ЧАЮВАННЯ ПО-АШГАБАТСЬКИ

Наприкінці березня Леонід Кучма збирається в Ашгабат. Візити Президента вже давно стали зброєю «головного калібру» в україно-туркменських відносинах. А їхню історію простою і безхмарною не назвеш.

Основна проблема — як завжди, грошова. Споживаючи величезну кількість туркменського газу (його частка становить майже половину в газовому балансі країни), Україна розраховувалася, м’яко кажучи, з великими складностями. Окремі засоби платежу — приміром, мільйони «бакаєвських калош» — просто просилися в Книгу рекордів Гіннесса. Мінімум двічі через нагромадження боргів на сотні мільйонів доларів постачання припинялися взагалі.

У цих умовах візити Президента на Схід часто виглядали як остання надія. До речі, туркмени говорили про це прямим текстом. Як сказав якось президент Туркменістану Сапармурад Ніязов, «поїздка Президента України до Туркменістану стала щорічною традицією. Ближче до зими Леонід Кучма завжди відвідує свого друга Туркменбаші. Якщо тут і є жарт, то вельми дружелюбний, але правда є правда».

Втім, тепер відносини змінилися, і нинішнього року Кучма поїде в Ашгабат із гордо піднятою головою. Проблем з оплатою туркменських постачань, звісно ж, вистачає, але вони мають поточний характер.

Нічого на кшталт з тріском зірваного контракту зразка 1998—1999 років не відбувається, і вислуховувати «приятельські натяки» Президенту не доведеться. Хоча б тому, що саме український контракт забезпечує позитивне сальдо зовнішньоторговельного балансу Туркменістану. З експортованого туркменами торік 41 млрд. кубів газу понад 80% пішло на «київський напрямок». Вартість цих поставок перевищує половину загального експорту Туркменістану минулого року (1,6 млрд. дол. з 2,86).

Втім, і до чергового візиту для обміну компліментами все зводити не варто. Нині на газовому ринку, в тому числі і середньоазіатському, відбуваються досить швидкі і глибокі зміни. Період повного хаосу, тотальної бартеризації розрахунків на обширах СНД іде в минуле, правила розрахунків дедалі більше підтягуються до світових. І від того, наскільки Україні вдасться вписатися в нові умови, багато в чому залежить її подальше позиціонування в регіоні.

Середня Азія — дуже місткий ринок для української продукції. Нинішнього року з Туркменії ми повинні одержати 36 млрд. кубів. При цьому 4,5 млрд. буде постачено як оплата за інвестиційні проекти: міст через Амудар’ю, газопроводи, компресорну станцію тощо. Тим самим забезпечується фронт робіт на сотні мільйонів доларів.

Проте і конкуренція на ринку невпинно зростає. Замість амбіційних вяхірєвських планів з розвитку супердорогих проектів на Ямалі, росіяни все відчутніше розвертаються на Схід. В експортних контрактах росіян із Західною Європою дедалі частіше фігурує середньоазіатський газ. Приміром, нинішнього року Газпром планує закупити в Середній Азії для цих цілей близько 11 млрд. кубів. Поки мова йде в основному про казахстанський і узбецький газ, але спроби законтрактувати великі обсяги туркменського відбуваються все частіше і наполегливіше.

Так, напередодні візиту Президента Ашгабат відвідував голова РАТ «Газпром» Олексій Міллер. При цьому туркмени не без задоволення можуть спостерігати, як у росіян розвивається гнучкість хребта. Минули часи, коли Вяхірєв чекав, поки туркмени «цілком дозріють» і «нікуди не дінуться — самі приповзуть». Спроби купити туркменський газ за ціною 22—23 дол. уже йдуть у минуле. Як не без задоволення зазначив Туркменбаші, «ми порозумнішали і навчилися торгуватися». Посиленню позиції Ашгабата вирішальною мірою сприяла успішна реалізація українського проекту: Київ не лише купує газ по 44 дол., а й нормально його оплачує. Це, до речі, і наш сильний козир у переговорах.

Інша річ, що не можна вічно спочивати на лаврах. Потрібно йти далі, інтенсифікувати співробітництво. Приміром, уже стільки років говорять про необхідність організації спільного видобування вуглеводнів у тій же Туркменії, проте тільки останнім часом намітилися якісь рухи з переведення декларацій про наміри в практичну площину. Тим часом, хто не встиг — той спізнився.

Боротьба за ринок — процес дуже жорсткий. Наші газівники ще пам’ятають, як легко і невимушено українські товарні поставки були викинуті з російського Ямало-Ненецького автономного округу. Причина — все трималося на особистих зв’язках, і коли «ітерівський» крен у Газпромі посилився, тодішнє керівництво російського газового монополіста спокійно віддало регіон на відкуп «Ітері». Україні в новій схемі місця не знайшлося, адже мова йшла про регіон, де місцева влада одержувала з продажу від 40 до 50 млрд. кубів газу на рік.

Щоб запобігти подібному варіанту в Середній Азії, нам доведеться гарно попрацювати. Насамперед не можна допускати відкотів у платежах на внутрішньому ринку. Із зовнішніми платежами ситуація нормальна. При щомісячних закупівлях туркменського газу приблизно на 60 млн. дол. «Нафтогаз України» вже третій місяць сплачує більш ніж по 80 млн. дол., погашаючи борги 2001 року. Тим самим витримується графік погашення заборгованості.

Проте це відбувається «не завдяки, а всупереч». Зокрема, для розрахунків використовуються кошти, отримані від передекспортного кредитування постачань газу. За цією лінією НАК розраховує одержати до 200 млн. дол. Гроші мали піти на реконструкцію системи газопроводів, але реально їх доводиться використовувати на поточні платежі. Одна з причин — повний зрив платежів за газ, що поставляється на електростанції. Відпустивши енергогенеруючим компаніям з початку року газ, на закупівлю якого (без урахування транспортування) витратили 57,8 млн. дол., натомість одержали лише крихти.

Підприємства міністерства з початку року оплатили НАКу всього 28,9% спаленого ними газу, при цьому чудово усвідомлюючи, що кожні сім днів «Нафтогаз» вносить за нього передоплату з власних коштів. Причому навіть у тих скромних 110 млн. грн., що «видавило» із себе міністерство в якості оплати, було лише 66 млн. «живих грошей». 44 млн., що залишилися, були виплачені за заліковими схемами, «пільгами і субсидіями», використовувати які для платежів туркменам, природно, неможливо.

Це викликало напружену (і поки безрезультатну) полеміку між НАК і Мінпаливенерго. Особливо вона загострилася під час спроби Мінпалива перепідпорядкувати собі НАК. Юрій Бойко навіть заявляв, що тільки завдяки указу Президента України Леоніда Кучми, який скасував передачу НАК у керування міністерства, компанія була врятована від остаточного занурення в хаос неплатежів. Тим більше що дії енергетиків підтверджували найгірші побоювання газівників. Зокрема, вони запропонували закласти в бізнес-план майбутні неплатежі, що ставить під погрозу туркменський контракт, створюючи в ньому діру приблизно в 100—150 млн. дол. Не хотілося б, щоб весь експортний ривок НАК (а постачання газу до Європи нинішнього року планується збільшити з 1,4 млрд. кубів до понад 6 млрд.) працював на покриття неплатежів енергетиків.

Традиційно перед візитами Президента енергетиків «нагинають», змушуючи терміново розплачуватися за газ. Проте така штурмівщина вже набридла. Треба наводити порядок з оплатою — безплатного газу більше не буде.

Причому справа стосується не лише Мінпаливенерго, а й інших відомств. Звичайно, прогулянки наших дипломатів по Єлисейських полях незрівнянно приємніші від переговорів у розпечених південним сонцем Ашгабаті, Ташкенті або в Астані, що наскрізь продувається. Проте користь від останніх на порядок більша. Якщо в Європі ми — черговий докучливий прохач (пардон, «сусіда»), то там — можемо виступати як рівноправний партнер. Більш того, підтримуючи добрі відносини з провідними країнами, ми цілком можемо впливати на процеси, що відбуваються. Ті ж відносини між Ашгабатом і Ташкентом небезхмарні, але взаємна зацікавленість у транзиті газу відіграє стабілізуючу роль. І прогаяти такі шанси було б помилкою.

Це стосується й інших напрямків, тієї ж Лівії, де нещодавно відкрилося представництво «Нафтогазу», Судану та інших.

Ще одну особливість нинішнього візиту помітять далеко не всі, проте вона принципово важлива. В українському газовому балансі як джерело газу зовсім зникла компанія «Ітера». Після того, як пішов Рем Вяхірєв, період «ітеризації» Газпрому завершився. «Ітеру» стали пресувати по всьому фронту, їй довелося розпрощатися багато з чим, що вона уже вважала своїм. І однією з найболючіших утрат стала втрата монопольного права на транзит туркменського газу до України. За різними оцінками, це давало їй від 150 до 200 млн. дол. доходу на рік.

Тепер транспортування візьме на себе новий транзитер — ці функції передані угорській компанії Eural Trans Gas, акції якої потім викуплять НАК і Газпром на паритетних засадах. Нова схема транспортування забезпечує скорочення ціни транзиту газу на 60 млн. дол. З точки зору держави, дещо краще, коли тобі поставляє газ фірма, де 50% будуть твоїми, ніж офшорка, де 46% належать простій фізичній особі Ігорю Макарову, а 54% — невідомо кому (у пенсійні фонди, що спочили «у бозі», якось не віриться).

Природно, нова схема в колишніх транзитерів захвату не викликає. Але що робити — часи, коли український газовий ринок сприймався як суцільна чорна діра, уже не повернуться. А при нормальній схемі розрахунків посередники стають не більш ніж інструментом, і їхні претензії вже не сприймаються. «Ітера» цілком може повернутися на український ринок, але просто як один із суб’єктів, що торгують газом власного видобування. Вибудовувати ж під неї ринок, як це планувалося в 2000 році, ніхто не буде.

Втім, питання «Ітери» — це більше тема для світської розмови президентів. Головне, щоб плани україно-туркменського співробітництва перетворювалися на конкретні дії. Ми вже давно вичерпали ліміт часу на розгойдування.