АНАТОМІЯ ВВП БЕЗ СТАТИСТИКИ Й ЦИФР

Якщо валовий внутрішній продукт (ВВП) складається виключно з доданих вартостей, а в доданій вартості немає нічого, крім доходів, — корпоративних, особистих і державних, то, сплачуючи податок на додану вартість у момент купівлі товарів, кінцевий споживач таким чином сплачує податок на всі доходи, які тільки існують в економічній природі. При цьому переважно не на свої власні, але неодмінно за рахунок таких, які вже оподатковувалися прямим способом.

ВВП зростає…

Не можна не визнати, що тенденція до сталого зростання ВВП останнім часом окреслилася дуже чітко. Водночас важко бути впевненим, що його обсяг обчислюється максимально точно. Досить згадати, що далеко не всіх суб’єктів, які створюють нову вартість, включено в статистичну базу. Крім того, якщо величезна частина нашого ВВП перебуває в тіні (що давно не таємниця), а відтак залишається неврахованою статистикою, то з цього, у свою чергу, випливає: офіційний показник ВВП дуже занижений.

За найприблизнішими підрахунками, ВВП на душу населення в нашій країні становить близько 875,0 дол. (42,0 млрд. дол. : 48,0 млн. чол.). Зверніть увагу, це майже в два з половиною разу нижче аналогічного російського показника: у Росії ВВП на душу населення дорівнює 2070 дол. (300,0 млрд. дол. : 145,0 млн. чол.). Отже, українці живуть у два з половиною рази гірше росіян, що, як відомо, неправда: в обох країнах основна маса громадян живе однаково.

У перерахунку на українську гривню ці смішні 875,0 дол. дорівнюють приблизно 4500 грн. на людину на рік. Якщо розділити на 12 місяців, виходить точнісінько мінімальний споживчий кошик. І це з урахуванням величезних корпоративних прибутків, які нікому з громадян — «некапіталістів» до рук не потрапляють, з урахуванням доходів державного й місцевих бюджетів від податкових надходжень, а також страхових зборів, що акумулюються на рахунках фондів соціального та пенсійного страхування! Зрозуміло, що той залишок від цієї суми, який наші «душі» одержують у вигляді заробітної плати або доходів від дрібного підприємництва, не спроможний забезпечити цим «душам» жодного існування.

Отже, враховуючи, що далеко не весь подушний дохід іде на формування споживчого кошика кожної «душі», а значна частина цих доходів залишається (і, ясна річ, повинна залишатися) у розпорядженні підприємств, які ці доходи генерують, а ще одна, не менш значна частина іде на сплату податків, важко пояснити, чому населення країни не зменшується з іще більшою швидкістю, ніж це показує та сама статистика.

…проте наскільки точно він підраховується?

Тут слід нагадати загальновідоме визначення ВВП:

Валовий внутрішній продукт — вартість усіх кінцевих благ, що включають товари й послуги, випущені й реалізовані в певній країні за конкретний проміжок часу.

При цьому кінцевими благами (товарами, послугами) є ті з них, які купуються протягом цього проміжку часу (як правило, року) для кінцевого споживання й не використовуються з метою проміжного споживання (тобто у виробництві інших благ).

Таким чином, аби визначити розміри ВВП, із загального вартісного обсягу всіх продукованих і реалізованих благ (продукції, робіт, послуг, переданих кінцевим споживачам) віднімають усі проміжні обороти. Простіше кажучи, враховують тільки останній. Водночас цілком очевидно, що, використовуючи таку схему підрахунку ВВП, навряд чи можна домогтися достовірного результату. Відняти від валового обсягу реалізації (одержаного як результат додавання всіх обсягів продажу усіма підприємствами) проміжні обороти (між підприємствами усередині країни) видається мені справою дуже складною. А ще за такого підходу слід не забути відняти імпорт — доходи, які пішли в інші країни. Проте останнє ще не так складно, важливо дати раду з першим завданням — із відніманням проміжних оборотів, включаючи промислове споживання. Втім, імпорт — це теж свого роду проміжний оборот.

Можна, звісно, піти іншим шляхом: не враховувати ті обороти між підприємствами, які відбуваються з метою виробничого споживання підприємством-покупцем продукції (робіт, послуг) підприємства-продавця. Інакше кажучи, скласти тільки кінцеві обсяги продажу (обсяги роздрібної торгівлі, обсяги робіт і послуг, наданих безпосередньо населенню, та обсяги продажу продукції промислових і сільськогосподарських підприємств, реалізованої своїм працівникам або іншим кінцевим її споживачам). Проте й цей спосіб хибує на неточність. Річ у тому, що жодна статистика не в змозі врахувати, яка частина з загального обсягу продажу у роздрібній торгівлі не є продажем кінцевому споживачеві, щоб ці обсяги з чистою совістю можна було відняти. Адже багато підприємств закуповують у роздрібній мережі товари з метою їх виробничого чи загальногосподарського (але не особистого) споживання. Тут на одних тільки канцтоварах й іншому дрібному офісному приладді набігає в масштабах країни солідна сума. До того ж, як бути з цими підрахунками, коли частина підприємств своєю ж продукцією закриває борги по зарплаті? Крім того, такі підприємства реалізують свою продукцію безпосередньо населенню, отже, у звітах їм треба вказувати ці обсяги окремим рядком. Але хто знає, для чого це саме населення купує продукцію виробника, — ніхто ж не може точно сказати, що котрийсь із таких покупців не понесе свою покупку на ринок, а неодмінно використає в домашньому споживанні. Таким чином, і цей спосіб не годиться, якщо ми хочемо точно підрахувати обсяг ВВП.

З усього сказаного вище випливає, що показник валового внутрішнього продукту визначається зі значною похибкою. Статоргани не можуть оперувати даними про реалізацію продукованих у країні благ кінцевому споживачеві, оскільки в статзвітності тих-таки роздрібних торговельних точок (тут ми навіть не говоримо про роботи та послуги підприємств на замовлення населення, які з максимальною точністю ніколи не підраховувалися) вказано лише загальні обсяги товарообігу. А про те, продано товари кінцевому споживачеві чи «не кінцевому», ніхто, ясна річ, просто не може знати. Крім того, яка може бути точність, коли від дрібних підприємницьких структур (зокрема, підприємців — фізичних осіб) жодної статзвітності загалом не вимагають.

ВВП, ціноутворення й оподаткування

Перш ніж відповісти на запитання, яким же чином забезпечити правильний, максимально точний підрахунок ВВП, не зайве розглянути формування доданої вартості з точки зору ціноутворення.

Загальновідомо, що ціна товару складається з його повної собівартості (суми всіх витрат, включаючи адміністративні) та прибутку. Але є також інший, важливіший аспект розуміння ціни: ціна продукту складається з вартості придбаної та вартості доданої (рис.1).

Без придбаної вартості, хоча й рідко, але все-таки можна обійтися, без доданої — ніколи. Ніхто нічого не робитиме, якщо не матиме на меті щось із цього продукту одержати.

То що ж хоче одержати кожен причетний до виготовлення продукту? Найманий працівник хоче одержати заробітну плату й бути застрахованим на всі випадки, за яких він може втратити спроможність самостійно заробляти (старість неминуча, хвороби цілком імовірні). Власник бізнесу хоче одержати прибуток, а також поступово компенсувати собі капітальні видатки (витрати на придбання основних засобів виробництва) амортвідрахуваннями. Держава хоче одержати податки на підтримку свого існування. Все. Більше нічого в доданій вартості немає і бути не може.

Усі складові ВВП (читай: доданих вартостей) є доходами або ж такими, які можуть до них прирівнюватися. Це: доходи підприємств (і засновників, і учасників) у вигляді корпоративного прибутку, доходи громадян — найманих працівників у вигляді заробітної плати та доходів підприємців — фізичних осіб, доходи держави у вигляді податків. А доходи держави, у свою чергу, як відомо, є доходами всіх інших членів суспільства — як непрацездатних, так і тих, хто працює, але не бере безпосередньої участі у створенні ВВП.

Тут слід окремо зупинитися ще на двох невід’ємних складових ВВП як сукупної доданої вартості: амортвідрахуваннях та зборах на соціальне та пенсійне страхування найманих працівників. Вони не розглядаються окремо від трьох основних щойно згаданих складових ВВП, оскільки є відповідно частиною доходів підприємств і доходів найманих працівників. Поясню.

Амортвідрахування хоча й не вважаються доходами в звичному розумінні, але з огляду на те, що придбання основних активів здійснюється за рахунок власного капіталу підприємства (тобто за рахунок його колишніх прибутків), а потім їхній поступовий знос амортизується відрахуваннями, закладеними в ціні продукції, реалізованої покупцям, то ці амортвідрахування, як частина доходів, що поступово капіталізується в чистих активах, є складовою доданої вартості, отже, й частиною доходів підприємств. З однією лише відмінністю: амортвідрахування — це чергове перевтілення частини колишніх доходів, а не формування нових. Якщо ж говорити про придбання основних засобів на кредитній основі (тобто за рахунок майбутніх, ще не одержаних прибутків), то й у цьому випадку нічого не змінюється: амортизація цих активів точнісінько так само відшкодовується в ціні кінцевого продукту, виготовленого шляхом їх експлуатації, отже, є частиною доданої вартості.

Збори на соціальне та пенсійне страхування, сплачувані роботодавцями, також певною мірою можна вважати доходами державних страхових фондів і профспілок. Певною мірою — бо значна їх частина належить до так званих непрямих доходів громадян, повертаючись у вигляді оплати їхнього відпочинку, виплат за тимчасовою непрацездатністю, пенсій, різного роду соціальної допомоги тощо. Решта коштів, спрямованих роботодавцями на соціальне страхування й не використаних у непрямий спосіб, залишається в бюджетах відповідних фондів для підтримки їхнього існування. Тобто ці гроші також є чиїмись прямими й непрямими доходами, що нараховуються у вигляді заробітної плати й тих-таки обов’язкових страхових зборів.

Валовий внутрішній продукт, як сума створених доданих вартостей, «розпадається» на ті самі складові, що й додана вартість (див. рис. 2). Якщо спробувати зобразити його простіше, то ВВП складатиметься з трьох основних частин (див. рис. 3).

У нашій статистиці застосовується досить громіздка і трудомістка процедура підрахунку ВВП. Аналізувати тут її не варто хоча б тому, що вона дає дуже приблизний (якщо не сказати — перекручений) результат. Посилання на так звану міжнародну методику СНР (Системи національних рахунків) непереконливі; приміром, методика підрахунку ВВП у США вельми відрізняється від методики, поширеної в країнах Західної Європи, але ніхто не сумнівається в порівнянності цих показників у міжнародному масштабі. Тому сліпе копіювання міжнародної методики не може бути гарантією надійності одержуваних на її основі статданих; точність підрахунку й доказовість бази — ось критерії порівнянності.

Для того, щоб одержати змогу точно підраховувати обсяг ВВП (а саме, методом додавання доданих вартостей), слід виконати лише одне завдання: вжити заходів для того, аби звітність (ну хоча б у частині вищезгаданих статей витрат і фінансового результату — прибутку або збитків) надавали всі без винятку суб’єкти підприємницької діяльності. При цьому суб’єкти підприємницької діяльності — фізичні особи не повинні бути винятком, оскільки кожен із них також створює свою додану вартість, а отже, бере участь у створенні валового внутрішнього продукту держави. ВВП неможливо точно підрахувати якимось іншим способом, ніж обчисленням усіх складових доданих вартостей (див. рис. 2), створених кожною підприємницькою одиницею на території держави. А відношення всіх складових ВВП, а також кожної з них окремо до загального його обсягу є необхідною базою для макроаналізу.

Усі дані про додану вартість держстатистиці доступні: вони містяться в фінансових і статистичних звітах підприємств — у тих рядках звіту про фінансові результати, де вказано такі статті витрат на реалізовану продукцію (товари, роботи, послуги): амортизація, заробітна плата, відрахування на обов’язкове соціальне та пенсійне страхування. До цих елементів залишається додати прибуток до оподаткування (а також відняти збитки) — і все, показник ВВП готовий.

Стосовно так званих субсидій на продукти, тобто компенсації з бюджету певної частки витрат підприємств, пов’язаних із випуском продукції, що реалізується за регульованими державою цінами, то, застосовуючи запропоновану методику, без віднімання з загального обсягу ВВП можна обійтися. Логіка така: субсидії виділяються з бюджету, який, у свою чергу, формується переважно з податків. Отже, займатися відніманням субсидії — з обсягу ВВП — це те саме, що невиправдано зменшувати цей показник на певну частину податків. Віднімання субсидій на продукти з ВВП могло б бути виправданим лише в тій частині, коли ці виділені з бюджету кошти перевищують обсяг податків, які туди надходять. Природно, такої дивовижної ситуації «не може бути, оскільки не може бути ніколи».

ВВП не гумовий

У пошуках додаткових джерел ми постійно й невпинно намагаємося «вдосконалювати» податкову систему, точніше, те, що цією системою називається, оскільки насправді чинна сукупність податків (як вітчизняна, так і «цивілізована»), на жаль, складається з безлічі елементів, які не утворюють певної єдності, певного логічного комплексу. У наш час податки почали стягувати незрозуміло з чого: із грошових, товарних й інших різноманітних потоків, із «операцій», але ніяк не з доходів. Але щоб платник податків мав можливість поповнювати скарбницю, йому необхідно мати відповідні доходи. Це так само стосується і тих податків, нарахування та сплата яких із доходами не пов’язані.

У цьому зв’язку особливо хотілося б згадати про податок на майно (або на нерухомість). Це податок не на доходи, щойно зароблені, а податок на капітал, тобто на минулі, уже колись оподатковані, доходи. Мотивація стягування податку на майно проста, можна сказати, примітивна, оскільки грунтується на банальних заздрощах: якщо ти був (колись!) у змозі купити гарний будинок, ти маєш кошти й зараз, живучи в ньому. Однак така установка, крім того, що вона суперечить принципу справедливості, порушує залежність обсягу стягнутих податків від обсягу одержуваних доходів.

Аналізуючи чинну податкову систему, неважко помітити, що деякі «обов’язкові» платежі за своїм змістом не вписуються ні в додану, ні навіть у придбану вартість. До таких податків, приміром, належать збір на розвиток садівництва, виноградарства та хмелярства, комунальний податок і багато інших. Ці й подібні податки — якщо врешті-решт не визнати, що сплачуються вони насправді за рахунок прибутку — не тільки засмітили поняття ціни. Вони загалом не вкладаються в рамки ціноутворення, оскільки не мають джерела. У складі придбаної вартості (частини повної собівартості без урахування витрат на робочу силу й амортвідрахувань) цим платежам не знайдеться місця, оскільки в цю частину ціни входить лише те, що має ознаку обміну: одержали — заплатили, словом — придбали. А сплачуючи такі податки, підприємство не одержує нічого такого, без чого продукт його діяльності не може бути виготовлений або реалізований.

Ясна річ, усі ми розуміємо, що, сплачуючи податки, ми одержуємо «в обмін» від держави захист — правовий, соціальний тощо. Але не слід забувати, що цей захист має стосунок до суспільства в цілому, але ніяк не до виробництва благ, оскільки будь-яке «благо» теоретично може створюватися й без податку. (Живи собі на безлюдному острові, вирощуй банани, вони все одно виростуть, незалежно від того, «відстібаєш» ти комусь частину вирощеного чи ні). Платники податків (суб’єкти, що одержують доходи) сплачують їх не для того, щоб кожен із них міг виготовити той чи інший продукт, а для того, щоб існувати як суспільство, щоб країна існувала як держава. Інакше кажучи, вони діляться з тими, хто не може або, в силу виконання інших обов’язків, не повинен брати безпосередньої участі у створенні благ.

Тенденція до збільшення державних поборів за рахунок доходів підприємств і громадян зберігається. Так, приміром, в Україні не раз робили спроби запровадити «шкільний» податок. Нескладно здогадатися, навіщо.

Усі вищезгадані, а також схожі на них інші дрібні податки по суті є примусовим подаванням милостині державним сиротам: комунальним господарствам, садівничим (хмелярським) господарствам, дорожнім господарствам, школам й іншим погано фінансованим структурам — образно кажучи, дітям, котрих не годують їхні батьки. Мабуть, бракує податків, які стягують з основних видів доходів (доходів фізосіб, прибутків підприємств, які самі по собі ще раз оподатковуються податком на додану вартість). Та позаяк збільшувати основні податки (щоб закласти в бюджет відповідні статті видатків) нібито незручно, вигадали окремі, суворо спрямовані (цільові) — так і хочеться сказати — побори. Таким чином виходить, що платники податків фінансують ці структури-сироти безпосередньо зі своїх рахунків, замість того щоб віддати державі все, що їй належить, шляхом сплати податку на прибуток або податку на додану вартість.

ВВП, як відомо, не гумовий: що більша його частка припадає на податки, то менше залишається учасникам його створення (порівняйте рис.4 із рис.3). Спроба збільшити ВВП у державному секторі (див. сектор «доходи держави») за рахунок висмоктування доходів із корпоративного сектора й сектора домогосподарств (див. сектор «доходи громадян») шляхом стягування додаткових податків призводить лише до відносного збільшення доходів держави, оскільки в абсолютному вираженні доходи в усіх трьох секторах в остаточному результаті падають, отже зменшується й ВВП.

У діаграмах на рис. 2, 3, 4 ПДВ не вказано. Попри те, що він, будучи непрямим податком, не може входити до складу власне доданої вартості, кошти на його стягування завжди перебувають у складі ВВП. Тобто сплата ПДВ зменшує доходи громадян, зароблені при створенні ВВП (а де ж їм ще взятися?). ПДВ у складі ВВП знайти неважко: досить зменшити на 1/6 особисті доходи громадян, куди, як відомо, входить заробітна плата, інвестиційні доходи тощо — усе, що рано чи пізно йде на особисте споживання (див.рис.5 і порівняйте з рис.4).

Попри те, що ПДВ нараховується понад додану вартість, кошти на його стягування перебувають у рамках цієї вартості (отже, у межах ВВП) у вигляді заробітної плати й інших видів особистих доходів, 1/6 частина яких вилучається в громадян при здійсненні ними покупок. Таким чином, якщо навіть не брати до уваги ніяких інших податків, крім прибуткового й ПДВ, то виходить, що доходи громадян оподатковуються принаймні двічі: на вході в гаманець (прибутковий) і на виході з гаманця (ПДВ).

З такої анатомії ВВП й напрошується висновок, винесений у початок цієї статті.

* * *

Щоб нарешті мати змогу точно визначати розмір ВВП, а заразом і стежити за його динамікою в режимі реального часу, необхідно, з одного боку, включати в статистичну базу всіх суб’єктів, що генерують доходи, а з іншого — охопити оподаткуванням весь обсяг кінцевого споживання, тобто стягувати податок не на стадії виробництва, а на стадії споживання виготовленого. Ідеальним, із цього погляду, податком є ПДВ. Але про це — наступного разу.