Зневажені і скривджені. Жертви «культурної» сваволі поки що опираються, але сили тануть

У тяжкі роки розвиненого совка поважні видання запроваджували циклічні начебто демократичні рубрики на кшталт «Газета виступила. Що зроблено?». Є підозра, що в ті роки «верхи» все ж таки вивчали партійну пресу. І за велінням партквитка або в силу історичної кон’юнктури якимось чином реагували на проблеми, висвітлені в ЗМІ.

Але минуле нам не указ! Майже півроку тому українські мас-медіа збурила тема «культурного рейдерства» в столиці. Коли «хами» намагалися вигнати з «храмів» найрізноманітніші таланти: і творців, і музикантів. Тоді ж відбулася спроба оформити якийсь громадський рух — проти мовчання влади і «артхаусу» нуворишів-агресорів. Гучно подали свої голоси представники Асоціації артгалерей України, Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, а також шановані академіки, філософи, художники-передвижники — багато хто.

Так-от... Газети виступили. Але що зроблено? Майже нічого. Як і раніше, дамоклів меч висить над доброю сотнею «культсуб’єктів» столиці (а регіони — це взагалі окрема тема). Тому, хто за дзвінком або ж завдяки особистій настирності достукався до «небес», — «наказано вижити!». А ті, чийого стукання не почули, мають чекати на валізах людей у «маскараді»!

Дехто не чекає. І щоб розбуркати владу і поставити на місце ледарів від цієї влади (творці нарікають, що розпорядження президента місцеві князьки ігнорують!) у Києві готується новий гучний процес під трагічною назвою «Україна: зона культурного лиха».

Як кажуть, дожили. Ініціатори цього мейнстримного перформансу ладні «йти на ви» проти держструктур, аби ті оговталися після сну, лінощів і виборів — і пощадили в українській культурі бодай те, що ще не знищили до них. Є ідея вже найближчим часом звернутися до Євросоюзу, а потім і до ЮНЕСКО, щоб міжнародні інститути висунули нашій владі такі самі вимоги у сфері культури, які висувають їй, скажімо, у сфері економіки.

Ну а тим часом, поки Євросоюз іще не розридався над нашим світлим культурним сьогоденням, згадаємо «о друзьях-товарищах, об огнях-пожарищах». Що стало з деякими зневаженими і скривдженими митцями (про котрих нещодавно сурмили ЗМІ) за останні півроку? І от уже «ДТ» вирушає в культурну експедицію — за старими адресами.

Історія перша. Лебідь, Щука і Карась

Цей сюжет громадськості відомий. «Ательє «Карась» опинилося на передовій спротиву рейдерству, коли вибухнув скандал у зв’язку зі спробами «перепрофілювати» деякі артосередки на Андріївському узвозі. Безпосеред­ньо Євген Карась улітку ініціював гучні акції. Сам пан Карась зізнавався «ДТ», що за цей час... віз і нині там. Управлінські «щуки» шукають глибшої заводі. «Лебеді» збираються приватизувати чергове «озеро». А Карасю — велике плавання…

— Щодо нашої ситуації були гучні заяви можновладців, — каже «ДТ» Євген Карась. — Керівник Подільського району, наприклад, обіцяв, що, оскільки питання «вирішене позитивно», він от-от зустрінеться з опонентами і дасть їм альтернативне приміщення.

Світлана Зоріна з управління культури Києва говорила про те саме. Була низка заяв на рівні керівників різних рангів. Але нічого не змінилося!

Мало того, що митці не отримали договору на оренду, немає навіть розпоряджень, відповідно до яких і слід було б укладати такі договори. До цього часу немає доступу до очолюваної мною «Асоціації діячів сучасного мистецтва», бо її захопили. Тобто немає доступу до матеріальних цінностей художників. А там близько 300 робіт! На жаль, владі до всього байдуже. Усі тільки те й роблять, що роздають цинічні популістські обіцянки. І лише дезінформують ЗМІ, намагаючись усе звести до судових рішень. Тобто мусують лише процесуальні проблеми.

Зараз у наших опонентів одна мета — прибрати до рук два будинки за однією адресою: Андріївський узвіз, 22-а. Спочатку ці люди хотіли вибити собі два поверхи, намагалися захопити Асоціацію артгалерей і Центр сучасного мистецтва «Сові-арт». Потім черга дійшла і до нашої галереї.

Нас, як і раніше, намагаються втягти в судову тяганину або інспірувати юридичні інсинуації. От відбулося, наприклад, нещодавно захоплення книгарні «Планета». Ми проводили з цього приводу протестну акцію. А нам розповідають, що в ситуації винні міністерство, міська комунальна служба. Нас просто намагаються заплутати підставними фірмами та юридичними процесами! А насправді — відвернути увагу від принципово важливого питання.

З одного боку, у влади свої способи принизити культуру. З іншого — саме суспільство має створювати механізми для обстоювання своїх позицій.

Історія друга (дуже докладна). Вигнання з «раю»

Про проблеми відомої художниці Емми Беглярової уже повідомлялося на сторінках «ДТ». Але ніхто уявити не міг, що події невдовзі перетворяться на фільм жахів. Таких знущань над своїми творцями не дозволяли собі ні брежнєвські сатрапи, ні хрущовські головотеси. А от українську художницю (у Росії вона нещодавно отримала кінопремію «Золотий орел», її картини поряд із полотнами Галини Яблонської нещодавно було відібрано і для престижної італійської експозиції) мало чи не втришия намагалися виштовхати з майстерні, а полотна (й інші раритети) викинули просто на вулицю…

— Не знаю, як узагалі існую на цьому світі, — скаржиться «ДТ» Емма Беглярова. — Як художник я працювала над різними фільмами на різних студіях, багато стрічок було відзначено на престижних кінофорумах. Але якби запустили «проект» на цю тему... Приватизувати приміщення, яке займає ця майстерня, мені не дозволили. Воно вважається «нежитловим» із 1971 року. Саме тоді всіх виселяли з двірницьких і підвалів. І саме відтоді це напівпідвальне приміщення на вулиці Десятинній віддали під майстерню. Але на «квадратні метри» останнім часом почали виникати нескінченні претензії. А місяць тому до мене просто прийшли троє — двоє чоловіків і жінка — і прорубали двері в майстерні, в якій я працюю вже двадцять років! Згодом ці агресори почепили на двері свій замок. Дивом пробравшись усередину, я знайшла записку: «Живи. Поки що». Беру записку, йду до міліції. Пишу заяву. Врізаємо новий замок. Починається чергування, аби запобігти повторному злому. А потім з’являється... міліціонер: «А що ви робите в чужій квартирі!?».

...Добродії, але ж це не квартира, а моя майстерня! Далі ще одна «з’ява» — уже якась жінка із текстом: «Я півтора року тут живу з дитиною!». Це при тому, що я побачила її вперше в житті. Чи не абсурд? Але несподівана гостя, напевно, виявилася людиною начитаною. Принаймні вона знала, як можна «боротися» із художнім «інакомисленням». Оскільки відразу й викликала… психіатричну бригаду, визнавши мене... «ненормальною».

Тим часом у майстерні Беглярової десятки унікальних робіт. Їх вона довіряє охороняти сину, котрий якось уночі зателефонував на мобілку: «Мамо, мене зараз уб’ють!». Конфлікт згодом набуває «багатопрофільного» забарвлення: до цієї справи залучили і СБУ, і ЗМОП…

— Незабаром новий загін загарбників увірвався в майстерню, вони прорубали двері сокирою, я лише встигла по мобільному викликати міліцію, — продовжує розповідь художниця. — Коли приїхали правоохоронці, міліціонер констатував: «Помилковий виклик! Трупа немає». А ці садисти почали примушувати мене підписувати акт про те, що нібито виселяюся добровільно. Це при тому, що маю договір оренди! Вони не почули ні моїх прохань, ні благань! Усіх вигнали. І більше до моїх картин і скульптур не було доступу. Полотна, книжки, унікальні костюми (із різних кінофільмів студії Довженка) і багато інших художніх цінностей ці мерзотники вивезли за квартал — і викинули просто на бруківку... Усе, що залишилося, я і мої друзі збирали до третьої години ночі під зливою. Багато робіт загинуло... І зараз «залишки творчості» перебувають у напівзруйнованому будинку, де немає навіть стелі. Я лише молюся, щоб не було затяжних дощів цієї осені. Я справді навіть не знаю, що збереглося... Це ж варвари! Це акт вандалізму. Я була в МВС, у всіх прокуратурах, у секретаріаті президента. Словом, скрізь. Але... Кого обходить доля «скарбу» художниці, якщо усіх хвилюють тільки вибори і коаліція?

Уже згодом виявилося, що та сама «незнайомка», яка заявила свої претензії на майстерню, нібито приватизувала це приміщення... за 12 грн.12 копійок! І ще виявилося, що ця ж жінка разом із дитиною прописана там уже півтора року! У нас, виявляється, усе можливо. І навіть не таке.

Пані Беглярова знає, «як» це робиться... Спочатку приміщення переводять з нежитлового фонду в житловий. Потім туди прописують певних людей. І незабаром квадратні метри приватизуються. Хоча на перший погляд це незаконно. Проте виходить, що чіткого поділу приміщень на «житлові» або «нежитлові» не існує? І яким чином за помахом якоїсь «чарівної» палички ті чи інші метри можуть стати житловими або нежитловими? Немає на них Гоголя із новітніми «Мертвими душами»!

— Після таких стресів я як художник узагалі не працюю. Так з інтелігенцією раніше поводилися тільки фашисти! Уявіть, мені запропонували орендну плату в розмірі трьох тисяч доларів на місяць — за ту саму майстерню. Щоб пояснити, що цифра неадекватна, приведу тільки один приклад. У багатьох районах, відповідно до постанови Київради, художники сплачують по п’ять гривень за квадратний метр. А я й так раніше сплачувала більше: за 60 метрів — 800 гривень на місяць. Але щоб три тисячі доларів сплачувати за темний підвал нарівні з землею?! Це ж сума орендної плати гарного магазину на Хрещатику! При цьому розцінки за оренду які були, такими й залишилися.

Емма Беглярова з гіркотою говорить і про своїх колег зі Спілки художників. Каже, що нічого ніколи в них не просила, і саме цю майстерню свого часу знайшла сама. Але коли з нею трапилася ця біда, написала колегам: «Якщо зі мною або з моїми картинами щось станеться, то ви, друзі-художники, будете в цьому винні».

— Два дні я просиділа в Спілці художників і вислуховувала розповіді, ніби в них, бачте, немає приміщень. Але ж у когось лише мітли стоять у майстерні, призначеній виключно для роботи. А є приклади, коли в деяких художників одразу по три майстерні. Коли я попросила, щоб мене в одну з них підселили бодай тимчасово (або хоча б дозволили на якийсь час залишити свої роботи), мені заявили: «Це негуманно!».

А хіба гуманно так знущатися з людини? Усього ж Спілці художників належить близько шестисот майстерень! І я знаю, що деякі з них точно порожні. У Шевченківському районі — 156 майстерень. Причому орендна плата, установлена Спілкою, — близько 30 гривень на місяць. Зауважте, це не три тисячі доларів, як мені запропонували, і не близько двохсот, як сплачувала я за свою майстерню на вулиці Десятинній, 1/3.

У цій історії поки що рано ставити навіть «P. S.». На момент підготовки матеріалу нежитловий фонд Шевченківського району начебто вирішив скасувати рішення про приватизацію і прописку в приміщенні на вулиці Десятинній, будинок 1/3. Втім, художниці цих «рішень» поки що не показують...

Історія третя. «А зорі тут тихі…»

Інакше як «розправою над художником» це й не назвеш. Фігуранти справи: шанована людина, чудовий диригент Лариса Бухонська (хор «Хрещатик») і Світлана Зоріна — птаха гнізда БЮТівського, нинішній начальник Київського управління культури.

Нагадаємо, що все почалося, власне, через ідею побудувати Центр хорового мистецтва. Ще в 2004 році хор «Хрещатик» отримав ділянку землі площею 0,12 га на вулиці Студентській, 10, для зведення приміщення з належною акустикою. У 2006 році Лариса Бухонська сама знайшла інвестора. Згодом було підготовлено проект інвестиційного договору на будівництво нового центру площею 1000 кв. м, де розмістилися б концертний зал, офісні приміщення і службові квартири для хористів.

…Проблеми виникли вже в грудні 2006 року, коли Бухонська як законослухняний громадянин привела інвестора до начальника управління культури КМДА. Пані Зоріна тоді ж і повідомила: мовляв, особисто передасть документи меру, аби скоріше йшло проектування.

Відповіді довелося чекати рівно місяць. І вже 25 січня 2006 року диригента запитали: «А чому це ви займаєте одночасно дві посади — директора і художнього керівника?» — «Але ж це затверджено положенням...»

Нагадаємо музичній громадськості, що хор «Хрещатик» ще в 1994 році створила саме Бухонська. І шість років на добровільних засадах її підопічні репетирували в підвалі на Червоноармійській. Не було міцних стін і високих стель, зате була одержимість високим... Чим сьогодні одержимі ці хористи — уже не нам судити.

У «Хрещатика» чудовий послужний список достойних нагород і конкурсних заохочень. І якби не та фатальна ідея з будівництвом — адже так хотілося комфортніших умов — можливо, співали б собі і далі однією дружною сім’єю.

Але «фантом будинку на пагорбах» (майбутнього хорового центру) не дає спокою людям під київськими тихими зорями... І вже в квітні 2007 року виходить розпорядження про розмежування посад (директора і художнього керівника), які досі чомусь спокійно поєднувала пані Бухонська. Цікаво, як би відреагував на цю тезу, приміром, віце-прем’єр з гуманітарних питань, якщо пригадати, як один час розмежовували посади в Російській драмі... Там теж намагалися розокремити посади художнього керівника і директора. Але всі знають, чим справа закінчилася.

Але в диригента Бухонської немає високих покровителів. І всі суди в подальшому лягли тільки на її плечі. Це якщо врахувати, скільки було пережито під час «хорової трагедії» — тяжка хвороба, тривале лікування. Думаєте, хоч один чиновник із бульвару Шевченка тоді поспівчував? Аякже, чекайте!

Втім, сама Лариса Воло­димирівна не чекає ні співчуття, ні манни небесної. «Не хочу, щоб мене жаліли!» — зізнається Лариса Бухонська «ДТ». А в нашій країні, до речі, не дуже й сподіваємося на співчуття «згори».

Зрештою, якщо вже заокруглювати сюжет, то хору «Хрещатик» невдовзі після подій представили нового директора (за словами диригента, це «людина, яка не мала ніякого стосунку ні до культури, ні до музики зокрема, працювала в комерційних структурах»). Саме новий директор і мав сам (ну й, звісно, враховуючи думку управління) вирішувати: стратити йому або помилувати диригента? Звільняти або залишати працювати далі.

З таким приниженням Лариса Бухонська, звичайно, погодитися не могла.

І почалася судова епопея (апеляції тощо), яка, власне, триває і досі. Своєму колективу диригент пообіцяла, що обов’язково повернеться. Але лише в разі, якщо виграє... або програє.

Одне лишень тривожить: коли нарешті вгамуються «диригенти» з бульвару Шевченка, які й замислюють «жорстокі ігри»? Чи комфортно їм живеться в тихому болоті і чи не сняться в робочий час кошмари — про розтоптані долі висококласних фахівців, високопрофесійних музикантів, котрих, відповідно до службового становища, берегти і… А ви що робите?

Історія четверта. «Гроб» із музикою

Заручниками майнових апетитів сильних світу цього залишаються і три солідні музичні організації — видавництво «Музична Україна», Національна всеукраїнська музична спілка і Київська організація Національної спілки композиторів України. Останнім часом навколо будівлі на вул. Пушкінській, 32-а, де й розташовані ці організації, спалахнули неабиякі баталії. Нехитрим методом меткі нувориші намагаються вижити музичних подвижників із їхніх власних (формально орендованих десятки років) приміщень.

За якими схемами діють меломани-загарбники, «ДТ» розповіли самі постраждалі.

Видавництво «Музична Україна» існує вже понад 40 років. Про продукцію, яку випускає видавництво, відомо багатьом. Це наукова і навчальна література, збірки музичного фольклору, антології, монографії і, звісно, нотні видання. Щороку видавництво випускає понад тридцять найменувань. Тобто по одному виданню приблизно кожні 10 днів.

Свого часу видавці переймалися облаштуванням власного приміщення, відселивши зі старого будинку за свої гроші вісім квартир і змінивши в будівлі планування.

Але щорічно співробітників видавництва традиційно очікує малоприємна процедура, пов’язана з переоформленням оренди. У вересні цього року співробітники «Музичної України» випадково дізналися, що видавництву на найближчий рік... уже відмовлено в оренді»! Як з’ясувалося, відмову «передбачили» ще 12 липня.

— Як правило, оформлення орендної документації триває близько півроку, — розповідає «ДТ» директор видавництва Валентина Пономаренко. — Це дуже забарний процес. Наприклад, цього року строк оренди спливав 31 січня. Але документи ми подали 6 грудня — фактично за два місяці. Несподівано нам заявили, що в переліку поданих документів бракує довідки про те, що видаємо продукцію українською мовою! Природно, негайно надали довідку. Після чого пішли безконечні перевірки. Але й після цього нашого питання чиновники не розглядали півроку. Через якийсь час надійшов офіційний лист про відмову в оренді. Без пояснень і пропозиції іншого приміщення!

Договори оренди, втім, нині складаються так, що винаймачі взагалі не мають права голосу. Зате вони повинні власним коштом робити ремонти...

Отакі в нас драконівські умови договору! Під час оформлення договору щороку оцінюють приміщення. І за твій ремонт ще й виростає ставка! До суду ми поки що не подаємо. Але звернулися в міську адміністрацію з проханням надати рішення з усіма відповідними документами. У відповідь отримали формальне повідомлення, що констатує факт відмови в подовженні оренди. Але на якій підставі це рішення ухвалено? Ми записувалися на прийом до заступника мера. Але його на місці не було. Прийом вела якась жінка, що навіть не представилася. А нам повідомили, що будинок «усе одно йде на реконструкцію» і рано чи пізно «Музичну Україну» виселять. Але ж поки будинок не на реконструкції, то сюди когось уселять — причому на конкурсній основі!

***

Не перший рік власними силами, але не без допомоги судових інстанцій, Петро Заїка — перший заступник голови Національної всеукраїнської музичної спілки — намагається боротися зі сваволею стосовно творчої спілки. На сьогодні вартість оренди їхнього приміщення площею понад 50 кв. м. (які оплачуються на рівні експлуатаційних витрат) становить 15 відсотків від експертної оцінки загальної вартості майна — на одному рівні з магазинами, комерційними структурами, підприємствами з господарською діяльністю. Але ж творча спілка за законом і за статутом цим займатися не може. І, звісна річ, вона зареєстрована як неприбуткова організація.

Тому неважко припустити, що ці розрахунки були зроблені з чіткою метою — вижити Національну музичну спілку з давно обжитої оселі.

Слід зауважити, що ця організація у своєму роді унікальна. Спілка об’єднує 28 творчих відділень по всій країні. Як товариство вона існує ще з 20-х років минулого століття. Свої «метри» на Пушкінській, так само, як і «Музична Україна», спілка займає ще з 60-х років.

— І раніше на нас чинили сильний тиск, — розповідає «ДТ» Петро Заїка. — Вимагали віддати це приміщення в обмін на невідомо що. У період господарювання Омельченка в нас нерідко «гостювали» полковники, слідчі, багато інших загадкових представників влади. Тиск був жахливий.

Три роки тому ми позивалися з міською владою. І суд таки виніс рішення на нашу користь. Але, незважаючи на це, із кожним роком пресинг дедалі сильніший. Боротьба пов’язана з тим, що КП «Київжитлоспецексплуатація» постійно піднімає ціну на оренду. Саме вони й готують проекти. А вже Київрада ці проекти затверджує. Оскільки договір оренди підписується на рік, рішення райради про новий договір щодо музичної спілки було ухвалене ще в грудні 2006 року. Але сам договір спілці надіслали тільки в серпні 2007 року — через дев’ять місяців! У цьому договорі орендна плата була незрівнянно вища за попередню. Це, звісно, поставило нас у безвихідне становище.

Виходить, ми вже не можемо змінити договір, але маємо підписати його заднім числом (!) і погодитися з новою ставкою? Через це я й відмовляюся підписувати документ постфактум, де до того ж орендну плату підвищено на 40 відсотків — адже ми живемо на бюджетні кошти.

Відтак ситуація в підвішеному стані. Як і раніше, оплачуємо оренду на підставі актів виконаних робіт. Але без підписаного договору. А з огляду на наше становище, виходить, я маю підписати не договір, а вирок?

***

Про ситуацію вже в Київському відділенні Національної спілки композиторів України «ДТ» розповів його відповідальний секретар композитор Сергій Зажитько.

— Раніше наша ситуація була просто тяжкою (могли виселити в будь-який момент), а тепер — цілковита невизначеність, — каже пан Зажитько. — Б’ємося як можемо. Літом цього року співробітники нашої організації дізналися про нібито ухвалене Київрадою нове рішення про оплату частини орендованого приміщення на рівні експлуатаційних витрат. Тобто за ідеєю ця проблема могла б бути бодай наполовину вирішена. Але ні в управлінні культури, ні в інших інстанціях нічого зрозумілого нам сказати не можуть. До того ж іще з літа спілку офіційно так ніхто і не повідомив про це рішення.

Оскільки договору на нову орендну ставку не підписано (тому що не відомо, на яких умовах він має бути укладений), юридично з Київського відділення спілки не можуть вимагати нової завищеної оплати. І, попри те що, як і раніше, на Пушкінську, 32-а формально надходять два рахунки, оплату композитори здійснюють лише за одним з них — за старими розцінками, на підставі рішення Київради від 13 липня 2006 року (про оплату приміщення на рівні експлуатаційних витрат). Така-от тяганина.

Історія п’ята. «Трохи сонця в каламутній воді»

— Євгеніє Семенівно, то коли фрак і метелик купувати? Коли, нарешті, відкриття вашої Малої опери? Чи її вже «закрили», поки ми тут усім колгоспом цілий вересень казки про молочні річки і кисільні береги слухали?

Стільки руху — і все одно самі затори. Хоч зелене світло вмикай, хоч жовте, хоч червоне.

— Здавалося б, до всіх уже дійшло — потрібен саме такий малий оперний театр, нікому від нього гірше не буде. Якщо ж якомусь чиновникові не подобаються малі оперні форми, нехай не приходить і не слухає — інші прийдуть! — упевнена головна українська примадонна. — На цьому етапі наша проблема... загрузла.

— Де?

— У мерії.

— А що потрібно?

— Потрібне розпорядження на реконструкцію. Його має підписати заступник мера. Підпише він — підпише мер. Тим більше що вже є проект реконструкції.

— А якщо, дивись, знову влада поміняється, і хтось усе-таки вирішить знести колишній клуб трамвайників на Лук’янівці, де ви збираєтеся оперну молодь ростити?

— Ну, тоді... Ляжу на рейки!