для півдня, веселих строкатих райдуг, які неодмінно супроводжують роботу дощувальних машин.

Попри явне неблагополуччя в зрошуваному землеробстві, де-не-де дощувалки все-таки можна побачити в дії. На повну потужність вони працюють у сільгосппідприємствах «Степове» Миколаївського, «Виноградна долина» Веселинівського, «Авангард» Жовтневого районів та ще в деяких — небагатьох! — господарствах різної форми власності. Але на цьому оптимістичні дані вичерпуються і доводиться звертатися до шокуючих цифр.

Загалом у сільгосппідприємствах області значиться понад 193 тис. га поливних земель. Саме значиться, а не працює. До поливу в нинішньому році підготовлено лише 86,3 тис. га. Проте далеко не всі гектари цього, більш як удвічі усіченого, земельного клину дочекаються своєї порції води. Скажімо, до 27 травня, у найпосушливіший у нинішньому сезоні період, вологу в сільгосппідприємствах одержали тільки 6317 га. З наявних 412 працювало лише 58 дощувальних машин (із них цілодобово ще менше — 43), і за добу зрошувалося 363 га. Та й у перший літній місяць темпи поливу залишаються вкрай низькими: до 10 червня волога надійшла лише на 11,6 тис. га.

Можливо, погодні умови склалися так, що полив не особливо й потрібен? Зовсім ні. У південній частині країни на кінець травня на полях виникла катастрофічна ситуація з вологою. Миколаївщина — не виняток. У січні—травні поточного року в області випало опадів на 102 міліметри менше, ніж за такий самий період минулого. Запаси продуктивної вологи в більшості районів перебували на критичній позначці. Проте всі сили на зрошення так і не кинули...

Чому? Причин зацікавлені особи (від фахівців обласного управління меліорації та водного господарства, місцевих гідротехніків до керівників сільгосппідприємств) називають безліч. Почнемо з того, що поливати просто нічим. З проектних понад 2 тис. дощувальних машин залишилася лише п’ята частина. Решту — розкрадено й у вигляді металобрухту давно вивезено за межі країни. При цьому розкрадання не припиняється й під час поливного сезону. Бригади «Миколаївобленерго» не встигають відновлювати силові лінії для насосних станцій. Зведення звучать, як бойові: «З 1 по 15 травня викрадено дроти в Березнеговатському районі», «14—15 травня пропало ще 6,5 км дроту», «зникло 3,2 км дроту»... 12 насосних станцій зупинялися в найгарячішу пору.

В таких умовах почали впроваджувати... ручний метод поливу. Тобто замість сучасних дощувальних машин поливальники змушені брати на озброєння дідівські методи, і головними знаряддями стають підручні засоби у вигляді підгортальників та традиційної сапи: спеціальних знарядь для нарізки борозен наша промисловість випустити не спромоглася. Застосування ручного поливу, хоча на нього покладалися великі надії(?), кардинально не допомогло.

А головну причину різкого занепаду зрошуваного землеробства слід шукати в порядку виділення води для поливу. З початку 2001 року, відповідно до рішення уряду, водокористування стало платним. У Миколаївській області кубометр поливної води, залежно від того, з якої системи вона подається, коштує від 3 до 7 коп. Якщо врахувати, що під час поливу лік іде на багато тисяч кубів, то неважко переконатися, що волога влітає в копієчку. Лише небагато сільгосппідприємств знаходять кошти для сплати необхідних обсягів. А для більшості водокористувачів, особливо малих, знайти гроші на воду просто нереально.

За минулий рік і п’ять місяців поточного сільгосппідприємства заборгували облмеліоводгоспу близько 1 млн. грн. Зрозуміло, до повернення боргу на їхні землі воду не подають. За рахунок таких боржників зрошуваний клин іще зменшиться. «По своєму ліжку простягаючи ніжки», не поспішають замовляти платну воду й керівники благополучніших сільгосппідприємств. При цьому один із керівників цілком справедливо зауважив: мовляв, якщо вже запроваджено платне водокористування, то воно як мінімум має бути доповнене внесенням коректив у порядок кредитування. Справді, якщо сільгосппідприємствам бракує коштів на придбання техніки, добрив, то звідки ж їм узятися на оплату води?

У цьому питанні керівники сільгосппідприємств одностайні: якщо держава не в змозі узяти на себе видатки за подачу води на поля, то для господарств, що мають зрошення, слід передбачити спеціальні кредити, і не лише для плати за воду, а й на придбання поливальних машин, проведення дорогих меліоративних робіт. Утім, що казати про кредити, якщо навіть уже встановлене бюджетне фінансування для потреб зрошення надходить із держбюджету не в повному обсязі. За п’ять місяців облмеліоводгосп одержав замість 3,3 млн. лише 2,5...

Як бачимо, навіть нинішні екстремальні умови не заважають центру хоч якось заощадити на сільському господарстві. Саме односторонній підхід Києва до розв’язання проблем зрошуваного землеробства (запроваджено платне водокористування, а до вирішення питань кредитування руки не доходять) створив передумови для його деградації. Якщо в 1998—1999 рр. із 193 тис. га зрошення поливалося 150—138 тис., то в «платному» 2001-му зрошенням ощасливили лише 12 тис. га.

Врожаї останніх років — найкраще свідчення того, що агропром починає виходити з кризи. Але це стосується лише суходільного землеробства й аж ніяк не зрошуваного. І поки цю диспропорцію не ліквідовано, продовольчу безпеку країни гарантувати не можна. Адже посушливими бувають не лише окремі роки...