Алчевсько-бразильська логістика

Те, що в Бразилії повно диких мавп, знають, здається, усі. Те, що там досить багато руди, добре відомо металургам.

Щоправда, зовсім недавно для України це було досить теоретичне знання. Важко було уявити, що в країні, яка має десятки мільярдів тонн запасів власної руди, комусь спаде на думку купувати чужу.

Однак довелося…

Місяць тому голова ради директорів корпорації «Індустріальний союз Донбасу» Сергій Тарута досить несподівано заявив, що корпорація почала закуповувати залізорудну сировину в Бразилії і готова перейти до довгострокових імпортних контрактів із бразильцями.

Серед причин називалася неможливість домовитися про прийнятну ціну з українськими постачальниками. За словами Сергія Олексійовича, вітчизняні постачальники вимагали встановити ціну на 20% вищу, ніж на світових ринках.

Було заявлено про те, що в грудні прийшло перше судно з бразильською аглорудою. У січні підприємство імпортувало з Бразилії ще понад 70 тис. тонн сировини. А загалом на цей рік анонсувалися поставки вже 3 млн. тонн бразильської руди. Причому пан Тарута прямо заявив, що «таким чином ми створюємо надлишок сировини на українському ринку і цим показуємо, що необхідно домовлятися, аби працювати на довгостроковій основі. Тобто підписувати контракти на рік, на п’ять років за формулою, що існує в світі, а не придумана групою власників українських сировинних активів».

Пікантність ситуації полягала в тому, що «суперімпортні» плани викладалися президенту Ющенку під час його візиту до Алчевська.

Сумнівно, що плани президенту вельми сподобалися. У будь-якому разі, такий висновок можна зробити з висловлювання Віктора Андрійовича про те, що прихід судна з бразильською рудою — «це для системи відомств, які відповідають за це питання, — жовта картка».

У світі якось склалося, що експортувати товар завжди краще, ніж імпортувати. І забезпечувати своїх рударів роботою все ж краще, ніж чужих.

Сам по собі бразильський залізорудний концентрат досить непоганий. У ньому багато заліза (майже 67%), мало фосфору. Ось тільки транспортування через океан його, м’яко кажучи, не здешевлює. У чому, до речі, українські металурги вже мали можливість переконатися раніше.

У вересні 2005 року комбінат «Азовсталь» теж купив пробну партію руди в Бразилії. З технологічної точки зору все виявилося цілком прийнятним, але... дорого. Розрахунки показали, що собівартість виробництва агломерату з використанням бразильської аглоруди підвищується на 28%. Тому, переробивши партію і підрахувавши витрати, маріупольці повернулися до українських постачальників.

Навряд чи в Алчевську буде інша економіка. Бразильський концентрат, навіть з урахуванням його гарних характеристик, не витримує цінової конкуренції з вітчизняним. Сьогодні на Алчевський меткомбінат відвантажують українську сировину із вмістом заліза вище 63% за ціною 54 дол./тонна.

У корпорації «Індустріальний союз Донбасу» вважають, що вітчизняний концентрат їм продають за цінами, що перевищують світові. Однак у цьому є чимала частка лукавства. Бразильська руда справді дешевша. Але в Бразилії. Там вона коштує в порту 45—48 дол./тонна. Але після транспортування через океан, перевалки в порту і доставки залізницею її вартість як мінімум подвоюється. У самій корпорації ІСД кажуть про 82 дол. за тонну. Важко уявити, яким чином 82 стають меншими за 54.

Однак при цьому з’явилася інформація (щоправда, неофіційна), що і другий меткомбінат корпорації ІСД — ДМК ім. Дзержинського — може почати закуповувати руду в Бразилії...

Між іншим, поки не дуже зрозуміло, як узагалі можна приймати такі обсяги сировини. Три мільйони на рік — це дуже багато... За розрахунками експертів, реально мова може йти лише про поставку 1 млн. тонн. Або ж ІСД необхідно будувати власний термінал для перевалки сипучих вантажів в одному з українських портів. А це — як мінімум десятки мільйонів доларів...

Накульгує й сам варіант транспортування через океан і три моря. Чотири порти, здатні, за версією ІСД, приймати руду, — це сильне перебільшення. Два з них можуть робити це лише на рейді, тобто, по суті, у морі. Навіть якщо відволіктися від екології, такий спосіб перевалки не найдешевший.

Власне, про це казав і віце-президент Української асоціації підприємств чорної металургії Сергій Грищенко, коментуючи поставки бразильської залізорудної сировини на Алчевський меткомбінат.

— Я не думаю, що це стане системою. Масштабному імпорту ЗРС перешкоджатиме слабка транспортна інфраструктура, насамперед залізниця.

Інфраструктури для імпорту руди майже немає з досить простої причини: наша країна входить до десятки найбільших виробників ЗРС у світі і завжди експортувала, а не імпортувала цю сировину.

Те, що зараз відбувається на алчевсько-бразильському фронті, — це фактично спроба тиску на вітчизняні ГЗК. Причому, коли подивитися на структуру поставок на комбінати корпорації, то неважко навіть вирахувати, які саме. За 11 місяців минулого року «Дзержинка» і Алчевськ спожили 8,9 млн. тонн залізорудної сировини. При цьому 6,6 млн. тонн (74%) надійшли з Інгулецького і Південного ГЗК. Тож місцезнаходження «лиходіїв» вираховується точно. Рударів укотре «нагинають» поставляти руду якомога дешевше.

Бажання ІСД довести, що вона може обійтися без вітчизняної сировини, може недешево коштувати всім. Сама корпорація втрачає гроші, які вона могла б використати на ту ж реконструкцію. Гірничорудні підприємства постають перед загрозою «затоварення»: за даними Мінпромполітики, Інгулецький ГЗК поступово переходить на чотириденний робочий тиждень. Під загрозою опиняється й програма модернізації. Держава недоотримає податки і з тих, і з інших.

До речі, серед експертів уже прозвучала версія про те, що економіку таких поставок могло б поліпшити застосування толінгу. Так називають переробку давальницької сировини на металургійних підприємствах: інофірма закуповує сировину, здає її на переробку металургійному заводу, потім забирає готовий продукт і вивозить його за кордон. При цьому на всіх етапах виробництва металу власником продукту залишається інофірма-постачальник.

За документами, власником поставленого бразильського концентрату є компанія Duferco. Вона ж є власником готової продукції Алчевського меткомбінату. Це дає змогу оптимізувати податки. Однак для держави ця схема геть невигідна, і вона багато років із нею бореться.

В Україні результати не найкращі (дехто й зараз використовує толінг), а в Росії він заборонений уже три роки. У разі застосування толінгу для поставок залізної руди бюджет втратить багатомільйонні суми. Тож плата за амбіції вийде зависокою....

Звісно, це не перша війна металургів із рударями — з вимогами то заборонити експорт, то обкласти його митами. Але зрештою сторони все ж домовлялися і приходили до угод. Слід гадати, домовляться і зараз.

Проблема в методах. Коли одне містоутворююче підприємство починає шантажувати інше, проблеми виникають не стільки у їхніх власників (вони люди небідні). Під загрозою опиняються міста та регіони, в яких метзаводи і ГЗК розташовані.

Бажання металургів мати сировину якомога дешевшу цілком зрозуміле. Однак методи... Шантаж рідко приносить користь у взаєминах між партнерами і вже точно не приносить користі економіці країни. Про це слід замислитися. Причому не лише акціонерам. У країні є люди та відомства, відповідальні за економічну безпеку. Якщо перспектива зникнення на внутрішньому ринку двох меткомбінатів і проблеми на кількох ГЗК не є для них питанням, виникає інше — а навіщо власне вони потрібні?