Знайшли відРАДУ. «Я навмисне культивую в собі невігласа і неука!» — признався «ДТ» балетмейстер Раду Поклітару

Театру «Київ модерн-балет» незабаром дев’ять місяців. Але «пологи» вже відбулися. Причому успішно. Керівника цього авторського театру Раду Поклітару (його часто відносять до категорії модних балетмейстерів-космополітів) днями ощасливлено премією столичного управління культури «Київська Пектораль». Нинішній трофей ніби позначив помітну успішність і нового театру Поклітару (майже завжди аншлаги, хоч би коли грали на орендованій сцені Театру імені Івана Франка), і окремого премійованого спектаклю «Кармен-TV», де відчуваються мотиви Бізе-Меріме, але ще більш відчутний сам невгамовний Раду.

— Сьогодні відкриття будь-якого нового театру в Києві навіть не рідкість, а швидше дивина. А вам за короткий час вдалося і відрезонувати у столиці, і зробити «Київ модерн-балет» мало чи не брендом. Може, є особливий секрет? Або якісь фірмові «заповіти» для колег по цеху?

— У мене завжди була мрія мати свій театр. Будучи вільним художником, чудово почувався. Але згодом почав розуміти, що спектаклі без моєї постійної присутності сходять із сцени через один-два сезони. І нерідко йдуть у тому вигляді, у якому б не хотілося їх бачити. Авторський театр — можливість робити саме свою справу: і для себе, і для трупи. Ідея створення «Київ модерн-балету» виникла не стільки у мене, скільки в нашого мецената Володимира Філіппова. Адже ми давно дружимо, й я ставив «Сили долі» у його ж фонді мистецтв.

— Схоже, думаєте і про своє помешкання в центрі столиці? Вже є якісь намітки?

— Слава Богу, нині за підтримки управління культури і мецената ми одержали в користування офіс у Музичному театрі для дітей і юнацтва. Це щастя мати свій «дім» або хоча б кілька квадратних метрів. Також орендуємо на тривалий термін один із балетних залів у цьому театрі.

— Наскільки вам комфортно в українському балетному соціумі, зважаючи на великий досвід роботи в різних країнах? Чи не почуваєтеся у нас в чомусь ущемленим? Якщо, скажімо, порівняти творчі ваші труди у тому ж Большому театрі Росії?

— Думаю, наш театр можна позиціонувати у контексті загальних течій світового балетного театру, адже в українському балетному контексті аналогів йому немає. І хоч би під яким кутом ви дивилися, однаково ми — одні.

Знаєте, адже навіть у Москві ситуація в балеті не дуже втішна. Швидше, більш просунута московська критика у сфері балету (незважаючи на те що і там мало справжніх балетних оглядачів). Але московські журналісти, котрі пишуть про балет, роблять це набагато гостріше і в’їдливіше. Тому, власне, там можна говорити про відчуття скандалу і протистояння.

У Києві такого немає. Правда, буває великий піар: багато анонсних матеріалів, а от після прем’єри мир та спокій. Це цілковита загадка для мене. Як правило, на прем’єру приходить 50 акредитованих журналістів, а виходить... дві-три рецензії. Втім, ми щасливі, що хоча б вони є! І мені цілком байдуже, погані вони чи хороші. Пригадуються чудові слова Сальвадора Далі, котрий говорив молодому Морісові Бежару: «рецензії треба зважувати не читаючи — якщо загальна кількість зростає, то твої справи йдуть чудово. А що в них написано — не має значення: важать вони однаково».

— Чи можна говорити про якийсь маніфест або бодай програму-мінімум «Київ модерн-балету»? Куди рухаєтеся, до чого прагнете?

— Хотілося б стати театром, який займається справжніми історіями, звертається до загальновизнаних і загальновідомих сюжетів. Щоб був просто танець заради танцю. У сучасному балеті часто говорять: балет не повинен принижуватися, використовуючи для опертя літературу, оскільки він самоцінний сам по собі (мовляв, музиці або абстрактному мистецтву не потрібна підпірка).

Але я вважаю, що балет насамперед — це театр. І найвище досягнення театру, до якого треба прагнути, це відчуття катарсису у фіналі (хоч би як банально і заяложено це звучало). Коли хоч на йоту зможемо наблизитися до цього, отже, йдемо правильним шляхом. А всі спроби грати в чисте мистецтво і високу холодну красу, на мій погляд, стосовно театру — від лукавого. Це неправда! Коли людині нічого сказати і вона не може зачепити за живе глядача, тоді і виникають такі «ігри форм». Притім що література як помічниця балету жодною мірою не принижує хореографію і не робить її менш цінною.

— А з чим тоді пов’язане ваше переведення стрілок із позицій класичного балету на пунктир модерної хореографії?

— Я довго займався класичним балетом. І коли починав ставити, перші мої опуси були досить академічними. Але цілком несподівано з’явилася пропозиція поставити невеликий балет у сучасній естетиці для конкурсу в Італії. Коли спробував, з подивом виявив, що це в мене вийшло набагато краще, ніж строгі академічні постановки. Набагато міцніше, цікавіше — для мене. І головне, що глядач це сприймав краще.

Тоді я і зрозумів: треба намагатися рухатися саме в цей бік. Це було усвідомлене рішення. Але я усвідомлюю, що, можливо, намагаюся зберегти якусь творчу «цнотливість», на відміну від моїх колег-хореографів, які працюють у сучасному танці. Адже я принципово ніколи не брав ніяких майстер-класів і не вивчав ніяких технік. Я ніби навмисне культивую в собі невігласа і неука!

Ви не повірите, але абсолютно нічого не розумію в модерновому танці, і взагалі в стилях не розбираюся: це для мене цілковита загадка. Я ніколи цього не вчився. Та для мене важливий сам театр балету, який говорить мовою, зрозумілою більшості людей. Це теж умовна система. Але система, яка будується на вподобаннях однієї людини. Наш театр — авторський. І мова його визначається саме особистістю хореографа.

— Виходить, немає в балеті знакових особистостей, до яких ви апелюєте?

— Я люблю хореографів, але не хочу насичувати своє тіло чужими техніками. Це цілком інше. Можна любити вже готовий спектакль — як продукцію. Але прийти в зал і готувати себе за певними алгоритмами, за якоюсь «кулінарною книжкою» мені нецікаво. Можливо, я збіднюю свою мову, але краще нехай саме таким і буде мій словник.

— До питання про «словник». Спектаклі у вас еклектичні. Еклектика — це показник авторського стилю чи тільки пошук нових засобів виразності?

— Мені подобається змішувати різні коктейлі, це правда. Подобається брати для цього давно відомі інгредієнти, які я доти ще не змішував. Інтересу великого в тому, щоб спеціально вичищати спектакль до стану чистого балету, у мене немає. Напевно, коли я спробую усі рецепти і коктейлі, я прийду знову до дистильованої води.

— Ви змішуєте інгредієнти і в музичній складовій власних постановок. Часом досить ризиковано.

— Ідеї і чорнові монтажі, як правило, мої. А потім завжди з’являється чудова людина і великий художник звуку Олександр Курій — досить відомий звукорежисер, який працює в Театрі на Лівому березі. І тоді починається справжня робота. Ми дуже багато часу проводимо разом перед кожним спектаклем.

— Чи можна говорити про те, що видовищність — ваша самоціль?

— Не буває балету хорошого чи поганого, а буває нудний і ненудний. Якщо ми намагаємося говорити про якісь серйозні речі і глибокі емоції, то це зовсім не обов’язково має бути нудно! У кожному разі ми насамперед робимо шоу, а потім уже решту. Тож видовищність — не самоціль, а один із обов’язкових компонентів. Це якесь співвідношення актів, які викликають інтерес глядача. З приводу символічності всього, що відбувається, можу сказати: я завжди фантазую, дозволяючи собі далеко іти від первинних задумів. Крім того, дозволяю акторам пропонувати щось своє. Тому говорити про глибоку і продуману символічність не має сенсу. Танець умовний за своєю природою. І однаково з’являються якісь символи, тому що це поєднання певного сюжету й абсолютно умовного способу його переказування.

— У вашій трупі сьогодні стабільний склад? Чи плануєте розширювати штат після того, як у Києві справа налагодилась?

— На даний момент, думаю, у нас досить сталий стан трупи. Звичайно, буде плинність... Цього не уникнути. У жодному театрі світу не буває стабільних колективів. З кимось підписали контракти на рік, а з кимось — на два. А це накладає зобов’язання. І насамперед на мене.

Я хотів би, щоб «зіркою» театру «Київ модерн балет» був сам колектив, а не хтось окремо. І коли в когось є цікава робота в якомусь спектаклі, то для мене важливо, щоб актор вільно перевтілювався з одного образу в інший, а не зациклювався на чомусь одному. Я навіть себе не розцінюю як зірку.

— Наскільки важливий для вас той чи інший контингент глядача? Якщо говорити про рівні підготовки, освіченості, соціальної складової?

— Мені просто хочеться, щоб у залі було багато народу. Тут я ні на що не націлююся, зате чудово розумію: такі балети, які робимо ми, для молоді набагато цікавіші, ніж класичний балет. При цьому зовсім не думаю про гроші. Балетом узагалі неможливо заробляти гроші! Театр у принципі не може приносити дохід — це збиткове підприємство. Іноді мені пригадується моторошна картина: Кишинівський театр опери і балету, «Жизель», семеро людей у залі... Це така трагедія для театру! І, повторюю, не в грошах справа, а в затребуваності. Я був надзвичайно щасливий, коли на останньому спектаклі Le Forze del Destino ми просто не знали, куди подіти людей — вони висіли гронами на балконі, сиділи в проходах. Незважаючи на те що я вихований на класичному балеті з чотирьох років, реально розумію, що хлопцям у реперських штанах висидіти чотири акти «Лебединого озера» дуже важко. Але ж хочеться, щоб людина приходила в театр! Коли така людина прийшла до нас на спектакль і досиділа до кінця — браво, я щасливий! Але і бабусю-балетоманку я із залу не виганятиму. Якщо вже їй не сподобається, то нехай хоч поохкає і позітхає. Мені це теж буде приємно.

— А от безліч еротичних мотивів у ваших постановках — це заданий режисерський прийом? Чи, можливо, щось інше?

— Обожнюю вносити в спектаклі те, що люблю в житті. Наприклад, люблю кальян... І от у моїй ризькій постановці «Попелюшки» мачуха обкурює принца кальяном. Ще люблю старі машини — і та ж таки Попелюшка в мене їде на бал до принца на старовинній машині. До того ж я дуже чуттєва людина, і будь-який вияв еротики, пристрасті на сцені для мене украй важливий. Це такі подарунки самому собі. Тут один принцип — або гріє, або ні.

— Чи пов’язуєте подальші плани з тими великими театрами різних країн, де ставили раніше? Думаю, навряд чи ви з ними спалили мости.

— Є деякі плани... На жаль, коли балет випускається і починає жити самостійним життям у театрі, у мене стосовно нього вже немає ніяких зобов’язань.

Спектакль починає жити самостійним життям, і невідомо, коли йому можуть перекрити дихання.

Що ще важливо... Хороше мистецтво либонь завжди балансує на межі попси й елітарності. І завжди є небезпека впасти в одну із крайностей. Талановита людина примудряється прямувати вершиною цього гребня, не скочуючись у жоден із цих боків. Ця можливість — від власного художнього чуття, яке не дає їй впасти. Коли я ставлю спектакль, я розумію, що, по-перше, це має бути та хореографічна мова, за яку мені не буде соромно з погляду вигадки, ремесла. І водночас вона має відповідати тим завданням, які перед нею стоять.

Адже балетмейстер дуже цікава професія, яка об’єднує і драматурга, і режисера.

У цьому процесі ти постійно проходиш, балансуючи між примітивізмом і елітарністю, порнографією й еротикою, між непристойністю й усмішкою. Але цей шлях потрібно пройти, щоб наприкінці оглянутися і чесно признатися самому собі: вийшло чи ні?

— І як часто оглядаєтеся?

— Взагалі люблю свої спектаклі. Надто останній. Але минає рік-півтора (це, так би мовити, мій «буферний термін») і я починаю соромитися своїх робіт, навіть найвідоміших. Нещодавно переглянув «Картинки з виставки» і «Весну священну». У мене був шок!