ЗУСТРІНЕМОСЯ В ІРПЕНІ

Вперше я потрапила сюди п’ять років тому. Перше враження — багато сонця й бузку. І балкон у номері на другому поверсі цегляного котеджу, під яким, як зауважив один молодик, неодмінно треба співати серенади...

Я — не тусовочна людина. Але цю тусовку — молоду, творчу, інтелектуальну — оцінила відразу. Точніше, недооцінила: на першому ж «круглому столі» приголомшливий натиск, із яким ці юнаки й дівчата боксували всілякими дискурсами, парадигмами, архетипами й артефактами, увів мене в стан легкого грогі. Потім звикла, а тоді захотілося повітря й бузку — будь ласка. Тут можна було зовсім усамітнитися на тихій алеї, щоб потім, віддихавшись, знову рвонути у вир українського літпроцесу.

Який, як виявилося, є. І зовсім не такий, яким я його собі уявляла. Зовсім не заангажований новою, цього разу національною кон’юнктурою, не ксенофобно-агресивний, не пасторально-провінційний, не... Загалом, справжній. У кожному разі, дуже схожий на такий.

Найцікавіше, звісно, почалося вночі. Коли в нашу кімнату трьох юних студенток невпинним ланцюжком потяглися «митці», і молоді, і досить маститі. Тільки не подумайте, що була банальна пиятика, яка плавно переходить в оргію. Ні-і-і, було читання віршів по колу, були вогнедишні дискусії про вічне й високе, і знову нескінченні парадигми й артефакти, було чудово! А те, що ближче до четвертої ранку таки постала проблема акуратного виставляння розігрітих «митців» за двері, то це дрібниці життя. Новий день почався за розкладом, із сніданку о 9.00.

…Саме тоді настільки багато сталося змін у моєму житті — і літературному, і особистому, — що потім я із жахом згадувала, що могла б і не приїхати. Що досить скептично подивилася на аркуш-заявку на участь у семінарі творчої молоді в Ірпені, який дала мені подружка-однокурсниця. Що спокусилася головним чином тим, що організатори оплачують квитки на поїзд туди й назад, а мені так чи інакше треба було до Києва. Могло не статися, не скластися… але сталося і склалося!

І я приїжджаю сюди щороку. Тепер уже електричкою з Києва, ненадовго, але приїжджаю. І нинішнього року зазирнула на кілька годин, тому не претендую на докладний виклад подій саме цього, уже дев’ятого за ліком семінару під солідною назвою: «Політика — мистецтво. Іно- і самоідентичність: пошук естетичної домінанти».

Але щорічний травневий Ірпінь — це не сума заходів, вказаних у програмці. Це — атмосфера, образ, явище. Якщо хочете, суцільний дискурс і артефакт.

Політологи та «митці»

Для тих, хто зовсім не в курсі справи: Ірпінь — це маленьке містечко під Києвом. Тут розміщений Будинок творчості Національної Спілки письменників України. Будинок — це тільки так кажуть, насправді на території великого парку, де між сосон і бузкових кущів простягаються алеї і ховаються альтанки, лежить із десяток котеджів, призначених для письменницького творчого відпочинку. Колись давно, за радянських часів, тут регулярно проходили семінари для талановитого юнацтва — звісно, під егідою та керівництвом старших товаришів зі Спілки, а інакше тоді й бути не могло. Потім настали інші часи, скінчилися гроші, стало не до того…

Добра справа відродилася — на наступному витку спіралі — завдяки незалежному видавництву «Смолоскип» і його директору Осипу Зінкевичу. «ДТ» вже писало (№ 27 (351), 2001) про цю людину, колишнього емігранта, який заснував в Америці видавництво, що спеціалізувалося на дисидентській літературі і самвидаві. Після проголошення незалежності Осип Степанович без вагань повернувся в Україну, перевіз сюди і свою справу, але змінив її профіль, узявши курс на підтримку талановитої молоді. Запустив два взаємозалежних проекти: літературний конкурс «Смолоскипа» і щорічні семінари творчої молоді в Ірпені. І, на відміну від прожектів ситуативних меценатів, пороху яких вистачає на одноразову акцію, «смолоскипівська» традиція живе й перемагає і в наступному році відсвяткує десятирічний ювілей.

Ірпінський семінар триває тиждень і поділяється на дві частини. Перша — політологічна: дискусії, «круглі столи», рольові ігри, випуск стінгазет тощо. Одне слово, школа молодого бійця на політичному фронті. На «екваторі» семінару політологів змінюють «митці». Серед них — лауреати літературного конкурсу, урочисте вручення нагород якого також відбувається на «екваторі». Крім грошових нагород переможцям, «Смолоскип» видає книги лауреатів перших і других премій у номінаціях «поезія», «проза», «есеїстика», «дитяча література» тощо. Власне, сьогодні для молодого українського літератора найреальніша можливість видати свою книгу не за власні гроші — перемогти в конкурсі «Смолоскипа».

А семінар триває. Друга його частина — це теж «круглі столи» і дебати, поетичні вечори, зустрічі молоді з прозаїками і поетами трохи старшими…

Дев’ять років — достатній термін, щоб відстежити конкретні результати цього веселого тусовочного дійства. Багато колишніх ірпінських політологів сьогодні працюють у штабах політичних партій, дехто вже став депутатом обласних, міських чи районних рад, чимало народу пішло в політичну журналістику. А сучасна «доросла» (хоча ще й досить молода) українська література рясніє іменами тих, хто в різні роки брав участь у семінарах і ставав лауреатом літературного конкурсу. Сергій Жадан і Андрій Бондар, Роман Скиба й Іван Андрусяк, Мар’яна Савка і Маріанна Кіяновська, Анатолій Дністровий і Андрій Кокотюха, Світлана Пиркало і Тарас Прохасько… Та сама «смолоскипівська» молодіжна тусовка. Поступово дуже переконливо ототожнювана із «сучукрлітпроцесом» як таким.

Комплекс артефактів…

Три роки тому «місце зустрічі» в Ірпені несподівано змінилося. Семінар не виїхав за межі містечка, але переїхав із Будинку творчості НСПУ в багатоповерховий корпус пансіонату «Дубки». «Тут комфортніше, — зітхала одна молода поетеса, — але там було набагато романтичніше».

Ситуація склалася далеко не романтична: конфлікт із тодішнім керівництвом Спілки письменників. Без виразного формулювання причин буквально за місяць до проведення семінару керівники НСПУ заявили, що не можуть надати «Смолоскипові» Будинок творчості. Оргкомітет мусив шукати альтернативу в режимі жорсткого цейтноту.

«Глибинна причина конфлікту була принциповою, — пояснює Осип Зінкевич. — Від початку Спілка хотіла проводити ці семінари так, як це робилося за радянських часів. Приїжджають письменники старшої чи середньої генерації і читають лекції творчій молоді. А наша концепція була зовсім іншою: це семінари не для молодих, а для наймолодших. Оргкомітет — молодь, на «круглих столах» із доповідями виступає молодь, а якщо присутній хтось зі старших, то він може лише ставити запитання. Інша річ, що може бути зустріч із письменником чи політиком, але в цілому семінар — це їхня, молодих, справа. У нас не звикли дивитися на молодь як на рівноправного партнера. Можливо, тепер, із приходом нового керівництва в Спілку письменників, щось зміниться».

Так чи інакше, дев’ятий семінар знову пройшов у ірпінському Будинку творчості, серед романтичних алей та альтанок; усе як і колись, ось тільки бузок нинішнього року зацвів пізніше. Але в самому семінарі, як мені розповіли його учасники й Осип Степанович, нововведень було чимало. Що цілком логічно: жодна, навіть найкраща, традиція не виграє від тупцювання на місці.

На зустріч із юними політологами нинішнього року прийшли дисиденти-шістдесятники: Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Роман Корогодський, Юрій Бадзьо та його дружина Світлана Кириченко, удова В’ячеслава Чорновола Атена Пашко і його сестра Валентина Чорновіл. Кажуть, усе відбулося з користю і не без моралі для обох поколінь; на наступний рік, обіцяє пан Зінкевич, із шістдесятниками зможуть зустрітися і «митці». Взагалі, останнім нинішнього року не пощастило на цікаві зустрічі зі «старшими товаришами»; а минулими роками гостями другої частини семінару були Оксана Забужко, Іван Малкович, Наталка Білоцерківець, Олександр Ірванець, Василь Кожелянко, Валерій Шевчук та багато інших…

Однак саме «художня частина» цього року зазнала кардинальних змін. Якщо раніше «митців» на семінарі ототожнювали виключно з літераторами, тепер згадалося, що поняття мистецтва містить у собі і музику, і образотворче мистецтво… «Круглий стіл», на який я зазирнула за давнім звичаєм, називався «Комплекс артефактів як моделювання знаків національної приналежності: гомо- і гетерогенність» (хто з першого разу зрозумів, про що йдеться, може сміливо подавати заявку на Ірпінь-2004). У ролі згаданих артефактів у доповідях виступали гончарні вироби, архітектурні стилі і навіть… громадський транспорт.

Молодь вела активну дискусію. Молодь точно знала, що таке артефакт, не плутала його з архетипом і навскидку вирізняла з дискурсу. Усе як колись, ось тільки інші обличчя навколо…

Покоління «Йо»

«Саме нинішнього року у нас відбулася зміна поколінь, — каже Осип Зінкевич. — Тим, хто дотепер організовував ці семінари, сьогодні вже по тридцять. А цього року оргкомітет складається з двадцятирічних, під керівництвом студента КМА Андрія Раднюка. Вони самі розробили цю програму. Дехто зі старших образився, не приїхав. Але не можуть же одні й ті ж самі люди тривалий час займатися однією й тією ж справою! Зміна поколінь необхідна».

Взагалі, неозброєним оком видно, що за останніх років два Ірпінь помолодшав. І це свідома політика організаторів. Кількість охочих приїхати на семінар давно вже майже вдвічі перевищує реальні можливості розмістити людей, і оргкомітет відмовляє старшим, хто вже неодноразово був тут, — на користь зовсім молодих. Нинішнього року, за словами Осипа Степановича, приблизно вісімдесят відсотків учасників семінару приїхали до Ірпеня вперше.

Є речі, які можна відстежити лише «зсередини». Я не знаю, як зараз справи з неписаними ірпінськими традиціями, внутрішніми приколами й іншими заморочками. Чи живий «ірпінський діалект», де майже всі голосні у словах замінюються на «і», присмачений багатою метафорикою, яку немає сенсу цитувати «поза контекстом». Чи грають тут ночами в інтелектуальну гру «мафія». Чи існує досі промовистий топонім «Ірп’янь»…

Стосовно останнього: один з учасників «круглого столу» запевняв, що вчорашні і позавчорашні масові нічні посиденьки в його кімнаті підігрівалися виключно… кефіром! І взагалі, нове покоління вибирає йогурт і солодкі сирки, за що вже охрещене кимось «поколінням «Йо». Помічене це покоління й у відмінних від попередніх смаках у музиці, поезії, прозі…

Втім, усе це дуже й дуже дискутивно. Як на мене, цінним є саме те, що нове покоління — різне, зібране з індивідуальностей, інколи прямо протилежних за своїми уподобаннями й бажанням. Окремо взятих особистостей, що наново відкривають для себе світ і вперто винаходять велосипеди власної конструкції. Втім, усе це справедливо для будь-якого покоління, за умови, що йдеться про людей творчих і мислячих. А в травневому Ірпені концентрація таких людей на одиницю площі більша, ніж будь-де.

А дехто зі «стариків», хто вже зробив собі ім’я в літературі й аж ніяк не проходить вікового цензу «молодого митця», все одно регулярно приїжджає сюди. Чому?

Сергій Пантюк, поет, Чернівці:

— Особисто я такий собі вампірчик, який набирається молодої енергетики, щоб ніколи не старіти. Це перша причина, а друга — спілкування з нормальними людьми. Адже у нас їх, на жаль, так мало, а тут вони, на щастя, є.

Іван Андрусяк, поет, Київ (приїхав із дружиною і двома доньками, молодшій — дев’ять місяців):

— Відпочити. Подивитися на молодих «митців». Дітям молодих «митців» показати. Вони, молоді, з одного боку, трішки не такі, як ми, а з іншого боку — точно такі ж самі. Ніби все повторюється, але й з’являється щось нове. Що саме? Бог його знає. Вони чомусь не настільки захоплені текстами, як ми свого часу, більше захоплюються інтерпретаціями — дивно трішки. Але їхні інтерпретації часто бувають цікавими. Не завжди, але бувають.

Роман Скиба, поет, Львів—Київ:

— Ностальгія, звісно, є, але, радше, в тому сенсі, що я сам змінююся. Середовище можна підпорядкувати собі, якщо достатньо особистої енергії. Я теж трішечки вампір, теж хочу спілкуватися з нормальними людьми, та й спадкоємність поколінь тут спостерігається, деяка протяжність. Є люди, котрі приїжджають щороку, а хтось мусить у процесі цієї протяжності залишитися як...… артефакт (сміється).

…«Смолоскипівської» тусовки дехто активно не сприймає (доводилося читати слова обурення одного із зубрів Спілки письменників про «пташенят гнізда Зінкевича», котрі самим своїм існуванням ображають «щиру» українську літературу), інші саме тут (мабуть, небезпідставно) вбачають майбутнє української літератури і культури в цілому. У кожному разі, не помічати цього яскравого співтовариства сьогодні вже дуже важко.

«Нас часто запитують, чому ми не створимо своєї організації чи партії, — каже Осип Зінкевич. — Але наша мета зовсім не в цьому. Ми з самого початку хотіли створити середовище, в якому б творчі молоді люди могли познайомитися, почати розробляти якісь спільні проекти. Тому ми зацікавлені в тому, щоб до нас увесь час приїжджали нові люди, щоб цей процес постійно тривав».