АНДРІЙ КЛЮЄВ: «НАМ ПОВІРИЛИ. ПРИЙШОВ ІНВЕСТОР, ЯКИЙ ВКЛАДАЄ ГРОШІ У ВИРОБНИЦТВО»

Забезпечення регіонів України надійними, ефективними інвестиціями, без перебільшення, є вирішальною умовою динамічного економічного зростання. На жаль, сьогодні, на фініші парламентської передвиборної кампанії, і окремі партії, і деякі «мажоритарники» використовують їх як розмінну монету для залучення електорату.

Серед таких передвиборних брендів трапляються й ноу-хау, не позбавлені винахідливості. Скажімо, в одному з українських регіонів за місяць до виборів з’являється представник солідної фірми з дуже розвиненої європейської держави. І заявляє, що готовий інвестувати в місцевий бюджет (а точніше, в підприємство, яким керує один із кандидатів у народні депутати) кругленьку суму з шістьма нулями, причому аж ніяк не в гривнях. Помітивши недовірливі погляди аборигенів, іноземний гість і кандидат застосовують прийом, до якого вдавалися Остап Бендер і Шура Балаганов, виконуючи ролі синів лейтенанта Шмідта. Показують здалеку документ зі штампиком, на кшталт договору про добрі наміри, який ні до чого не зобов’язує. А що як виборці клюнуть! Але ми-то знаємо, куди ведуть шляхи, вимощені добрими намірами...

Очевидний непоправний збиток, якого завдають такі імітатори авторитетові українців і України в очах реальних, ефективних інвесторів, котрі хочуть із нами взаємовигідно співпрацювати. Тим цінніший і вартий уваги досвід використання інвестицій для розв’язання конкретних економічних проблем, нагромаджений у Донецькій області. Біля витоків цієї важливої державної справи стояв заступник голови Донецької облдержадміністрації А.КЛЮЄВ.

— Скажіть, Андрію Петровичу, чим було викликане створення на Донеччині спеціальних економічних зон? Адже досвідчені люди кажуть, що хороше місце зоною не називають...

— 1997 року, коли ми розпочали реалізацію інвестиційної стратегії облдержадміністрації, також лунало чимало скептичних висловлювань. Мовляв, треба всю країну піднімати, а не будувати земний рай в окремо взятому мікрорегіоні...

Після розвалу на початку дев’яностих років господарський механізм нашої країни скидався на серйозно хворий організм. І лікувати його треба було як при голковколюванні, у точно визначених больових точках.

Мені пригадався 1997 рік. Донецька область потрапила в надзвичайно скрутне становище. Закривалися підприємства, люди опинялися на вулиці без роботи й засобів для існування. Заборгованість із зарплат збільшувалася. Як снігова грудка, наростали проблеми, особливо в соціальній сфері. Треба було запропонувати таку модель розвитку, яка змогла б оживити роботу підприємств, стимулювати створення нових робочих місць, зняла б напруженість у суспільстві. Інвестиційна стратегія облдержадміністрації знайшла розуміння і в Президента, і в уряді, і в парламенті. Ми не винаходили велосипед. Є світовий досвід, який ми узагальнили й узяли все краще. Цей шлях випробуваний у США, Іспанії, Великобританії, Угорщини, Китаї...

— Гадаю, Андрію Петровичу, тут доречно було б коротенько нагадати нашим читачам про схожий досвід, зокрема про такий феномен, як «іспанське диво», яке пов’язують з ім’ям прем’єра-реформатора Хосе Марії Азнара. Він не просто майже однофамілець головного податківця України, а й сам тривалий час працював у податковій системі й вивчив її зсередини.

Усупереч прогнозам скептиків, починаючи з 1996 року, Азнар вивів свою дуже середню за економічним розвитком країну в європейські лідери. Рецепти його були класично прості й ефективні. Знизив податкові ставки для фізичних осіб. Усунув бюрократичні бар’єри на ринку праці. І за чотири роки з’явилося майже два мільйони нових робочих місць (стільки, скільки в усіх інших державах Європейської співдружності, разом узятих!).

Інший напрям — приватизація велетнів державної промисловості й лібералізація окремих сфер виробництва. Не всіх, а окремих, точно вивірених: ринку медпрепаратів, дистриб’юції вуглеводнів, сфери інтернет-послуг...

— Як бачите, іспанці також обрали тактику впливу на «больові точки»! Можу від себе додати, що ефект Азнара більш як наочний: іспанські інвестиції в Латинську Америку за чотири роки зросли вп’ятеро й обігнали інвестиції зі США. Більше того, Іспанія сьогодні серйозно претендує на «окупацію» всього іспаномовного Інтернету в самих Сполучених Штатах.

Ясна річ, іспанський досвід поки що важко порівнювати зі скромними донецькими досягненнями — це один із яскравих прикладів для наслідування. В основу роботи наших спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку ми поклали принцип стимулювання виробництва з опорою на податкові й митні пільги.

Завдання — зробити область привабливою для інвесторів. Нам повірили. Прийшов інвестор, який вкладає гроші у виробництво. В області будуються й реконструюються заводи, десятки тисяч донеччан отримали роботу й не скаржаться на життя, бо гроші, ними зароблені, дозволяють достойно жити їхнім родинам. Сьогодні, через три роки роботи, ми бачимо реальні результати. До реалізації в Донецькій області схвалено інвестиційні проекти на загальну суму понад мільярд доларів.

Наведу конкретний приклад. 1997 року стояло руба питання про закриття шахти «Краснолиманська». Для маленького шахтарського містечка Родинське, де шахта була єдиною годувальницею, це означало смертний вирок. Ми знайшли рішення: керівник підприємства Зіновій Пастернак сміливо пішов на впровадження інвестиційних проектів, сповна використавши можливості, які відкривав закон про спеціальні економічні зони в Донецькій області.

Сьогодні шахта «Краснолиманська» — одна з найкращих в області, заробляє гроші й на реконструкцію, й на поліпшення умов праці гірників. Мені, як і кожному, кому доводилося своїми руками рубати вугіллячко, добре відомо, наскільки важливі нормальні умови для такої надтяжкої праці. Нині в гірників «Краснолиманської» зарплата з основних спеціальностей уже перевалила за дві тисячі гривень. А в середньому на підприємствах, які реалізують інвестиційні проекти, вона становить 500—700 гривень і більше. У людей з’явилася впевненість у своєму завтрашньому дні та в майбутньому своїх дітей. А ви кажете: зону —хорошим місцем не називають! Дивлячись яку зону.

— І все ж, з огляду на гіркий досвід організації таких спеціальних зон в інших регіонах, поясніть: у чому секрет цих успіхів?

— Передусім у тому, що ніяких секретів немає! Усе прозоро. Якби вам довелося побувати на будь-якому засіданні нашої Ради з питань спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної діяльності, переконалися б, що мало який із запропонованих на розгляд проектів проходить затвердження без істотних коректувань. Найпоширеніші заперечення: недостатньо високий рівень заробітної плати найманих робітників; неприйнятні розміри відрахувань у бюджет, порівняно з наданими державою пільгами (це особливо важливо, оскільки безпосередньо впливає на виконання соціальних програм); а також необгрунтовані закупівлі зарубіжної сировини на шкоду вітчизняному товаровиробникові. Причому такі розбіжності найчастіше долаються полюбовно, конструктивно, з урахуванням інтересів усіх сторін. Хоча інколи доводиться і владу застосовувати. Скажу чесно: я за натурою на 90 відсотків диктатор і лише на одну десяту — демократ. Інакше сьогодні не можна...

— До кола ваших обов’язків в облдержадміністрації входить не тільки інвестиційна політика, а й питання, пов’язані з економікою області в цілому. Що найбільше вас турбує нині?

— Передусім — бюджет на наступний рік. Склалася сумна традиція. Починаючи з 1994 року, Верховна Рада ухвалює бюджети, які не покривають потреб регіону. Виглядає це парадоксально. Область, яка в змозі забезпечити себе всім необхідним, — дотаційна. Ми пропонуємо свої методи розрахунку бюджету і рішуче відстоюватимемо їх у Верховній Раді, Кабінеті міністрів. Ми за те, аби п’ятимільйонна область могла нормально жити й розвиватися. Не повинні наші люди бути заручниками політичних ігрищ у парламенті. Зрозумійте, нормальний бюджет — це не просто фінансовий документ, це — реальна можливість полегшити життя пенсіонерам і ветеранам війни, вчителям, лікарям, працівникам культури, військовослужбовцям і міліції. Не можемо ми дозволити, щоб через фінансові негаразди закривалися школи, дитячі садки, бібліотеки й палаци культури. Люди нам цього не вибачать.

— Попри молодість, ви вже тривалий час працюєте в органах виконавчої влади. Наскільки від владних структур залежить ситуація в регіоні, країні?

— Вважав і вважаю, що влада повинна відповідати за свої слова й обіцянки. Повинна задавати тон усім починанням, сміливо братися за розв’язання будь-яких проблем, а не займати «страусову» позицію з питань, які виявляться складними для виконання. Державний апарат мусить бути фаховим, мобільним і дисциплінованим. Це має бути відповідальна й дієздатна команда, а не роздуте розпущене чиновницьке товариство, байдуже до людей.

— Андрію Петровичу, недавно вас обрали першим заступником голови Партії регіонів. Чи встигли ви відчути себе політиком?

— Чесно кажучи, ні. Я звик займатися реальною економікою. Рішення, які приймаю як управлінець, будуються не на красивих фразах і привабливих гаслах. У них розрахунок, послідовність, націленість на конкретний результат.

— Ви припускаєте, що в політиці вам доведеться використовувати популізм, роздавати явно нездійсненні обіцянки?

— Це не мої принципи.

— За спостереженнями експертів, Партію регіонів помічено у зловживанні адміністративним ресурсом. Це передусім стосується фантастичного зростання її чисельності. Чи даватимете ви оцінку цьому явищу?

— Так, буду, й дуже жорстко. Якщо людей у партію заганяють — гріш ціна цій партії. Спрацює ефект бумеранга. У виборчих кабінках ніхто не змусить людей голосувати проти їхньої волі. Потрібно переконувати, а не примушувати. Якщо були перегини — треба вибачитися перед людьми й жорстко запитати з тих, хто організовував тиск. Іншого шляху я не бачу.

— Давайте змінимо тему й поговоримо про ваше життя поза стінами цього кабінету. Згодні? Відомо, приміром, що ви очолюєте Федерацію боксу Донецької області. Це що: данина моді чи поривання душі?

— Той, хто коли-небудь серйозно займався спортом, навряд чи залишить його сам на сам із труднощами. Я захоплювався боксом у юності, виконав норму кандидата в майстри й любов до спорту зберіг на все життя. Тому, коли надійшла пропозиція очолити Федерацію боксу Донецької області, пристав на неї без вагань.

У нашому регіоні хороші боксерські традиції. Донецькі боксери були на провідних позиціях у колишньому Союзі. Імена Ягубкіна, Мірошниченка, Єлисєєва знали не лише в Радянському Союзі, а й у всьому світі. Але потім для донецького боксу, як і для всього українського спорту, настали не найкращі часи. Надія була тільки на ентузіастів, на тих, хто, попри труднощі, зберіг вірність і відданість спорту. Зібралися, поговорили, визначили план дій. Знайшли кошти на ремонт спортивних залів по всій області, допомогли секціям боксу з інвентарем, формою. Заходячи до боксерського залу, я радію, що хлопчики займаються спортом, а не тиняються підворіттями. Нехай свою енергію використовують у мирних цілях.

— Андрію Петровичу, а що з боксу ви взяли у своє життя?

— Уміння тримати удар і правило — не бити нижче пояса...