«Z/Z»: ЗОНА ЗСЕРЕДИНИ

Повсюдне радіо «Шансон», блатний жаргон та бандитські «панятія» стали знаками нашого часу, які свідчать про дивну хворобу українського суспільства. Чим, як не хворобою, слід вважати безмежне зацікавлення субкультурою кримінального світу, що охопило пострадянський простір. Проект харківського театру-студії «Арабески» «Z/Z: зони зради. Соціальні проекції мистецтва», нещодавно презентований у Києві, є спробою осягнути загадковий, але такий знайомий світ Зони незвичним поглядом — з допомогою мистецтва.

Історія проекту «Z/Z: зони зради» заслуговує на окремий виклад. Протягом квітня 2003 року творча група театру «Арабески» зіграла свою виставу «Маленька п’єса про зраду» в п’яти колоніях Харківської області. Майже весь тиждень артисти і запрошені журналісти, науковці, експерти й студенти-правники провели у в’язницях. Одночасно відбувалася відео- та фотозйомка, а також анкетування й інтерв’ювання в’язнів і їхніх наглядачів. Ідея акції була двоїстою: розворушити зеківське середовище показом вистави (дехто з ув’язнених, за їхнім визнанням, потрапив до театру вперше), а також дослідити це середовище засобами мистецтва і науки. Результат — фотовиставка «Ілюзії» (кураторка Олеся Островська), презентована 4 листопада у приміщенні British Council Ukraine, та прем’єра документального фільму «Z/Z: Зони зради. Хроніка одного тижня», що відбулася 6 листопада в кіноклубі Києво-Могилянської академії. Наразі очікується публікація результатів соціологічного дослідження окремою книжкою.

Ініціатор такого пожвавлення інтересу до світу в’язнів, театр-студія «Арабески», є форпостом постмодерного театру у Харкові. За десять років театрального експериментування режисер «Арабесок» Світлана Олешко поставила вісім вистав, у тому числі «Енеїду», «Веселого Різдва, Ісусе», «Маленьку п’єса про зраду» О.Ірванця (остання й дала назву цілому проекту). «Арабески» втілюють постмодерні тенденції синтезу мистецтв, себто поєднання різноманітних творчих та інтелектуальних практик всередині одного мистецького твору. До своїх вистав, окрім, власне, театральної мови, «Арабески» залучають допоміжний, але цілком самодостатній художній акомпанемент, як-от потужний саундтрек, що згодом виходить окремими дисками, різноманітні медіаінсталяції тощо. Масштабний і багатогранний проект «Z/Z: зони зради» виріс із однісінької театральної постановки. «Тюремно-театральний проект «Арабесок», наче камінчик, кинутий у воду, спровокував низку «концентричних» проектів: соціологічне дослідження, фотовиставку, документальний фільм. Кожен із них — спроба під іншим кутом зору поглянути на них і на нас — два паралельних світи, два модуси реальності…», — вважає Світлана Олешко.

«Зони зради» викривають ставлення до тюремного світу як до певного потойбіччя, якщо не забороненого, то замовчуваного. Цей світ витіснений із масової свідомості, адже «зона» ще від радянських часів є об’єктом невимовного страху наших громадян — страху як перед її мешканцями, так і перед перспективою стати одним із них. Проблеми зони в нас звикли замовчувати. Це сприяє повній міфологізації образу Зони як демонічної реальності, що живе за своїми ірраціональними законами, але в будь-який момент може втрутитися у світ «вільних» громадян. Можливо, саме такі міфічні уявлення спричинилися до граничної криміналізації масової культури в Україні, адже кожен страх найлегше подолати, солідаризувавшися з об’єктом страху. «Чим менше суспільство цікавиться тюрмою, тим менша відстань, що відділяє це суспільство від тюрми. Тюрма є дзеркалом суспільства», — стверджують автори проекту. Але гіпертрофований інтерес нашого суспільства до «блатної романтики» може перевернути цю формулу. Імітація зеківської зовнішності молодими людьми з соціальних низів, а також лексика українських високопосадовців перетворюють суспільство на дзеркальний образ Зони.

Для того, аби показати в’язнів із нового, прихованого боку, «Арабески» вибрали незвичний ракурс: ув’язнений як глядач, реципієнт мистецької продукції.

Фотовиставка Кирила Кислякова «Ілюзії» — це спроба створити альтернативний образ зека, що не відповідає стереотипам. На знімках київського фотографа ув’язнені та їхні охоронці перебувають у незвичній для себе ролі глядачів театральної вистави. Їхні погляди прикуто до дійства, якого ми не бачимо. Паралель глядач–ув’язнений створює враження «театрального полону»: ці люди є ніби бранцями глядацької зали. Ефектність цих фотографій — у протиставленні сірої зеківської маси виразному живому обличчю на першому плані. З колективного знеособленого Тіла несподівано виринають трагічні долі та мужні особистості. Моторошне відчуття посилюється монологами зеків, що звучать із телеекрану, встановленого в галереї.

Стрічка Світлани Олешко «Зони зради. Хроніка одного тижня» балансує на межі публіцистичної телепередачі та авторського документального кіно. Приваблює таке експериментування з кіномовою в публіцистиці, адже будь-яке новаторство в цьому жанрі зводиться нанівець традицією «балакучих голів». Звісно, не всі знахідки та експерименти, якими рясніє фільм, виправдані. Проте тут знайдено рівновагу між соціальною розвідкою та твором мистецтва. У фільмі задокументовано все перебування театру «на зоні»: монтуванння декорацій із допомогою зеків, перегляди вистав, опісля — розмови з в’язнями. У поле зору камери потрапив лише один пласт життя в’язнів, поза об’єктивом залишилася тюремна повсякденність. Зафіксувати її було неможливо, тож світ Зони у фільмі розкрито з допомогою авторського коментарю. Зрештою, нема нічого красномовнішого за фігури в’язнів, якими насичений фільм. Та все ж діалог між людьми мистецтва й людьми зони відбувся. Під впливом побаченого глядачі розкривалися, на певний час позбавляючись «зеківської» оболонки.

Проект «Z/Z: зони зради» вирізняється успішним поєднанням соціального та мистецького шарів — зазвичай у таких акціях переважає соціологія. Ірраціональний світ Зони не піддається суто науковому тлумаченню. Застосувати мистецтво для уможливлення контакту з тим ізольованим та упослідженим світом — сміливий і плідний творчий хід.