Знак невагомості

З приводу фаворита — саме в цій фест-рубриці, підтриманій «ДТ», було чимало дискусій. Хотілося заохотити й міні-мейнстрим: здатність молодих розповідати історії виразні, ясні. Пропонували до нагороди і крайній ступінь експериментальності: перекручено, зате гарно. Врешті-решт під жіночим мистецтвознавчим тиском (кінознавців Ірини Зубавіної та Ольги Клінгенберг) пішли все-таки авторською стежиною… Вслід за щирою, прозорою режисерською інтонацією, яка й простежується в 11-хвилинній курсовій кінороботі «Вільний Сашко» студента Київського університету театрального мистецтва імені Карпенка-Карого В’ячеслава Кателевського.

Жила собі людина. Припустимо, в нашій країні. Припустимо, вона чесно працювала аніматором (ексклюзивна нині професія). Не так і важливо, де... Хоч людина реальна. Можливо, з якоюсь причудою? Як герої Шукшина, наприклад. Та в тому й цінність, адже особистість — нестандартна. І ось іде цей милий чоловік, здається, вздовж залізничного полотна... Здавалося б, залізнична колія — лінія (стійка метафора!), з якої не зійдеш, не звернеш. Хіба що зістрибнеш! А цьому все одно. Каже, мовляв, у мене крила виростають! І лечу — куди хочу. Що йому «умовні рейки» наших уявлень про життєву неминучість чи буттєві стандарти? Якщо навіть під час трапези він оригінальничає. Каже: а от зроблю з їжі прекрасну ікебану! І робить. Усе не так, як інші. Потім він до рук гітару бере... Потім уже в парку опиниться... Потому — знову залізничне полотно... Загалом, якийсь «не такий» цей аніматор Сашко. Не як ми. Може, тому що він справді вільний? Невагомий навіть. Не ковзає «колесами» по давно прокладених рейках, а витає — у мріях, у фантазіях. У дивацтві. В «інакшості».

…Ця 11-хвилинна стрічка у щойно започаткованій кінодолі молодого кінематографіста В’ячеслава Кателевського сталася начебто ні з того ні з сього. В університеті запропонували «домашнє завдання» — на третьому курсі треба було зробити кінозвіт у форматі «творчий портрет». Це той жанр, який виродився у друкованих ЗМІ. Або ж набув у них жахливих архаїко-квазіформ. Думав-думав студент... І не придумав нічого іншого, як зняти своє кіно про ближнього. Про «вільного аніматора». Того, який літає на крилах дивацтв.

Особливих ілюзій щодо цієї роботи студент Кателевський не плекав. Зняв — і зняв. Чи ж мало в Бразилії екзотичних рослин? А на «Молодості» — у «Панорамі українського кіно 2006—2007» — цей юнак, крім «Сашка», представляв ще дві картини: «Доволі відверто», «Діагноз: манія грандіоза».

Та сталося, що саме «Сашко» чимось підкупив досвідчених критиків. Повторюю, все тим же — прозорою інтонацією кінорозповіді про того, хто поруч, і про те... чого не дістати — надто високо літає, і знак невагомості — головна планета цього «льотчика»!

Що стосується самого режисера... Хто його знає, куди «полетить» згодом? Зараз навчається, нахвалює свого педагога. Працює в Асоціації милосердя «Місія Еммануїла», при якій є своя телестудія. І там, на цій студії, він і трудиться над програмою «Клуб суперкнижки для дітей». Пише сценарії. Інколи по п’ять на тиждень.

— Але ж це конвеєр! Не нудно так ковзати по цих «рейках»?

— Мені подобається моя робота. Але, безперечно, є мрія про свій великий художній фільм.

— Мріяти не шкідливо. Шкідливо грошей не знайти на фільм... А якщо раптом хтось розщедриться і дасть мішок, а потім скаже: а зніми-но, друже, на моє олігархічне замовлення не про дивака-Сашка, а, наприклад, касовий зубодробильний бойовик, еротичну мелодраму про українську Еммануель в Італії... Або що там ще — хоррор якийсь про донецьких шахтарів чи обманутих гуцулів.

— Послухайте, але я нікому не збираюся продаватися...

— Та ще ж ніхто й не купує!

— Я — людина віруюча. І є речі, через які не переступлю. Розумієте?

— Я-то розумію. Чи розуміють продюсери?

— Мені здається, головне лихо українського кінематографа саме в цьому — у «нерозумінні» того, що кіно має бути різне. А не таке, яким його уявляє якась людина... Або веселе кіно про шаровари. Або неодмінно про трагічне минуле. І минуле, і нинішнє — воно завжди різне. Оскільки різним може бути авторський погляд на час і на людину в цьо­му часі...

— Як ви сприймаєте два фільми Андрія Звягінцева — «Повернення» і «Вигнання»? Чи не ця «колія» вас приваблює — кіно повільне, філософічне, притчове?

— Мені подобається «Повернення». Та я не став би говорити про якусь «нішу». Попросту рано про це говорити.

— Тоді про що говорити? Про те, як ви пишете сценарії для «Клубу супер­книжки»?

— Пишу їх уночі. У вільний від навчання час. Доводиться розриватися між першим і другим. Не приховую, були пропозиції попрацювати на одному з наших великих телеканалів. Але щось мене зупинило від...

— ... від великих грошей чи що?

— ...від непотрібних спокус, мабуть.

— А як узагалі ви потрапили в кіносередовище? Хтось за руку привів? За дзвінком вступили? Чи, знову-таки, ні з того ні з сього?

— Ні те, ні друге, ні третє. Мій батько — військовий. І я народився в Німеччині, коли батько там служив ще до розвалу Радянського Союзу. Сім’я була в постійних роз’їздах. На одному місці ніколи не затримувалися. Тільки друзів встигав завести — і знову в дорогу! Звичайно, батьки хотіли, щоб я вибрав надійніший шлях, на їхню думку. Однак ще в дитинстві мене приваблювали художні теми. Скульптура, література. Ліпив, творив. Навчався в театральній студії. Певний час ми жили в Донецьку. Сьогодні — у Василькові. Мені завжди подобалося придумувати якісь історії. І завжди хотілося, аби ці сюжети (бажано з хорошим світлим фіналом!) були зрозумілі й відчуті ще кимось... Тому спочатку я й улаштувався на ТБ. А потім вступив до театрального. Сподіваюся, згодом усе ж таки вдасться зняти повнометражний фільм...

...Хто ж не сподівається? (це я вже від себе). Принаймні кінофестиваль «Молодість» клятвено пообіцяв забезпечити молодого режисера і плівкою, і навіть модною камерою. Може, згадають свої обіцянки? Що не кажи, а якщо людина — не мажор, не нахаба, не вискочка, не «кіноподзвоночник», а рідкісна рослина (це на нашій цілині!), то тим паче її поливати потрібно. Інакше... на випаленій землі не виростуть квіти.