Бізнес для ледачих

Поділитися
Уперше про «бізнес для ледачих» я дізналась у далекій Австрії. Багато років тому, коли в нас про нь...

Уперше про «бізнес для ледачих» я дізналась у далекій Австрії. Багато років тому, коли в нас про нього ніхто й не здогадувався, приїхавши в гості до немолодих самотніх друзів, мені закортіло потішити їх чимось смачненьким домашнього приготування. Оскільки у стоянні біля плити в чужій країні приємного мало, я вирушила по магазинах — на щастя, в Австрії їх більш ніж достатньо. І саме там, на превелику радість, я знайшла чудові биточки й котлети, загорнуті в герметичну упаковку, які залишалося тільки обсмажити…

Першопрохідники

Якийсь час по тому, в середині 90-х, мені довелося неодноразово бувати у приморському Маріуполі. Йти до ресторану не хотілося: і дорого, і громадському харчуванню я не дуже довіряю, а от у відділі кулінарії одного з гастрономів відразу зацікавила продукція із прізвищем виробника, що відразу запам’ятовується — Омелянчик. У той час практично ніхто не продавав паштети, голубці та інші смачні речі в герметичній упаковці із зазначеним терміном придатності.

Першопрохідник нового бізнесу тішив маріупольців протягом кількох років, випередивши інших українських виробників, поки не зник десь у круговерті дикого нецивілізованого ринку.

Зате сьогодні «бізнес для ледачих» перебуває на піку популярності — напівфабрикати входять у наше метушливе життя впевненим поступом домогосподарки.

Гадаю, що це — явище соціальне, підказане самим духом часу: людина ХХI століття занадто завантажена, щоб власноручно займатися приготуванням їжі. Крім того, стрімке зростання вартості життя вимагає від нас цілковитої віддачі у професійній діяльності, пошуків нових джерел доходів. Стояти біля плити в таких умовах практично нереально, дешевше використовувати готову їжу. Є, звісно, серед нас і фанати, котрі прокидаються о п’ятій ранку, щоб приготувати обід до роботи, та їх стає дедалі менше.

Що ж до заможних людей, то «бізнес для ледачих» їм якраз — просто паличка-стукалочка: дружини багатіїв віддають перевагу над кухнею перукарні або косметичному салону...

Мільйонери
не від хорошого життя

Основна ідея «бізнесу для ледачих» проста як усе геніальне: людина щодня хоче їсти, тому вироблений продукт постійно затребуваний.

Рівно десять років тому на ринку напівфабрикатів в Україні було лише два виробники — Дарницький м’ясокомбінат і маленька білоцерківська фірма ПП «Дригало». Сьогодні тут — не протовпитися: одеська «Левада», донецький «Геркулес» і десятки інших регіональних виробників.

Сфери впливу теж чітко розподілені — на півдні переважає продукція «Левади», на півночі й у центрі — «Дригала», на сході — «Геркулесу». Ці ж три потужних виробники лідирують у негласному рейтингу споживачів. За розмаїтістю асортименту та ноу-хау (єдиний виробник готових ланчів в Україні) пальму першості тримає білоцерківське ПП «Дригало».

У цей «бізнес» кожен прийшов власним шляхом, але більшість — не від хорошого життя. Приміром, «Геркулес» є виробником морозива, але взимку така продукція попиту не має, тому, щоб зайняти людей, довелося випускати напівфабрикати. Як то кажуть, коли б не нещастя, не було б і щастя.

Історію створення ПП «Дригало» можна назвати «американською мрією на український лад»: 1995 року, коли по всій Україні закривалися підприємства і люди залишалися без роботи, сім’я з трьома дітьми опинилася на роздоріжжі. Скликали сімейну раду: як жити далі?

Так випускниця Київського культпросвітучилища з театральним фахом Людмила Дригало стала виробником напівфабрикатів. Стартовий капітал фірми становив смішну в наш час суму — 10 тис. грн., кількість співробітників — троє. Ні авто, ні устаткування, один пельменний агрегат, що виробляв 60 кг продукції за годину. Пізніше ці пельмені ласкаво назвуть «ветеранами виробництва». На них пропрацювали цілих три роки.

У бізнесменів-початківців не було досвіду, трошки допомогло кулінарне училище, яке закінчила в юності Людмила. У сім’ї досі згадують випадок, коли всі — від великого до малого — плакали, купивши з наївності за останні гроші промислову морозильну камеру, в яку нічого не вміщувалося.

Та все-таки феномен білоцерківських виробників довів: стати великим підприємцем можна практично з нуля, необхідно лише трошки кмітливості та розуміння того, що потрібно людям.

Одеська «Левада» прийшла на ринок пізніше, з потужнішим потенціалом та імпортним устаткуванням. Щоб починати бізнес сьогодні, потрібні серйозні стартові можливості — пройти всі стадії становлення поступово вже не можна через жорстку конкуренцію і насиченість ринку.

Пельменне піратство

Серйозна боротьба за авторські права точиться не лише на ринку інтелектуальної продукції — як виявилося, підробки трапляються й у виробництві напівфабрикатів. Саме тому вагові пельмені дуже поважного виробника зовсім не вбережуть від несмачного обіду або навіть харчового отруєння — близько 50% продукції на вагу сьогодні є фальсифікованою.

У недалекому минулому першим правилом санітарної служби була вимога продажу напівфабрикатів у герметичній упаковці із зазначеним терміном придатності. Пізніше на це заплющили очі, і санітарна служба уподібнилася страусу, в якого голова в землі, а все інше — на поверхні: мовляв, знати нічого не знаємо!

Помалу і виробників із сталою репутацією умовили випускати продукцію на вагу. В результаті активізувалися підпільні цехи.

Пельменне піратство процвітає за рахунок солідних виробників, які дорожать своєю торговою маркою. У одній лише Білій Церкві, за підрахунками фахівців ПП «Дригало», близько десятка підпільних цехів із виробництва напівфабрикатів. Вони працюють «під легальних» виробників, які мають ліцензію.

«Ліва» продукція виготовляється із неякісної дешевої сировини з порушенням усіх мислимих норм. Вона збувається за викидною ціною продавцям, які реалізують її, змішуючи з «легальною» ваговою продукцією.

Сьогодні більшість солідних фірм відмовилася від вагової продукції і примітивної картонної упаковки, яку легко повторити. «Левада», «Дригало» та багато інших виробників придбали дорогі фасувальні апарати, використовують дорогу пакувальну плівку. Таке вже підробити непросто.

Економія грошей і часу

Ніхто не застрахований від стереотипного мислення. Домогосподарки не виняток. Існуюча теза, буцімто вдома готувати дешевше, дісталася нам від радянських часів, коли напівфабрикати продавалися в кулінаріях і були неякісними — в них клали все, що не годилося у виробництві інших продуктів.

Я вирішила провести експеримент і купила все, що необхідно для приготування порції чебуреків. Висновок невтішний — заощадити на готуванні напівфабрикатів мені не вдалося: витратила набагато більше плюс викинуті на вітер дві години, необхідні для приготування обіду.

Що ж тоді робить цей бізнес прибутковим?

По-перше, великі обсяги виробництва. По-друге, низькі оптові ціни на сировину, домогосподарка за такою ціною м’ясо на ринку не купить.

Це зовсім не означає, що напівфабрикати виготовляються з низькосортних продуктів, ринкова конкуренція просто не дозволить солідним виробникам дурити покупців.

І якщо вже мова зайшла про сировину, то сьогодні це найбільш наболіла проблема ринку напівфабрикатів: не вистачає — хоч кричи! — м’яса, яєць, сиру...

З курятиною якось викрутитися можна, її закуповують на великих комбінатах «Наша Ряба», «Гаврилівські курчата», а от свинину беруть у приватників. Нині її просто немає. У достатку лише борошно, на щастя, врожай був добрий.

Бракує, однак

70 відсоткам українців сьогодні... бракує напівфабрикатів — саме таким є відсоток дефіциту «напівфабрикатної» продукції в Україні.

З ближнього і далекого зарубіжжя атакують із привабливими пропозиціями, але куди вже там віддавати продукцію в Росію, коли своїм не вистачає... Утім, вітчизняні виробники потихеньку готують міжнародні сертифікати якості ІСО-9000, без яких далеке зарубіжжя брати продукцію не може.

Успішність «бізнесу для ледачих» напряму залежить від уміння вгадати запити споживачів. Наприклад, ПП «Дригало» тільки за останній час довелося створити чотири нові торгові марки: «Іван-покиван» — для дітей, «Ностальгія» — для малозабезпечених людей із додаванням соєвих продуктів, «Немо» — з морепродуктів і «Швиденько» — друга страва, ланчі.

Це не просто розмаїтість асортименту, а свого роду психологічний підхід: дітям імпонують незвичні продукти, наприклад, ті ж котлети з ананасом; люди незаможні із задоволенням використовують дешевші м’ясні продукти з додаванням якісних домішок; ті, хто цілий день зайнятий у офісі, будуть раді купити готовий ланч із гарніром з відварного рису або смаженої картоплі.

Важливо, щоб люди зрозуміли: напівфабрикати — це не продукти для «авральних» ситуацій і екстремальних випадків. Вони цілком придатні для повсякденного життя, калорійні та збалансовані, а розмаїтість асортименту дозволяє почати в понеділок першою стравою, а закінчити в п’ятницю — сто двадцятою.

І хоча за всіх часів будуть господині, котрі з задоволенням винаходять на кухні свої неповторні рецепти і тішать близьких неперевершеними делікатесами, майбутнє, безперечно, належить «бізнесу для ледачих».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі