Журавель у небі. Олексій Баталов: «Припускали, що глядач бойкотуватиме наш фільм, оскільки наречена не могла зраджувати радянського солдата…»

Півстоліття Олексій Баталов не був у Києві. Безліч міст відвідав за ці роки, а «мати міст руських» — «Ну, от якось так само собою склалося...» На три дні Олексій Володимирович зупинився в нашій столиці. Виступив з авторським вечором, згадавши Ахматову, Кніппер-Чехову і багатьох інших. Як і раніше, його найвідданіші шанувальниці, ці зворушливі інтелігентні старенькі—божі кульбабки в шалях і мереживах від давніх часів, простягали адміністраторам тремтячі руки з дріб’язком і стосиками важко накопичених одногривневих купюр: «Більше немає! Пустіть бодай подивитися на нього!» На нього... На того, котрого як побачили колись у «Справі Румянцева» чи в «Дорогій моїй людині» — так усе і перевернулося у свідомості. Адже таких, як він, у житті навряд чи зустрінеш... А Баталов як був символом вірності та духовності, так і залишається. І летить він собі недосяжно самотнім журавлем по хмарному кінонебу, а ми тут, розумієш, якісь «синиці» у руках рахуємо. Його роки давно взяли своє — 78. Уже 25 років як не знімається. І дуже важка в нього особиста доля (про що актор ніколи не каже вголос). В єдиному ексклюзивному інтерв’ю, яке актор дав у Києві для «ДТ», із безлічі тем, що відбилися в його житті, вибрали, загалом, одну — «Летять журавлі». Один із найкращих фільмів ХХ сторіччя, якому нинішнього року виповнюється рівно півстоліття.

На початку року в одному з московських видавництв вийшла книжка «500 фільмів, які змінили світ». Десять «модних» кінокритиків нібито зробили свій художній «вибір». Уздовж і поперек гортав її, вивчав, намагаючись знайти серед цих п’ятисот лише один — «Журавлі». Та ба! Усе, що завгодно, там є — і про техаську бензопилу, і про кошмар на одній вулиці. А бодай нагадування про картину, яка перевернула свідомість кількох поколінь, — жодного слова. Узяв тоді цей «талмуд», розпанахав як варвар сторінки на дрібні клапті й викинув геть: «Негідники. І де вас навчали? І хто викладав? І до яких кінотеатрів у дитинстві водили вас за руку?»

«Журавлі» Михайла Калато-зова, Сергія Урусевського (за участю Олексія Баталова і Тетяни Самойлової), і тут уже нічого нового не додам, виявилися не стільки символом хрущовської відлиги, скільки емоційним шоком — для цілого світу, для окремої країни. Ридала на перегляді в Кані знаменита Даніель Дарьйо. Плакали мільйони радянських людей, для яких стрічка стала незагойною кінораною (за перші три місяці в СРСР стрічку подивилося 16 млн. глядачів). Розкосий погляд Самойлової на вокзалі в День Перемоги рентгеном простромлює наскрізь навіть нині: «Журавлики-кораблики...» І Баталов, який повзе болотом до свого останнього вінчального міражу у вихорі березового танцю, знову й знову шепоче пораненому товаришеві: «Ми ще на твоєму весіллі гулятимемо...»

Байдуже дивитися це неможливо. Великий фільм. Для всіх часів — і для всіх народів.

«Журавлі» могли нарватися на хрущовську «кузькіну матір»

— Олексію Володимировичу, напевно, доречно не чіплятися за ту чи іншу деталь, пов’язану з фільмом, а запропонувати вам шлях асоціацій: «Журавлі» для мене — це... Що цей фільм для вас узагалі й зокрема?

— Це... я сам. У 13—15 років. Коли в теплушці разом із сім’єю добирався до Бугульми — в евакуацію. Коли пиляв дерева. Коли служив працівником сцени й зі звичайних табуреток майстрував крісла в стилі «ампір». Коли труїв пацюків. Коли підмітав подвір’я. Коли разом із мамою повертався пізньої пори темним гасовим містечком після спектаклю. Мама — акторка Ніна Ольшевська — у місцевому театрі грала Юлію Тугіну в «Останній жертві», а я там же — «Їсти подано!» Після спектаклю ми з мамою пили чай. Потім, сховавшись у прикомірку, таємно курив махорку, щоб відчути себе дорослим чоловіком. Це теж — «Летять журавлі». «Журавлі» — це військовий госпіталь, де бачив десятки, коли не сотні покалічених людей: без рук, без ніг. Вони стогнали, мовчали. Здавалося, їхні каліцтва — і твоя провина. Тому що ти жвавий і юний, можеш ходити, бігати, а вони... «Журавлі» — це й моя перша зарплата в тому бугульмінському театрі, і продуктова картка «службовця». Що ще сказати? Це доля, загалом.

— Сцена «березового запаморочення», коли ваш Борис проживає у своїй уяві бажане й неможливе — як створювався саме цей знаменитий епізод?

— Ну, це все Сергій Урусев-
ський. Він геніальний оператор. Він до цього зняв із Чухраєм «Сорок перший», і цю стрічку двома роками раніше теж показали в Кані. Урусевський знімав дуже різні картини в режисерів Пудовкіна та Райзмана — «Повернення Василя Бортникова», «Кавалер Золотої Зірки». Була й знаменита «Сільська вчителька». Та «Журавлі» висунули його в перший ряд світових операторів. У підручниках дотепер вивчають його операторські ракурси, його динамічну й біжучу композицію. Ті самі «берези»... Хоча, здається, ще драматург Віктор Розов казав про те, щоб представити передсмертне марево Бориса Бороздіна як якусь мрію про недосяжне, так, ніби раптом він залишився живим і відбулося його весілля з Веронікою.

Калатозов, до речі, теж починав як оператор. Хоча в нього були й успішні режисерські роботи... Він був дуже непростою людиною.

— Десь писали, що начебто він був майже «розвідником», мандруючи по країнах і континентах, «знімаючи кіно»?

— Різне могли писати. Проте Калатозов чудово розумів одне: роль Урусевського як оператора в екранізації п’єси Розова. До речі, саме Урусевський якось подзвонив Калатозову, крикнувши в трубку: «Я знайшов її!» В якомусь журналі, здається в «Театре», він відшукав ту саму п’єсу «Вічно живі». Ця сама п’єса, як відомо, ознаменувала й народження театру «Современник». Урусевський із захопленням переказав Калатозову сюжет. І тоді вже режисер, схопивши пальто, помчав на зустріч із драматургом і оператором.

— Отже, саме «так народжувалася легенда»...

— Легенда народжувалася не тільки «так». Навряд чи знаєте про те, що коли «Журавлі» у 1957-му вийшли на радянські екрани, у кіночиновників був певний розрахунок на те, що народ скаже вагоме «ні» цій картині.

— Чому ж?

— Припускали, що глядач попросту бойкотуватиме «Журавлі» під приводом: мовляв, героїня-наречена не може зрадити радянського солдата! І була обмежена кількість копій на обмежену кількість глядачів. Прем’єра «Журавлів» у будь-який момент могла нарватися на хрущовську «кузькіну матір» — наслідки були б непередбачуваними.

— Хто згодом усе-таки пробив цей пролом, щоб «Журавлі» полетіли в теплі країни?

— Дозвіл на «виїзд» за кордон доводилося шукати в Криму, де вони дивилися картину.

— Хто «вони»? Держкіно?

— Та де там! Держкіно відпочивало! Все вирішувалося на найвищому рівні — на політбюро. Картину врятував попросту Випадок. До Москви приїхав знаменитий виконавчий директор Канського кінофестивалю і видатний адміністратор Робер Фавр Ле Бре. Він «курирував» Кан з 1946-го по 1971 рік. Не пам’ятаю, хто супроводжував його по «Мосфильму» і розповів, що є один незвичний фільм про війну, і, може, він і був би цікавий у Кані. Він відразу усе провідав. І звернувся до «них» під приводом: ми хотіли б на фестивалі показати картину про Велику Вітчизняну, а оскільки вибирати особливо ні з чого — може, «Журавлі»? «Ну, звичайно, якщо хочете про війну...» І фільм у результаті здобув те, чого ніколи не здобувала жодна радянська та російська картина. З 2 по 18 травня 1958 року проходив Канський кінофестиваль. У журі — Чезаре Дзаваттіні, Чарльз Відор, Сергій Юткевич. Вердикт судів — «Золота пальмова гілка» за високі художні гідності та гуманізм. Усі тоді говорили про «Журавлі». Французькі газети писали про фільм під заголовками «Краса врятує світ» або «Війна і мир: 1941—1945».

— Тетяна Самойлова була на тому фестивалі, її навіть відзначили премією «Апельсинове дерево» за скромність і чарівність, а от вас чомусь не виявилося поруч.

— Як чому? У мене ж 58-ма стаття — бабусі-дідусі... Вся сім’я «під ковпаком». І мене вже ніяк не могли відпустити на Канський фестиваль. Це тільки нині мені повернули дворянство...

— Хто вам його повернув?

— Государиня Леоніда Романова немов відновила колишній статус.

— Ви спочатку не відразу зійшлися із Самойловою в роботі? Казали, ніби Баталов пропускав репетиції, а Самойлова постійно через це нервувалася.

— Сталося так, що якийсь час мені довелося лежати в санаторії — лікував туберкульоз сітківки очей. І Тетяна Самойлова справді спочатку репетирувала з іншим актором.

— Критик Лев Аннинський написав про вашого Бороздіна: «Він був безроздільним представником душевності, що відтаює...»

— Різне писали. І хороше, і погане. Здавалося б, зіграні ролі позитивних героїв. Проте на тому чи іншому етапі могли причепитися до того, що, бачте, у якійсь сцені «ганьблю звання радянської молодої людини». Той самий Сашко Румянцев — бився або їздив на буфері. Бився і Борис Бороздін, і під шинеллю шарф носив, що було шалапутством для солдата. Навіть за Гошу таврували.

— А його за що?

— За те, що не буває на білому світі таких робітників!

— З фільму у фільм ваші герої декларували порядність, інтелігентність. Потім, вже в наш час, подивившись на нових героїв «Бригади», ви не подумали: а чи варто було?..

— У мене не так багато картин. За великим рахунком — 15 чи 20. Та, уявіть, уже мій студент зняв двадцять картин — кримінальних чи напівпорнографічних... А інший студент знявся у двадцяти таких самих стрічках. «Чи варто було?» — запитуєте… Оглядатися в минуле варто. Проте часто це й боляче, і немає сенсу.

«У кіно багато хорошого мене обминуло»

— Олексію Володимировичу, ви вийшли з МХАТівської «шинелі», майже всі родичі звідти. Чи часто сьогодні відвідуєте МХАТ? Точніше, відразу два Художні?

— Я давно не театральна людина. І не ходжу в театри більше через неміч. І, власне, не сподіваюся знайти там гостроту художніх відчуттів. Що ж до МХАТів, то у зв’язку з цими театрами пригадуються не спектаклі, а, швидше, забавна історія про таксиста, коли приїжджий його попросив: «Голубчику, а давай у МХАТ!» — «А вам у який — чоловічий чи жіночий?» Наступного дня вся Москва переказувала цей діалог.

— У ВДІКу, де ви сьогодні викладаєте, які конкурси нині?

— Понад 200 чоловік на одне місце.

— У вашій кінокар’єрі була одна болгарська картина, яку в Радянському Союзі ледь не заборонили...

— Не «ледь», а саме заборонили. Це серіал за назвою «Горіти, щоб світити». Про фільм говорили навіть на рівні урядів. Я мав грати білогвардійського мільйонера, який хоча й допомагає «нашим», але однаково не так, як міг би...

— Ремствуєте, що було мало фільмів. Та не кожний похвалиться такими назвами, як у вас. А які конкретно проекти пройшли мимо?

— У кіно багато хорошого мене обминуло. Майже весь чеховський репертуар. Крім «Дами із собачкою», звісно. Тузенбаха міг би грати в «Трьох сестрах». І багато чого ще. Знявся в «Живому трупі» у режисера Володимира Венгерова. Акторська команда була прекрасна — Демидова, Басилашвілі. Та режисер, певне, не зрозумів специфіки кіноадаптації твору. І вийшов попросту кіноспектакль, який мало хто помітив. А шкода. Тому що актори хороші, оператор правильний. І дотепер не розумію, як можна було не зняти сцену, коли мій герой йде топитися...

— Ви дружили з письменником Костянтином Паустовським...

— Так, це правда. Колись у моєму житті був дуже складний період напередодні фільму «Дев’ять днів одного року»... Лікарі казали: «Ніяких зйомок!» І от у Ялті в санаторії познайомився з Паустовським. Саме він «привчив» мене до письменництва. Цією справою я захопився безумно, знайшов у його особі підтримку. Спілкування з Паустовським — окрема тема. Та іноді думаю, що навіть якісь життєві біди можуть йти на користь... Не було б війни, не було б мого відчуття «Журавлів». Не було б хвороби, не було б Паустовського і мого письменництва. Ну, й таке інше...

— Олексію Володимировичу, але от «Ніка» вам навіщо сьогодні — зайва турбота, якась організаційна лихоманка на посаді президента цієї премії?

— А я, чесно кажучи, і не збираюся нічого там робити. Можу претендувати тільки на одна роль — на роль голови!

— Люди Михалкова з «Золотого орла» не висловлювали свого «фе» у зв’язку з вашим рішенням замінити Рязанова на посаді шефа «Ніки»?

— А чого протистояти? Премій багато. Хіба тільки ці дві? Це одне коло людей... Багато хто з них, на жаль, уже недобре почувається. І за великим рахунком, моє рішення, власне, і пов’язано з тим, щоб підтримати їх — і Нонну Мордюкову, якій нині важко, й інших чудових акторів, котрим несолодко.

— «Острів» — фаворит «Орла» і «Ніки» — нещодавно побив рейтинги на російському ТБ. Як ви поясните цей феномен? Адже не блокбастер, не попса, а тонкий філософський фільм.

— Так звані «знавці душі народу» — грошово-телевізійні жлоби — завжди переконані в тому, що знають ті самі душевні запити... Та навряд чи хтось міг угадати такий успіх «Острова». А річ у тім, що залишилося покоління, яке пам’ятає справжнє кіно. І є люди, котрі люблять свою галявину, свій пейзаж, свій острів. Тому й дивилися. З’являються і молоді люди, яким цікава справжня культура, а не сурогат.

— За політикою стежите — хоча б по ТБ?

— Милий, за якою політикою? А яка в нас політика? Де ви її бачили? Хіба ж це політика, коли вирішують, скільки кому бензину налити?

— Нехай пишномовно, але скажу: ви один із символів ХХ століття — у тих же «Журавлях», у тій же «Москві». А чого чекаєте уже від цього, від нового, століття?

— Та нічого я від нього не чекаю і не про що не мрію. Хочу лише одного: щоб мої близькі поправлялися. Я-то вже своє пожив...