ЗВОРУШЛИВА РІЗДВЯНА ІСТОРІЯ. ЗАМОВЛЯЛИ?

— Гм... — задумливо пробурмотів редактор. — А що ви скажете про дитину, яка просить усіх не оплакувати її, а потім помирає?

— І правильно робить, — буркнув я. — Принаймні позбавила рідних зайвих клопотів. Навколо й так забагато дітей. Скільки від них галасу! На самі черевики грошей не напасешся!

Джером К.Джером. «Зворушлива історія»

Дуже не хочеться вірити, що весь широкий спектр людських почуттів і переживань легко звести до досить компактного набору стандартних кліше. А проте це так. Що особливо увиразнюється в різдвяно-новорічні тижні, коли до послуг споживача не лише хліб і видовища, а й найсправжнісінька «духовна пожива». Зворушливі історії, покликані сколихнути в душі усе світле, чисте та добре. Дарма що уїдливий Джером Клапка Джером висміював їх ще в позаминулому столітті, — старі добротні кліше живі, завжди затребувані й діють безвідмовно.

Традиція зворушливих різдвяних історій зародилася в католико-протестантській Європі, де Різдво — специфічне свято. День, коли людям хочеться не самих лише позитивно-святкових емоцій, а й почуттів іншого плану. Хочеться співчувати нещасним і знедоленим, думати про вічні цінності й сімейні чесноти, відчувати себе прилученими до вищої благодаті. Налаштуватися на потрібну хвилю якнайкраще допомагає, задаючи певний емоційний тон, зворушлива різдвяна історія.

Якщо в часи Джерома вона панувала в святкових номерах газет і журналів, нині найяскравіше її втілення — екранне. Зворушлива різдвяна історія — так само чітко регламентований жанр масової кіно- й телепродукції, як детектив, трилер або бойовик. І не можна сказати, щоб її інструментарій був набагато тонший, ніж в останніх.

Зав’язка зворушливої різдвяної історії може розгортатися і в спекотних літніх декораціях, і на цьому етапі обчислити приналежність картини до зазначеного жанру інколи нелегко. Більше того, недосвідченому глядачеві спочатку може видатися, що він дивиться справжній, серйозний фільм про складні людські взаємини. Але вже протягом перших десяти-п’ятнадцяти хвилин основні прикмети жанру проявляються.

Слід насторожитися, якщо в центрі оповіді — безневинна, кришталево чиста, але недолуга та глибоко нещасна істота. Смертельно хвора дитина з бідної родини. Дівчина-каліка, котра одночасно втратила всіх своїх близьких. Самотня бабуся з відданою й також старенькою собачкою. Втім, інколи все починається зі щасливої сімейної ідилії, але вона рідко триває більш ніж п’ять хвилин. Потім батьки дізнаються від лікаря про невиліковну хворобу сина, а в матері величезного сімейства гине чоловік-годувальник.

Крім тотальної знедоленості, головний герой зворушливої різдвяної історії вирізняється безмежно добрим серцем. Що не перестають повторювати друзі та близькі, котрі саме тому тягнуться до нього зусібіч. Буває, він наділений також талантом поета чи художника або непересічним інтелектом, але це необов’язково: для дотримання канонів жанру доброго серця цілком достатньо.

Зазвичай головний герой мимохідь розв’язує особисті проблеми другорядних персонажів, також другорядні на тлі його власного нещастя. До того ж за сюжетом йому належать випробування, що перевіряють на міцність силу його духу, а інколи й не лише духу: дитина-інвалід майстерно нейтралізує бандитів, бабка-кульбабка рятує від самогубства мільйонера тощо.

У зворушливій різдвяній історії — на першому чи на другому плані — обов’язково проходить тема непростих взаємин різних поколінь. Інакше й бути не може: Різдво — свято, яке утверджує сімейність, патріархальні традиції. До фіналу «батьки і діти» возз’єднуються, визнавши, що не мали рації. Закохані вирішують створити родинне вогнище. Усі щасливі. Адже здавна заведено, щоб на Різдво здійснювалися бажання. А фінал картини неодмінно припадає на це свято, розвіюючи останні сумніви щодо її жанру, якщо в когось такі залишилися.

Але при цьому європейці й американці — прагматичні люди. Їм добре відомо, що див не буває, навіть різдвяної ночі. Хлопчик-каліка, невиліковно хвора дівчина, добра бабуся або її улюблена собачка однак мають померти. Таке життя. Такі закони зворушливої різдвяної історії. Глядачі, до останньої хвилини сподіваючись на диво, потайки одне від одного змахують сльози.

Невибагливих виробів у рамках названого жанру безліч, але в тих-таки рамках трапляються й заявки на серйозне кіно. Пригадуєте фільм Пітера Челсома «Велетень», у якому Шарон Стоун зіграла самовіддану матір дитини-інваліда? Картина неодноразово пройшла нашими телеекранами без жодного «інформаційного приводу», задовго до кінця грудня — початку січня, під загальним маркіруванням «сімейна мелодрама». У фільмі є елементи і комедії, і трилера, і бойовика; тоді як це — щонайзворушливіша різдвяна історія з усіма необхідними атрибутами.

Розповідь про дружбу —«симбіоз» розумного хлопчика-потвори з розумово неповноцінним здорованем професійно, зі знанням справи зачіпає саме ті струни душі, про які йшлося вище: співчуття до знедоленого, захоплення силою духу й безмежною добротою головних героїв, думки про вічні моральні цінності. І викликає глядачеві сльози в кульмінаційний момент: під Різдво хлопчик-інвалід помирає, а мати втішає синового друга словами: «Його серце стало занадто великим...»

Страшно подумати: відтепер для героїв фільму веселі різдвяні свята все життя будуть передусім роковинами смерті близької людини. Але ні — пригадуєте, класична дитина в Джерома «просить усіх не оплакувати її»? У тій або іншій формі такий заповіт живим залишає, помираючи, герой кожної зворушливої різдвяної історії. У «Велетні» це книжка з порожніми сторінками, що їх має власноручно заповнити недоумкуватий Макс — у фіналі вже начебто й не недоумкуватий.

І найголовніше: згаданий жанр, як і саме свято Різдва Христового, не існує поза релігійним, християнським контекстом. Тому смерть героя — як ми пам’ятаємо, неодмінно безневинного й чистого душею, — по суті означає його переселення прямісінько до раю. Природно, там йому воздасться за всі страждання на землі. Решта персонажів фільму жодної хвилини не сумніваються в цьому. Глядачі також. Їхні сльози над смертю героя зворушливої різдвяної історії — це сльози не горя, а просвітлення, катарсису.

Напевно, переживати такі емоції бодай раз на рік абсолютно необхідно, і їдка іронія великого гумориста десь межує з цинізмом. Тим більше що й цей жанр може піднятися до вершин мистецтва, стаючи класикою: приміром, пронизлива «Дівчинка з сірниками» Ганса Христіана Андерсена. І проте...

Чомусь для мене цілком природно сміятися в потрібному місці добротно зробленої комедії чи здригатися в кульмінаційному моменті трилера. А ось пускати сльозу в унісон із усією телеаудиторією за велінням постановника зворушливої різдвяної історії — ще жодного разу не виходило, та й не хочеться. Якось прикро визнавати, що справді найкращі поривання душі запросто накладаються на комплект давно розроблених кліше. Можливо, це суто суб’єктивне відчуття. А можливо, і прояв менталітету: адже зворушливі різдвяні історії так і не стали органічним елементом нашої культури, хай навіть масової.

Проте екологічна ніша не може бути порожньою. У Радянському Союзі ніякого Різдва не було й бути не могло, і вакансію зимового свята з успіхом посів Новий рік. А на телеекрани — трохи пізніше, ніж новорічна казка й новорічна комедія, — прийшла своя зворушлива історія. Але — зовсім інша.

Сьогодні цей фільм — щось більше, ніж піонер і найяскравіший представник жанру: він сам став традицією. Без цієї картини взагалі не буває Нового року — принаймні уявити таке нині вже практично неможливо. Когось це дратує: мовляв, ну скільки можна, хоч який канал вмикаєш... Але більшість готові дивитися знову та знову. Бодай одним оком, прикрашаючи ялинку або чаклуючи над святковим столом. А можна й не дивитися, а просто знати, що він знову йде, — а отже, усе так, як треба.

Класичний фільм Ельдара Рязанова досі інколи іменують комедією; власне, заявкою на таку була й сама його назва «Іронія долі, або З легкою парою!» Проте комедійного там рівно стільки, скільки необхідно за умовами жанру. Жанру зворушливої новорічної історії — ноу-хау вітчизняного кінематографу.

Гадаю, немає потреби переказувати й інтерпретувати сюжет усім відомої картини. Вирізню лише знаковий момент, що кардинально відрізняє її від зворушливої різдвяної історії. В атеїстичну епоху в свідомості людей саме з Новим роком була пов’язана віра в диво. Дві не дуже щасливі людини знаходять одна одну в найнеймовірніший спосіб — і так має бути, адже новорічної ночі дива все-таки можливі. У це неможливо не вірити.

Можна заперечити, що в західній кіноіндустрії, крім описаного вище, існує й жанр щасливої різдвяної історії з дивовижною зустріччю закоханих у переддень свята й фінальним поцілунком у діафрагму. Але «Іронія долі» не має з ним нічого спільного. Основна тональність фільму — світлий смуток, фінал — не щастя, а лише передчуття щастя. У глядачів, можливо, не виступають сльози на очах, але просвітління й катарсис приходять. Проте не на замовлення і, боюся, не до всіх: лише до того, хто здатний на такі емоції поза рамками сталих кліше.

Російський кінематограф уже знайшов закономірності успіху цього жанру. Останніми роками зворушливих новорічних історій на телеекранах у перших числах січня стало більше. «Сирота казанська», де до героїні приїжджають за оголошенням аж троє люблячих татусів. Чи «Бідна Саша» — донька сучасної бізнес-леді страждає без родинного тепла…

Українські телеглядачі нинішнього року дочекалися зворушливої новорічної історії й вітчизняного виробництва. «Сніжна любов, або Сон зимової ночі» Оксани Байрак зроблена з урахуванням усіх складових жанру: тут і складні перипетії любовних колізій, і тема взаємин різних поколінь, і сльози на очах чарівної дитини, і хепі-енд, який залізно утверджує торжество сім’ї як найвищої цінності. І все це, ясна річ, у традиційних новорічних декораціях.

А як же наше православне Різдво? Треба визнати: це релігійне свято, що відзначається на державному рівні й усіляко популяризується в народі, досі залишається для нас певною екзотикою — принаймні в контексті міської культури. «Вікові традиції нашого народу», про які заведено поговорити в святкові дні, зводяться до суто зовнішньої атрибутики: дванадцять страв Свят-вечора, водіння кози тощо.

Істинно віруючі люди, гадаю, відчувають прихід Різдва й на тоншому, духовному рівні. Але в масовій громадській свідомості цього свята — як приводу для загального катарсису, милосердя до знедолених, сімейного єднання й відчуття благодаті — просто немає. А отже, немає й соціального замовлення на зворушливу різдвяну історію.

Тому явним лідером святкової продукції для душі й досі залишається гоголівська «Ніч перед Різдвом». Але це, як мовиться, зовсім інша історія…