А що ж ми гарантуємо?

Останні новини про визначення списку банків, які вийшли «на фінішну пряму» у питанні одержання бюджетних вливань у капітал, трохи заспокоїли їхніх вкладників. Утім, при цьому стало зрозуміло, що на інші проблемні банки, в яких діють тимчасові адміністрації, цілком може чекати в найближчому майбутньому ліквідація.

Усі чудово розуміють, що задеклароване «уповільнення темпів зниження відпливу вкладів із банківської системи» — скоріше бажане, ніж дійсне. Одна з головних причин такого суто формального «зниження» очевидна: депозити найчастіше просто не віддають.

Фактично виникло своєрідне зачароване коло: без неухильного дотримання банками взятих на себе зобов’язань не відновиться довіра населення до банків і, відповідно, туди не повернуться вилучені вклади. А без повернення вилучених вкладів банкам не вистачатиме ліквідності, щоб неухильно дотримуватися зобов’язань.

Не заперечуючи інших причин, які призвели до такої жалюгідної ситуації, хотілося б звернути увагу на провал української системи гарантування вкладів в умовах кризи. Це зовсім не претензія до поточної діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі — фонд) — він керується чинним законодавством. Річ у тому, що сама система гарантування банківських вкладів побудована концептуально неправильно, а під неправильну концепцію було виписано і законодавство. У результаті нічого реально не гарантується.

Давайте спробуємо повернутися в осінь минулого року. Що, крім використання рефінансування на валютні спекуляції, стало причиною подальшого обвалу в банківській системі? Перші неповернення депозитів. Далі — поглиблення проблем: неповернення перших депозитів спричиняє різке збільшення вимог їх повернення спочатку в тому самому банку, а потім, у міру наростання паніки, і в інших фінансових установах.

Що могло б збити паніку, заспокоїти населення і запобігти подальшому обвалу? Резервний механізм негайного, реально гарантованого повернення депозитів (звісно, що з верхньою межею повернення, але хто вкладає вище за цю межу, робить це на свій страх і ризик).

Не було створено хоч якогось захисту від ситуації, коли вклади захотіли б забрати більше визначеного відсотка вкладників. Сподівалися на те, що, може, цього не станеться. Однак посилання на те, що такий розвиток ситуації неможливо було передбачити, просто несерйозні, тому що в літературі з історії фінансів повно прикладів сплесків масового бажання населення вилучити свої депозити з банків (на що, до речі, юридично воно має цілковите право). Ці вимоги мають бути задоволені.

У результаті в Законі «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб» ми маємо виключно «мирний» спосіб відшкодування вкладів через фонд тільки у разі банкрутства банку. У свою чергу, таке банкрутство банківське законодавство і правозастосувальна практика пов’язують із попередньою багатомісячною діяльністю тимчасової адміністрації. Більш того, цю адміністрацію призначає навіть не суд в оперативному порядку з подачі комітету кредиторів, кровно зацікавлених розібратися в тому, що сталося з банком, і відновити його роботу, як стосовно інших підприємств (хоча там назва управляючого інша), а Національний банк.

За що банкам такі привілеї? І яка різниця для вкладника, оголошено банк банкрутом чи ні, якщо він просто не видає вкладів, і все, а вкладника підвішують на багато місяців у цілком невизначеній ситуації?

Шлях до виправлення концептуальних помилок хоча б на майбутнє — встановлення обов’язку фонду відшкодовувати вклади, у межах фіксованої суми, не за фактом банкрутства банку, а за фактом самого неповернення депозиту. Фонд, який не гарантує цього, просто не потрібен. Звичайно, це вимагає повної ревізії системи внесків, які банки сплачують до фонду, але такою є плата за реальний захист вкладників.

Нікуди не подітися при
цьому від непростої розмови про розмір відшкодувань із фонду. Як відомо, нещодавно було прийнято рішення підвищити його з 50 тис. до 150 тис. грн. Але обсяг коштів фізичних осіб у банках — трохи менше 190 млрд. грн., а обсяг коштів у фонді гарантування на 1 квітня ц.р. — 3,28 млрд. грн., тобто приблизно в 60 разів менше.

Зрозуміло, що частина банківських вкладів — великі і покриваються фондом лише частково. Та принципово це нічого не змінює: фонд розрахований на гарантування вкладів у «мирний» час, та ще й з ухилом на неплатоспроможність невеликих банків.

Водночас коштів фонду вистачить на відшкодування вкладів одного-двох середніх банків у разі їхнього банкрутства, і не більше. У цьому плані підвищення суми гарантування фондом було помилкою, тому що дало вкладникам хибні орієнтири. Рівень захисту реального вкладника від цього не зріс, а навпаки, знизився: відшкодувати по 50 тис. грн. у разі жорсткого браку коштів можна усе ж таки більшій кількості людей, ніж по 150 тис. грн.

Так, суто психологічно приємніше думати, що тепер вклади нібито захищено краще, та тільки за цією сумою «відшкодування» — 150 тис. грн. — не стоять реальні активи фонду. Теоретично його, зрозуміло, теж можна накачати бюджетними грошима в будь-якій кількості, але знову ж таки, а що на таке від­шкодування потім можна буде купити?

Не можна не сказати і ще про одну концептуальну помилку, пов’язану з діяльністю фонду. Було встановлено, що він покриває тільки вклади фізичних осіб (і лише у непідприємницької їх частини). Водночас держава наказала юридичним особам здійснювати всі свої розрахунки через комерційні банки (які здебільшого є приватними підприємницькими товариствами), по суті, заборонивши їм розрахунки готівкою вище певної суми на день і, більш того, тримати готівку у власних касах вище визначеної суми.

Та якщо держава адміністративно зобов’язує юридичних осіб тримати їхню власність у комерційних банках, то вона має так само адміністративно гарантувати їхнє збереження там і негайну доступність, інакше це чистої води шахрайство з боку дер­жави. Уявіть собі, що у вас є річ, але держава забороняє вам зберігати її в себе вдома, а зобов’язує передати її на збереження якомусь пану, за збереження речі в котрого ніхто не відповідає. Якщо ж держава не може або не хоче гарантувати цілість грошей у приватних комерційних банках, вона зобов’язана зняти обмеження на розрахунки готівкою між підприємствами і скасувати для них усі ліміти на залишки готівки у власних касах.

З іншого боку, для фізичної особи тримати гроші на рахунках у приватних банках — це, строго кажучи, її право. Хто хоче — тримає, хто не хоче — не тримає. Тому в гарантуванні банківських вкладів ухил слід робити зовсім не на фізичних осіб, а на юридичних. А коли вже береться зобов’язання гарантувати вклади (і фізичних осіб, і юридичних), воно має забезпечуватися реально. Банківська система, в якій негайний доступ до грошей, вкладених у банки, нічим не забезпечений, просто не має права на існування.