БЕЗРОБІТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ — ВИХОДИТЬ, НАМ ЙОГО ПРОДОВЖУВАТИ?

Це за часів тотальної зайнятості в Кримінальному кодексі СРСР існувала стаття за дармоїдство. Якби її не скасували, то сьогодні за неробство могли б потрапити за грати 36 тисяч українських сімей. Сьогодні «дармоїдство» в Україні легалізовано і називається безробіттям. За це вже не держава судить, за це громадяни засуджують державу.

Вирішення проблем зайнятості на державному рівні здійснюється за рахунок грошей державного Фонду зайнятості. З 1 січня 2001 року вводиться в дію Закон України «Про державне соціальне страхування на випадок безробіття», і сьогодні соціальні партнери — уряд, роботодавці та профспілки — відпрацьовують розмір страхових відрахувань. Реальна ж потреба у фінансуванні послуг із працевлаштування й виплати допомог по безробіттю складає 1 млрд. 391 млн. грн. У проекті держбюджету-2001 уперше за 10 років існування служби зайнятості окремим рядком передбачено на ці проблеми 40 млн.

Явище, яке свого часу вважалося за «пережиток капіталізму», сьогодні невідступно йде за нами по дорозі до заповітного ринку. За даними статистики, рівень офіційного безробіття в Україні складає 4,2% від усього працездатного населення (22 млн. чол. — Авт.), а неофіційного, тобто прихованого, — в декілька разів більше. Затягування економічної кризи, банкрутство підприємств, розрив старих господарських зв’язків, відсутність звичного держзамовлення на виробництво тих чи інших видів продукції, конкуренція — всі ці чинники підживлюють існування «зайвих» людей на ринку праці.

Щоправда, міністр соціальної політики й праці України Іван Сахань стверджує: стабілізація економіки, яка має місце в останні півроку, позначається на зайнятості позитивно. А саме — з’явилася додаткова потреба в робочій силі. «Навантаження» на одну робочу вакансію скоротилися з 24 із початку року до 15 чоловік. А рівень безробіття, у перші місяці року зростаючи неймовірно, із травневих 4,5% упав до вищезгаданих 4,2%. І в цьому заслуга не лише економічної стабілізації (про що можна сперечатися), а й вивіреної державної політики в сфері зайнятості населення.

Втім, за останні роки вона, ця політика, не зрадила своєму шляху. Інтенсивному. На певному етапі зростання безробіття експерти засумнівалися в ефективності традиційних підходів: боротися з економічною незайнятістю в період кризи, створюючи додаткові робочі місця, утопічно і явно програшно. Чи не краще відпустити безробіття «на вільні хліби», чесно констатувавши його наявність... Один час акценти в політиці зайнятості було дещо зсунуто в бік, так би мовити, особистої відповідальності безробітного за свою подальшу трудову долю. Вітчизняні чиновники культивували принцип «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», а на державному рівні для перетворення цього гасла в життя передбачалося створювати умови для самореалізації кожного на трудовому фронті.

Сьогодні все повертається на своє коло. За словами директора Державного центру зайнятості Наталі Іванової, плани уряду в сфері зайнятості спрямовані на створення робочих місць у різноманітних сферах економіки, у малому та середньому бізнесі. Ноу-хау вітчизняних методів боротьби з безробіттям — безвідсоткове кредитування безробітних, які бажають стати бізнесменами. Нинішнього року 200 чоловік, офіційно зареєстрованих у центрах зайнятості безробітними, виявили бажання зайнятися підприємництвом й одержали позички. Загальна сума, виділена на кредитування малого бізнесу з коштів Фонду зайнятості, склала 446 тис. грн. Наступного року, у зв’язку з великим попитом на стартовий капітал, на кредити безробітним планується виділити 3 млн. грн. При цьому розмір позички обмежений: з оформленням юридичної особи з правом наймання робочої сили — до 200 мінімальних зарплат, фізичної особи — до 100.

Як бачимо, перебування на обліку в центрі зайнятості дає хоч якісь переваги стовідсотковому безробітному: маленька, та все ж допомога по безробіттю (її середній розмір складає нині 52—55 грн.), надія знайти роботу за фахом, перекваліфікуватися за державний кошт або отримати кредит для самовлаштування в бізнесі. Набагато гірше почуваються «приписні» безробітні — ті, хто перебуває в довгострокових неоплачуваних відпустках, зберігаючи безоплатну відданість своєму підприємству. Проведене соціологами дослідження показало, що 43% тих, хто потрапив у подібну ситуацію, вважають, що навіть така ілюзорна зайнятість забезпечить їм певну частину доходу (тобто вони не бачать можливості для себе знайти іншу роботу); 12,5% пояснюють свою поведінку звичкою; 9,5% — наближенням пенсійного віку. Інша ж частина «відпускників мимоволі» розглядає настільки специфічну прихильність до робочого, але «недоходного» місця як можливість займатися незареєстрованою діяльністю, маючи при цьому офіційне місце служби — на випадок, якщо «компетентні» органи поцікавляться.

Наші чиновники змушені закривати очі на тіньову біржу праці, бо не в змозі допомогти «зайвим» людям. Офіційне ж визнання прихованого безробіття з уведенням поняття «часткового» безробіття з відповідною оплатою тимчасового вимушеного дармоїдства працездатного громадянина означало б визнання державою своєї неспроможності в тому, що стосується забезпечення конституційного права на працю. Добрі наміри на безгрошів’ї залишаються нереалізованими.