Бум, не бум... Факти стратегічного інвестування окремих фінансових установ не обов’язково свідчать про початок інвестиційного буму

Початок 2005 року був перенасичений заявами перших осіб держави про те, що в Україні почнеться інвестиційний бум. Мовляв, інвестори завдяки помаранчевій революції дізналися про Україну, про неї заговорили... Однак чи квапляться іноземні інвестори в Україну? Що їх відлякує?

Хто встиг, той придбав

На початку 2005 року дві найбільші фінансові установи України заявили про новий статус (йдеться про статус «банку (компанії) з іноземним капіталом») у зв’язку з переходом у володіння великих іноземних груп — банк «Ажіо» та страхова компанія «Скайд-вест». Першим залучив стратегічного іноземного інвестора банк. У той час, коли чимало громадян України «боролися» за праве діло, протестуючи проти фальсифікації виборів президента, менеджмент банку активно займався оформленням усіх необхідних документів у зв’язку з купівлею більшої частини акцій банку групою SEB — північноєвропейською фінансовою групою, що складається з 670 філій у 20 країнах світу. У січні 2005 року литовський Vilniaus Bankas (входить до складу міжнародної банківської групи SEB) придбав 95,02% акцій банку, а вже в лютому група SEB купила 98% акцій банку «Ажіо». На посаді голови правління банку залишився Станіслав Аржевітін, який і працював на цій посаді в «Ажіо» з 1991 року. Чому настільки масивна за капіталом і «розмахом» структура (за результатами 2004 року операційний прибуток групи SEB становив 9 273 млрд. шведських крон) обрала для своїх вкладень саме цей банк? Очевидно, певну роль зіграла стабільна робота на ринку, не на останньому місці професіоналізм менеджменту банку. А на запитання, чому ж фінансово стабільний банк, який динамічно розвивається, прагне одержати прямі іноземні інвестиції, Станіслав Аржевітін відповів: «Хороша стратегія та хороший розвиток банку можливі лише за наявності хорошого капіталу. Наша українська банківська система в капіталізації себе зупинила, сьогодні банки недокапіталізовані».

Хотіли як краще

Серед іншого, чимало фінансових установ досить різко висловлюються проти постанови Національного банку України №482, що визначила новий порядок входження іноземних інвестицій у країну. Інакше кажучи, те, що здалося зручним Нацбанку, виявилося абсолютно неприйнятним для іноземного інвестора. Дана постанова передбачає: нерезиденти, що інвестують у країну, зобов’язані всю валюту спочатку зараховувати на інвестиційні рахунки в українських банках, потім обмінювати її на гривню і тільки після цього переказувати гроші на рахунок кінцевого одержувача інвестицій. У період, що передує виходу даної постанови, іноземний інвестор переказував кошти в будь-якій валюті прямо на рахунок резидента, тобто інвестованої установи. Тож процес потрапляння інвестицій в Україну ускладнився.

Начальник відділу фінансового моніторингу «Райффайзенбанку Україна» Олег Паденко вважає, що нововведення призводить до порушення Україною узятих на себе міжнародних зобов’язань про сприяння захисту інвестицій. Адже Договір про партнерство та співробітництво між європейськими співтовариствами й Україною передбачає (ст. 48), що Україна та держави-члени зобов’язуються не вводити «нові валютні обмеження на рух капіталу і поточні платежі, пов’язані з ним».

Ризик – шляхетна справа

«Інвесторів не цікавлять пільги. Для стратегічного інвестора важлива стабільність. Не знаменитість на весь світ, не яскраві реформи. Інвестор при виході на український ринок має бути впевнений, що тут стабільні умови ведення бізнесу, вся система (оподаткування, законодавча) не змінюється, і він може будувати свої стратегічні плани». Так прокоментував ситуацію з іноземними інвестиціями директор Українського інституту розвитку фондового ринку Дмитро Леонов і додав, що від «п’ятирічок» тільки в країнах колишнього СРСР відмовилися, на Заході ж планують стратегію розвитку компанії на десять років уперед. На думку Дмитра Леонова, досить важливу роль відіграє сфера вкладення інвестицій: якщо це фінансовий ринок, то він дуже сприйнятливий до інформації. Тож безвідповідальні заяви політиків і чиновників вищого рангу можуть зробити і роблять істотний вплив як на внутрішні процеси фінансового ринку України, так і на інвестування цього ринку.

Ще одним цікавим чинником входження інвестицій експерти називають менталітет, тому «поріднені за менталітетом» російські банки «вже вийшли на український фінансовий ринок», а західні ще ні.

Ще один аспект: інвестиції можуть прийти в Україну як із Заходу, тобто європейський і американський капітал, так і зі Сходу, тобто з Росії. Активний вихід на український ринок російських банків підтверджує той факт, що в Росії вже накопичено досить великий капітал, який шукає вихід на зовнішні ринки. Голова правління «НРБ-Україна» Владислав Кравець вважає, що «російська експансія наростатиме, оскільки в Росії надмір ліквідності банківської системи, і цей капітал шукає місце подальшого перевкладання».

Фактично вже сьогодні можна стверджувати, що Україна стала однією з тих країн, куди направляють російський капітал. Але в самій Росії найчастіше можна почути: український уряд не сприяє позиціонуванню країни як найкращого об’єкта для інвестицій...

Прямі інвестиції українським фінансовим (і не тільки) установам, безумовно, потрібні для подальшого розвитку. Ось тільки іноземні інвестори вкладають капітал у ту фінансову установу, котра багато років стабільно працює на ринку, вже є прибутковою, у котрої вже є своя мережа філій по країні, свої корпоративні клієнти. Чи багато в Україні таких установ?

Навіть якби таких у нашій країні було багато, неможливо перекреслити ще кілька досить важливих чинників, що заважають іноземним інвестиціям прийти в українську економіку: макроекономічна нестабільність, досить високий рівень інфляції, відсутність прозорого законодавства та корупція. А якщо до переліченого додати ще й відсутність міцної банківської системи, незабезпеченість валютними резервами і податковий тиск, то вийде, що прямі іноземні інвестиції в Україну можуть прийти лише від інвесторів, які люблять шляхетну справу, тобто ризик. От і ризикують інвестори: або пан або пропав, адже, попри всі негативні чинники, Україна — держава, що розвивається. І в ній є що розвивати. Однак нелегке вирішення проблеми притоку прямих іноземних інвестицій лежить на плечах не тільки нового уряду України, а й самих компаній, які, виходячи на внутрішній і зовнішній ринки, зобов’язані довести, що інвестиційні ризики для стратегічних інвесторів мінімальні.