Час тимчасовиків?

Податково-людське

Уряд неодноразово висловлювався за перенесення податкового тягаря з юридичних осіб на фізичних. Хоча саме виплати фізособам і так перебувають під досить вражаючим податковим пресом: тут і податок на доходи фізосіб, і пенсійно-соцстрахівські («нещасні»/«непрацездатні»/«безробітні») нарахування та утримання. Куди ж іще більше?

Ми б казали (і вже кажемо) про необхідність протилежного зміщення податкових акцентів. Адже зменшення частки податків і зборів, пов’язаних із виплатами фізособам, дасть змогу вивести з тіні перебуваючі там виплати сьогоднішні, а також реально підвищити сам розмір «фізособових» виплат.

Виведення з тіні підвищить соціальну захищеність громадян, які стануть отримувати офіційні — «розконвертовані» — доходи. Їм уже не можна буде пригрозити чимось на кшталт: «Можеш, звісно, й не звільнятися, але одержуватимеш тепер тільки ті крихти, за які розписуєшся». Адже сьогодні така загроза зводить нанівець усі гарантії КЗпП.

Від легалізації доходів зросте, звісно, і податкова маса — за рахунок оподаткування того, що зараз не оподатковується взагалі.

Що ж до загального зростання «працівникових» доходів, яким при зниженні податкового навантаження супроводжуватиметься їхня детінізація, то є незаперечною його самостійна соціальна значущість (підвищення рівня життя, формування середнього класу etc). А головне — воно збільшить платоспроможний попит, той самий, що є основним двигуном економіки, котра працює за такого попиту не тільки на себе, а й на людей.

Остання обставина, між іншим, знову-таки підвищуватиме податкову масу, оскільки валові доходи і податкові зобов’язання підприємств-продавців уже не стануть гаситися такими ж податкозменшеннями — валовими витратами і податковими кредитами — підприємств-покупців, бо продаж фізособам дасть-таки підсумковий позитивний податковий результат. На відміну від «міжюрособової» торгівлі, котра працює, із погляду двох базових податків, на підсумковий нуль.

А зміщення оподаткування у бік фізособ, що пропагується урядом, дасть результат протилежний. Тікаючи від податків, підприємства свої виплати працівникам продовжуватимуть мінімізувати, а вбивання у такий спосіб попиту кінцевого споживача обернеться тим, що економіка, котра вариться у власному соку (адже на експорт надії небагато), як і зараз, отримуватиме не податки (їх зростання в одних гаситься зменшенням у інших), а лише ті фінансові результати, які утворилися внаслідок непорозумінь, нестиковок і незрозумілостей.

Загалом, питому вагу фізосіб у формуванні податкової маси треба не підвищувати, а знижувати.

Однак значна частка ефекту від податкового розкріпачення зарплат характеризується певним лагом, тобто буде отримана не миттєво. А от «тупе» податкове зростання за схемою «більше оподаткували — більше отримали», навпаки, спочатку може мати місце, хоча й буде дуже короткостроковим.

Проте саме короткостроковий ефект і потрібен владі. Вона (хоч «хороша», хоч «погана») розуміє, що прийшла ненадовго — навряд чи хоч якийсь міністр утримається на своїй посаді більше пари років. А якщо так, то всі стратегічні довгострокові завдання цікавлять уряд лише теоретично. А от практично важливо зібрати зараз усе, що можна, — і там уже (потім) нехай опозиція, ставши владою, пожинає плоди діяльності своїх попередників.

Ну ніхто ж не скаже, що завдання уряду настільки ж довгострокові, як завдання і цілі підприємств, створюваних бізнесом справді на століття!

Податково-бухгалтерське

Із тих же причин влада йде не шляхом спрощення податкового законодавства, а дорогою всілякого його заплутування — як у проекті Податкового кодексу. У ньому, багатостраждальному, слід було просто перевести весь податковий облік із оподаткування часу, як сьогодні, на оподаткування продукції, як було до 1997 року, з наступним наближенням до такого обліку і обліку бухгалтерського. Замість цього вчинили максимально кострубато. Методологічно принципово роздрібнили сам податковий облік, абсолютно розстикувавши оподаткування прибутку і ПДВ, при цьому шматок такого податкового обліку перевели на бухгалтерські рейки (замість переведення протилежного, котре напрошувалося), а інший шматок залишили практично таким самим, як зараз.

Так, оскільки все стало і незрозуміло, і незручно, якийсь час держава поживиться на штрафах. (Тим часом податкове законодавство — у відправленій під бух­облік частині — подаватиметься в перекладі з бухгалтерської мови на загальнолюдську, чим, певне, займеться спеціальна преса.) І тільки через два-три міністри фінансів дасться взнаки та халепа, в яку потрапила і сама держава. Адже прибуток переводиться на оподаткування продукції, а ПДВ залишається в режимі оподаткування часу, тим самим збитки, які й так практично згорають (фахівці знають), ліквідуються, зате незгораючі збитки ПДВшні — зберігаються!

Усе це виправдано лише в тому разі, коли байдуже, як правильно і як треба, а важливо, як щонайзаплутаніше, аби зняти пінку. Заодно й від’ємний ПДВ залишиться у тих підприємств, куди хтось із сьогоднішнього начальства потім повернеться (адже бізнес довгостроковіший за владу!) викачувати податки у зворотному напрямку, тобто з держави...

Бухоблік же, покликаний — із погляду здорового глузду — обслуговувати в наших спецумовах спочатку оподаткування, а потім уже допитливих інвесторів (якщо вони є і чогось без бухобліку не зрозуміли), сам став цим оподаткуванням командувати. Причому залишили його з усіма своїми ступенями вільності, для бухгалтерії цілком природними, а для податків абсолютно непридатними! Тож тепер усі наявні в ньому щілини доведеться заповнювати своїми вказівками Мінфіну і ДПАУ...

Ну а кожне чергове наближення вітчизняного бухобліку до міжнародного (від якого він поки ще далі, ніж від старого радянського) супроводжуватиметься автоматичним перетравлюванням в оподаткуванні — з відповідними наслідками! Але що до цього тим, кого тоді вже там, де вони зараз, все одно не буде?

Не податкове взагалі

Потрібно сказати, що тимчасовство будь-якого уряду його політичним кольором аж ніяк не зумовлене. Влада будь-якого кольору за нинішніх темпів політичних змін значно тимчасовіша за період життя підприємств, цим усе й визначається. Просто деякі кольори досягли в справі тимчасовства методичної витонченості та справжніх висот майстерності. При цьому така тимчасовість і така майстерність позначаються не лише на оподаткуванні.

Подивімося, приміром, на те, що відбувається в країні після набуття чинності змінами до Закону «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», до сфери дії окремих статей якого держпідприємства тягнуть часом навіть у тих випадках, коли сам закон затягає під них лише закупівлі за рахунок бюджетів, а не звичайні придбання власним коштом держпідприємств.

По суті, в запалі боротьби з директорською корупцією підприємства часто-густо змушують закуповувати що дешевше, а не що краще, завдяки чому ухоркати їх конкурентам із «не держ» практично нічого не варто. Часом досить знайти або створити продавця дешевої, але неякісної сировини — і бідолашного «держ» майже напевне змусять отоварюватися саме в нього, хоча це явно знизить якість кінцевої продукції.

Не виключений і такий поворот справ, що дешева ціна виявиться надзвичайно дорогою не лише в переносному значенні (стратегічно), а й у найпрямісінькому (уже зараз!). Бо економія, отримана за рахунок досягнутої дешевизни, підприємству, буває, і не залишається: вона йде на дуже значну оплату пов’язаної з такими тендерами документації! А сама оплата (між іншим) надходить (наприклад) підприємству, хазяїн якого (як чесна людина) є (можливо) кишенькою своєї політичної сили.

І от заради цього коротко­строкового політико-економічного ефекту трішечки винищуються останні острівці держвласності в країні.

Так вони і працюють...