БІДНІ БАГАТІ ПАЙОВИКИ... «ЛАД ЦИВІЛІЗОВАНИХ КООПЕРАТОРІВ» ТОДІ Й ТЕПЕР

Розпочнемо з питання, важливого, гадаю, не лише для Криму, а й для всієї країни. В автономії, приміром, на початку 90-х років було майже 380 тис. пайовиків споживкооперації, а нині їх приблизно 50 тис. При цьому майна Кримспоживспілки на сьогодні не тільки не стало менше — його стало більше. Куди ж ділися його власники, тримачі майже 330 тисяч паїв? І хто ними володіє сьогодні?

Виявилися зайвими...

Щоб зрозуміти сенс процесу, потрібно звернутися до нашої і далекої, і недавньої історії. Кооперативний рух виник на початку XIX століття. Ще 1895 року в Лондоні кооператори 14 країн заснували Міжнародний кооперативний альянс, який невдовзі виріс майже до 100 національних організацій, куди входили банки, різні кооперативні об’єднання. Однак тільки у нашій спільній великій країні кооперативний рух був доведений до вершини знеособленості й усуспільнення власності, попри те, що пайові внески протягом усієї історії кооперації були приватною власністю. При соціалізмі кооперативні об’єднання за формою були акціонерними товариствами, за акції в яких служили пайові книжки, та, по суті, залишалися такими самими одержавленими підприємствами виробництва, торгівлі, кредиту, житла, як і колгоспи (виробнича кооперація). Ленін стверджував, що «лад цивілізованих кооператорів при суспільній власності на засоби виробництва, при класовій перемозі пролетаріату над буржуазією — це і є лад соціалізму». Причому нікому чомусь не різало слух нерозв’язне протиріччя між вимогою «суспільної власності на засоби виробництва і класової перемоги пролетаріату над буржуазією» та приватною природою самих пайових внесків.

Споживча кооперація, про яку сьогодні йдеться, набула особливого розвитку в другій половині 30-х років, коли було визнано, що зусилля кооперативного руху доцільно зосередити саме в сільській торгівлі та на заготівлі сільгосппродуктів і сировини. При керівній ролі компартії, яка втілювалася майже виключно у примусі до вступу в кооперативи і внесення як паю та внесків інколи останніх коштів, була створена ціла структура споживчих товариств, верхньою ланкою якої стала Укоопспілка. Причому реально в кооперацію можна було тільки вступити: вийти з неї, хоча в статутах декларувався «добровільний» вихід, було собі дорожче. Тому, певне, радянський час якщо і знав випадки виходу з кооперації, то лише поодинокі.

Таким чином, шляхом багаторічного нагромадження пайових внесків, прибутку від господарської діяльності, відсотків (тобто дивідендів, які нікому ніколи реально не виплачувалися!), інших вкладень було створене величезне, навіть за радянськими мірками, майно. Якщо вірити «Українській радянській енциклопедії» (т. 7, стор. 204), лише в УРСР уже на 1959 рік було закладено майже 65 тис. торговельних і понад 8 тис. підприємств громадського харчування. Тоді ж питома вага споживчої кооперації в роздрібному товарообігу вже становила 29,3 відсотка. Зокрема, тільки до Кримспоживспілки на початку 90-х років входило безліч підприємств. Та й сьогодні до цієї системи, яка ще більше наростила власність, але позбулася «зайвих» власників, входять, крім 15 місцевих споживчих товариств, Сімферопольський міськспоживторг, підприємство «Управління ринками», якому підпорядковані Центральний і Куйбишевський ринки у Сімферополі, три ринки в Севастополі, а також ринки в кожному сільському районі та в кожному місті Криму (разом кілька десятків), СП «Кримспоживзовнішторг», хлібозаводи, заготівельні організації та інші підприємства. За давньою комуністичною традицією, всім цим добром формально розпоряджаються з’їзди, збори членів і конференції уповноважених, а ось по суті... Сьогодні ми можемо констатувати, що відбувся процес концентрації гігантської власності в руках вузького кола осіб, а «широкі маси цивілізованих кооператорів» виявилися позбавленими і права власності, і права управління.

Ось як це відбувалося, приміром, у Криму. Розповідає голова правління Кримспоживспілки Віктор Стамболін: «На початку 90-х років, і це всі пам’ятають, різко змінилася і політична, і економічна ситуація. Економічна криза, природно, не оминула й споживчу кооперацію. Інфляційні процеси позбавили споживчі товариства власних оборотних коштів. Відтак спорожніли полиці магазинів, а заодно й знизився інтерес багатьох, особливо тимчасових, пайовиків до потреб споживчих товариств. Тільки протягом 1990—1995 років зі споживчих товариств вибуло 214 тисяч пайовиків, або майже дві третини».

Так Віктор Стамболін мусив пояснювати ситуацію у споживкооперації після того, як депутат Верховної Ради Криму Людмила Денисова зробила заяву на сесії парламенту про ігнорування інтересів більшості пайовиків. Запам’ятаймо оцінку самого голови — вибуло дві третини. Та це радянське за стилем пояснення з розряду тих, які, власне, нічого не пояснюють, а тільки, так би мовити, «напускають туману». Як же це сталося, що кооперація, будучи протягом усієї радянської історії, як запевняють її керівники, опорою і порятунком для пайовиків, насправді на початку 90-х років перестала такою бути? При чому тут інфляційні процеси, якщо основний капітал пайових товариств зберігався зовсім не в грошах? Як це — «знизився інтерес багатьох... до потреб споживчих товариств»? Хіба пайовики існували для потреб кооперації, а не кооперація існувала для потреб пайовиків? І чому це вони масово — дві третини складу! — вийшли з лав кооперації, не прихопивши з собою саме тоді, коли стало важко, і ламаного шеляга з прилавка сільського продмагу, що «загнувся»? Адже — якщо міркувати логічно! — якраз у той час вони мали триматися за неї, як за порятунок? Парадокс: зі слів Віктора Стамболіна випливає, що пайовики — якісь негідники, котрі у скрутні для кооперації часи кинули її напризволяще...

Чи це так? Пан Стамболін далі пояснює, що з 1994 року розпочалося реформування кооперації, у країні було прийнято Концепцію розмежування власності у споживчій кооперації України. Відбулася перереєстрація пайовиків, яка зафіксувала їх зменшення ще на 4 тис. Віктор Стамболін пише: «лише на 4 тис.»...

Далі. «У наступний п’ятирічний період (1995—1999 роки), коли зменшилися фінансові можливості кооперативних організацій підтримувати своїх пайовиків, кількість пайовиків знизилася ще». Стамболін не пише наскільки, але це легко підрахувати. Усього наприкінці 80-х років у споживчих товариствах Криму мали паї 377 тис. чоловік, після вирахування двох третин (214 тис.) залишається 163 тис. Якщо відняти ще чотири тисячі, залишиться 159. За словами Віктора Стамболіна, перереєстрація 2000—2001 років показала, що пайовиками у Криму на сьогодні залишилися 50,7 тис. чоловік. Отже, протягом двох останніх років вибуло ще понад 100 тис. пайовиків. У документі зазначається, що «3658 чоловік добровільно вибули зі споживчих товариств, 8207 — виїхали за межі Криму чи померли». А решта майже 90 тис.?

Та й що дає ця арифметика? Адже питання не в ній, а в тому, куди поділася власність, створена роботою паїв протягом багатьох десятиріч? А нікуди не поділася. Вона на місці, не піддалася інфляції, не потьмяніла, не збанкрутувала. Сотні тисяч людей ходять щодня повз Центральний ринок у Сімферополі, повз десятки інших ринків — ось це і є власність пайовиків споживкооперації, вона працює, тут крутяться гроші, створюється прибуток — але для кого? Хто отримує щоденні дивіденди від багатомільйонних оборотів грошей на ринку, у кого осідають мільйони ринкового збору, і не тільки? Це і є найбільший секрет кооперації пострадянського типу...

Річ у тому, що «реформування власності, — пояснює Віктор Стамболін, — передбачає не поголовну роздачу, а закріплення її частини за кожним пайовиком, який за бажання має зробити певний внесок за свою частку. Внесок цей залежить від пайового стажу і частки майна, вираженої у грошовому обчисленні…» Як, здивуєтеся ви, щоб закріпити (а що таке, власне, «закріпити»?) за собою свій пай, я маю ще й заплатити? І чому «закріплення... за кожним пайовиком» — не є «поголовною роздачею»? Це, щонайменше, дивно. А хіба в конторах споживчих товариств численні старанні бухгалтери в чорних атласних нарукавниках не вели облік руху кожного паю — його початкову величину, нарахування на нього, відрахування, збитки, прибутки кожного акціонера, тобто пайовика? Де сьогодні ці особові рахунки? З другого боку, 1996 року правління Укоопспілки рекомендувало радам засновників спільних кооперативних підприємств (а не споживчим товариствам) провести роботу з залучення працюючих пайовиків у співвласники цих кооперативних підприємств. Тут та сама картина: щоб стати співвласником, треба було внести до статутного фонду підприємства 255 гривень. У Криму, розповідає Віктор Стамболін, цією рекомендацією скористалися 23 особи, і працівників апарату Кримспоживспілки серед них, за його словами, немає...

Більше того, щоб «зберегти фінансово-господарську діяльність і поповнити власні оборотні кошти», споживчі товариства, керуючись своїми статутами, ухвалюють рішення ще заснувати внески — також у 255 гривень — «на формування фінансових ресурсів». Тож чому пайовики, замість того, щоб одержувати вигоду, тобто дивіденди, змушені платити і платити?

Віктор Стамболін не виключає, що «під час такої серйозної роботи, як реформування власності, правління споживчих товариств можуть допуститися помилки щодо окремих пайовиків. У кожному конкретному випадку спеціально створені комісії споживчих товариств найретельнішим чином розбирають такі заяви. Якщо є факти, що когось «скривдили» — ми готові їх розглянути...»

Факт. Один із тисяч

І факти справді є. Й непоодинокі. Факти «образ», якщо за великим рахунком, — це всі ті сотні тисяч, які, залишивши свої паї, не стали домагатися справедливості і вийшли (добровільно!) зі складу пайовиків. Ось як це намагалася зробити інвалід другої групи, жителька села Азовське Валентина Захоженко. Процитуємо її заяву, надіслану депутату Верховної Ради Криму з проханням допомогти одержати свої гроші.

«З 1969 року я є пайовиком Азовського споживчого товариства. У січні 1992 року заступник голови Кримспоживспілки В.Стамболін на зборах звернувся до нас із проханням надати матеріальну допомогу підприємству від 1000 карбованців і вище, оскільки підприємство перебуває у скрутному становищі... Віктор Андрійович запевнив нас, що в такий спосіб кожен гарантує збереження свого робочого місця, а здані гроші підуть на розвиток споживкооперації. Тоді ніхто грошей не здав до Азовського споживчого товариства, усіх працівників мучили сумніви. Та в лютому 1992 року В.Стамболін приїхав знову і заявив на зборах, що здані гроші будуть захищені від інфляції, на них нараховуватимуться дивіденди, закріплять частку в майні. Здана сума буде занесена в пайові книжки, завірена печаткою Азовського споживчого товариства, підписом голови та головного бухгалтера, а якщо хтось захоче забрати свої гроші, то їх повернуть без жодних перешкод. Віктор Андрійович гарно говорив, багато обіцяв, працівники повірили. І я 20 лютого 1992 року здала 3000 карбованців додаткового пайового внеску у касу споживчого товариства. Здана сума занесена в мою пайову книжку, завірена печаткою, підписом голови, головного бухгалтера. І ще понад 150 моїх колег здали по 1000 і більше карбованців. Де ці гроші нині — ніхто не знає...

Коли я занедужала (вроджений порок серця), мені в матеріальній допомозі на операцію Азовське споживче товариство відмовило, а щоб я змогла одержати свої гроші, порадили подати заяву про вихід із паю. Питання про мій вихід вирішили у 30-денний термін. Бухгалтер видав мені тільки основний пайовий внесок —15 гривень, а додатковий — 3000 карбованців — бухгалтер відмовився видати, мотивуючи тим, що здані гроші були взяті з працівників незаконно, вони занесені на окрему книгу, цю книгу ховають від усіх перевірок. При Кримспоживспілці був відкритий комерційний банк, в який і Азовське споживче товариство вклало велику суму, а він збанкрутував.

Я інвалід другої групи. В Азовському споживчому товаристві пропрацювала 31 рік. За хорошу роботу мене часто нагороджували грошовими преміями, оголошували подяки. У березні 1999 року мене незаконно скоротили... І до пенсії не дали допрацювати, і грошей не повернули, тому я шукала їх через суд. Він виніс рішення на мою користь.

Виконавча служба Джанкойського району вислала Азовському споживчому товариству пропозицію від 8.02.99 року, якою велить погасити збиток до 16 лютого того самого року, але голова правління Г.Лафенчук відмовилася видати мені належні 3.459 гривень 90 копійок...»

Далі йде докладний опис усіх спроб жінки похилого віку повернути належне їй. Адже стаття 9 статуту Азовського споживчого товариства проголошує, що «член споживчого товариства може вийти з нього на підставі письмової чи усної заяви, яка розглядається в 30-денний термін, і йому повертається вся сума пайового внеску, дивіденди, які йому належать, і грошова частка в майні...» Справа дійшла до президії Верховного суду АРК...

А що ж висока і справедлива комісія, яка, як ви здогадуєтеся, була створена для перевірки цього «окремого» випадку»? Як випливає з довідки бухгалтера Азовського споживчого товариства З.Ізмедінової від 5 липня 2001 року під номером 426, за 1998—99 роки Валентині Захоженко було виплачено її пайові внески на суму 36 гривень: один раз 4 гривні та двічі по 16 гривень. Зазначимо, що Віктор Андрійович Стамболін у кримських газетах повідомив і величину свого паю: вона, за його словами, становить 478 гривень.

У теорії і на практиці

Звичайно, простому пайовику важко розібратися в хитромудростях розмежування та закріплення паїв: капітал споживчих товариств тепер ділиться на подільний, неподільний і резервний, є пайовики та співвласники, паї бувають вступні (не повертаються), основні, обов’язкові й додаткові тощо, їх величина обчислюється з допомогою складних формул і залежить від стажу, кількості внесків, вони можуть, за рішенням зборів, збільшуватися чи зменшуватися і т.п. Усі питання життя споживспілок та кооперативних товариств сьогодні регулюються законом «Про споживчу кооперацію», багатьма інструкціями, програмами, положеннями й т.п. Та щоб зрозуміти головне, цими тонкощами перейматися не варто. Головне у тому, що всі ці премудрості сьогодні знадобилися якраз через те, що в радянські часи ніякого цивілізованого обліку й роботи з пайовиками, їхньою власністю не велося. Нормальна цивілізована робота кооперативних товариств починається лише тепер. Та значна частина пайовиків просто померла, інша переїхала, третя взагалі не знала своїх прав і не ставилася серйозно до власності в системі кооперації. Проте є, як бачимо, і ще одна частина пайовиків, яких просто обдурили, скориставшись ситуацією неясності, просто усунули від майна.

Як розповідала на прес-конференції в Сімферополі депутат Верховної Ради Криму Людмила Денисова, «закріплення» паїв відбувалося приблизно в такий спосіб. В умовах безгрошів’я середини та кінця 90-х років, та ще й 2000 року, до пайовиків приходили довірені люди і без жодних роз’яснень запитували, чи хочуть вони й надалі залишатися у «складі кооперації»? Якщо ні, розпишіться і — до побачення. А якщо так — то повідомляли, що, крім погашення заборгованості з пайових внесків, треба заплатити ще кілька десятків гривень для «розмежування та закріплення». Почувши це, люди вважали за краще розпрощатися з кооперацією, яка й так ніколи не давала їм великих благ. Таким чином вибули сотні тисяч, залишивши свої паї в розпорядженні нібито споживчих товариств узагалі. Природно, крім тих багатьох тисяч, які померли (чи виїхали) раніше, так і не дочекавшись «закріплення» (передачі у спадок) за собою свого ж майна.

До того ж у самих документах з розмежування міститься багато сумнівних положень. Приміром, пункт 13 «Програми завершення розмежування та закріплення власності у споживчій кооперації України (Укоопспілки)» проголошує: «Пайовик, який протягом установленого терміну не сплачує пайові внески, втрачає право на частки в майні споживчого товариства й споживспілки, а невикористані частки в майні зараховуються в резервний пайовий капітал». Але чому? Який закон дав право товариству відбирати в людини частину її майна на тій підставі, що вона не заплатила чергових внесків? І навіть у разі виключення зі складу споживчого товариства за несплату належне майно все одно має бути повернене в законному порядку.

Далі. На момент прийняття закону «Про споживчу кооперацію» майно споживчих товариств, які входять до Кримспоживспілки, а також підприємств і організацій, створених на основі зазначеного майна, було колективною власністю майже 380 тис. пайовиків. Зараз це колективна власність 50 тис. пайовиків, тобто пайовий капітал кожного пайовика мав зрости майже в 10 разів. Однак ніхто з них цього не відчув.

По-друге, протягом десятиріччя членів споживчих товариств змушували платити додаткові пайові внески. Зокрема у лютому і березні 1992-го 87 пайовиків уже згадуваного Азовського споживчого товариства (братимемо його й далі як приклад) внесли в касу 92 тис. карбованців, які тоді ще не знецінилися. Відповідно до твердження Віктора Стамболіна, на ці додаткові пайові внески було нараховано 100 тис. гривень дивідендів. Проте коли пайовик з 1969 року Валентина Захоженко, яка зробила додатковий внесок на суму 3000 карбованців, 1999-го спробувала одержати хоч якусь матеріальну допомогу від свого споживчого товариства і для цього змушена була навіть написати заяву про вихід (інакше гроші не повертали)— на її особовому рахунку значилося... 36 гривень.

Запитання — куди зникли дивіденди? Відповіді поки що немає...