Чи потрібне українській економіці «сталеве зозуленя» і що з ним робити?

Стаття доктора технічних наук Ігоря Шелевицького «Атомна енергетика і чорна металургія — що від цього українцям?» («ДТ», №28 від 4 серпня 2007 року) не могла залишити мене байдужим як до порушених автором проблем, так і до викладеного їхнього трактування і запропонованих способів розв’язання.

Насамперед хочу подякувати редакції газети та автору статті за серйозну увагу і виявлене занепокоєння надзвичайно гострими і болючими проблемами розвитку металургійної галузі України і пов’язаними з цим розвитком наслідками. Та все ж ця публікація викликає також велике бажання вступити в полеміку з її шанованим автором. Безумовним позитивним боком статті є, на мій погляд, уперше проведений автором аналіз прийнятої стратегії розвитку атомної енергетики країни в ув’язці з потребами і проблемами чорної металургії, а також зроблений ним акцент здебільшого на існуючих і потенційних загрозах і негативних наслідках для суспільства планованого розвитку цих галузей.

Однак, акцентуючи увагу читача лише на негативному боці явищ, автор при цьому забуває про нерозривно пов’язаний із ним позитив. Не маючи стосунку до атомної промисловості і не оцінюючи справедливості висловлювань І.Шелевицького щодо проблем розвитку цієї галузі, все ж таки вважаю за необхідне викласти свою позицію відносно ситуації в гірничо-металургійному комплексі України (ГМК). Щоб серйозно розібратися в цьому, давайте згадаємо про значення цього комплексу для вітчизняної економіки.

Наведу загальновідомі дані: галузь є основним донором дер­жавного бюджету, забезпечуючи понад 40% надходжень валюти в країну; майже 30% становить її частка у валовому внутріш­ньому продукті; підприємства ГМК забезпечують робочі місця в найбільш густонаселених регіонах країни і на них зайнято більш як півмільйона чоловік; на металургійну промисловість спираються і для неї працюють енергетика, машинобудування, будівництво, банківська сфера, інші бюджетні та непромислові організації, установи, а це мільйони людей.

Гірничо-металургійний комплекс є сьогодні, без перебільшення, системоутворюючим елементом всієї української економіки. І в цьому випадку це добре, бо аби це було не так, то показники й економіки, і бюджету країни виглядали б зовсім інакше. Тому підхід, що базується на принципі, аналогічному до відомого «немає людини, немає проблеми» (немає металургії, немає проблем від неї у суспільства), тут не спрацьовує.

Сьогоднішні реалії такі, що без української металургії не може існувати ані українська економіка, ані Українська дер­жава. Тому продуктивним може бути лише підхід, який полягає в пошуку ефективних шляхів і способів якісного оновлення ГМК і розв’язання на цій основі існуючих проблем.

Однак ця конструктивна частина, на жаль, слабко представлена в обговорюваній публікації. Вихід із нинішньої ситуації автор бачить тільки от у чому: «То який вихід, чи є альтернатива? Звісно, є. У гірничовидобувній галузі — це комплексне і повне використання природних ресурсів, у металургії — робота на внутрішній ринок і розвиток машинобудування. Безумовно, ці галузі мають нести витрати на подолання негативних екологічних і соціальних наслідків діяльності».

Погоджуючись із необхідністю реалізації зазначених заходів, усе ж не вважаю їх головними, ключовими в сьогоднішній ситуації. Вони лежать глибше, в існуючій у галузі системі економічних відносин.

Пусковим механізмом, який призвів до формування нинішньої системи економічних відносин, стала проведена в галузі приватизація. З погляду інтересів держави і суспільства вона виявилася, м’яко кажучи, неефективною. Держава не отримала від продажу свого майна хоч скількись значних коштів, а населення — реальної власності. У результаті промислові гіганти перейшли у володіння приватних осіб, а держава фактично втратила безпосередній вплив на процеси, що відбуваються в ГМК. Надалі вона самоусунулася і від здійснення в галузі регулятивних функцій. Таким чином, сьогодні українська металургія — це кілька сформованих фінансово-промислових груп, які управляють нею, звісно, в своїх інтересах, відсуваючи на другий план інтереси як ГМК, так і України загалом. Як наслідок страждають загальнонаціональні інтереси, утискаються інтереси трудових колективів.

Механізмом, із допомогою якого вдалося так швидко й ефективно привласнити державну власність, став штучно створений інститут «посередництва». Завдяки йому частка прибутків опинилася і опиняється досі на рахунках компаній-посередників, які належать власникам і розміщені в офшорних зонах, а підприємствам — виробникам продукції залишаються збитки або мінімальний прибуток.

Пошлюся на думку експерта Міжнародного центру перспективних досліджень І.Газізулліна: «У нашій країні переважна більшість компаній традиційно працюють на приховування свого реального прибутку… Звичайною практикою для найбільших українських корпорацій давно став експорт продукції через зареєстрованих в офшорах трейдерів. Ці схеми є найпростішим способом приховування корпораціями своїх реальних прибутків в Україні» (стаття «Підприємства продовжують приховувати прибуток» у «Экономических известиях» від 19 лютого 2007 року).

Внаслідок цього підприєм­ства-виробники не мають необхідних фінансових ресурсів для вирішення існуючих екологічних і соціальних проблем і не матимуть їх доти, доки не зміниться нинішній стан справ.

Саме тому, на мій погляд, необхідною передумовою розв’язан­ня існуючих проблем є попереднє вирішення глибших, системніших проблем металургії. Для цього слід: 1) відновити в галузі повноцінну координуючу і регулюючу роль держави, 2) ліквідувати інститут посередників як економічно недоцільний і перекрити офшорні канали виведення прибутків з України, 3) демонополізувати ГМК, сформувати і розвивати в галузі насправді конкурентне середовище.

Хто і як міг би вирішити ці завдання? Переконаний, тільки держава через розробку і реалізацію продуманої й ефективної стратегії розвитку ГМК України на 10—15 років. Така стратегія, по-перше, має грунтуватися на балансі інтересів усіх зацікавлених у розвитку металургії суб’єктів — власників, трудових колективів підприємств, територіальних громад, де розміщені підприємства, суспільства і дер­жави загалом, і, по-друге, визначати загальнонаціональні цілі та завдання розвитку галузі, конкретні механізми їхнього вирішення, необхідні для цього джерела та обсяги фінансових ресурсів. Держава в жодному разі не повинна пускати на самоплив розвиток найважливішої галузі економіки! Її роль має бути більш активною, конструктивною і творчою.

Існуюча сьогодні, але фактично непрацююча «Державна програма розвитку та реформування ГМК на період до 2011 року» не тягне на таку стратегію. Оскільки є лише зведенням «благих побажань» і не містить дієвих механізмів і інструментів реалізації. До речі, російська металургія має «Стратегію розвитку металургійної промисловості РФ на період до 2015 року» і відповідно до неї динамічно модернізується.

Українська металургія має позитивний досвід стимулюючого і регулюючого впливу держави, який вона отримала в період здійснення в галузі економічного експерименту (із 01.07.1999 р. по 31.12.2001 р.). За ці два з половиною року галузь вийшла з глибокої кризи та значно поліпшила виробничі, фінансово-економічні і соціальні показники роботи. Підприємства — учасники експерименту отримали так званий пільговий прибуток у розмірі майже 2,2 млрд. грн., а до бюджетів усіх рівнів і Пенсійного фонду переказали 6,8 млрд. грн. Середньоквартальні надходження податку на прибуток зросли більш як удесятеро, а збори до Державного інноваційного фонду — вчетверо. Кількість зайнятих на робочих місцях збільшилася на 16%, а заробітна плата зросла більш як удвічі. Підприємства використали значні кошти на здійснення природоохоронних заходів (див.: Рахункова палата України. Випуск 16. «Про результати аналізу виконання Закону України «Про проведення економічного експерименту на підприємствах ГМК України». Київ, 2001).

Як бачимо, цифри досить показові і переконливі. На мій погляд, вони однозначно свідчать про те, що, коли «включається» регулятивна (економічна) функція держави, то це дає позитивні результати і для галузі, і для держави, і для людини праці. На жаль, потужний заряд, який отримала металургія в результаті проведення економічного експерименту, надалі не було використано при реалізації промислової політики держави.

Тим часом, практика держпідтримки металургії на етапі її реструктуризації характерна для багатьох країн. Зокрема, у країнах ЄС у період реструктуризації металургійної галузі у 1980—2002 роках діяли тимчасові рішення Єврокомісії, названі Кодексами сталі, котрі передбачали надання державної допомоги металургійним підприєм­ствам, у тому числі для їхньої технічної модернізації, виведення і заміни неефективних потужностей. Відомо, що 2002 року між ЄС та Чехією було підписано протокол з питань державних субсидій для чеських сталеливарних підприємств строком до 2006 року, що дало змогу надавати пряму держпідтримку при реструктуризації цих підприємств.

Доцільно, на мій погляд, застосувати досвід, набутий при проведенні економічного експерименту, і для стимулювання природоохоронної діяльності промислових підприємств. У підприємств були стимули вкладати гроші в екологічні програми, коли їм на ці цілі залишали 70% зборів за забруднення довкілля. Такий порядок, як мінімум, слід відновити й сьогодні, а ще краще — усі кошти залишати на підприємствах для їхнього суворо цільового використання під наглядом держави.

Одним із ефективних інструментів поновлення регулюючої функції держави міг би стати інститут «золотої акції». Відповідні законопроекти вже не один рік блукають високими кабінетами держчиновників, але так досі й не ухвалені. З пропозицією про його законодавче запровадження в Україні неодноразово виступав і Центральний комітет профспілки. Але, мабуть, комусь невигідний державний нагляд!

Насамкінець хочу зазначити ось що. Перше: розв’язання гострих і болючих суспільних проблем, породжених діяльністю підприємств ГМК, досягається не банальною ліквідацією, знищенням металургії як такої, а її якісним оновленням, кардинальним підвищенням технічного і технологічного рівня виробництва (що вже сьогодні робиться на алчевських меткомбінаті і коксохімзаводі, меткомбінаті ім. Дзержинського, «Запоріжсталі», «Азовсталі», НЗФ та ін.). Друге: металургія в її нинішньому стані не має достатніх внутрішніх стимулів і фінансових ресурсів для масштабної і динамічної модернізації, тому потребує відповідного стимулювання й ефективного регулювання з боку держави. Третє: стратегія розвитку металургії має грунтуватися на балансі інтересів держави, суспільства, власників підприємств і трудових колективів і бути складовою загальної стратегії розвитку промислового комплексу країни.

Тільки йдучи шляхом створення металургії XXI століття, ми зможемо вирішити і внутрішньогалузеві проблеми, і проблеми моральні, соціальні й екологічні.