ЖИТТЯ ЗА КАДРОМ ПАМ’ЯТІ АКТОРА ТЕАТРУ ДРАМИ ТА КОМЕДІЇ СВЯТОСЛАВА БЕРНАЦЬКОГО

Поділитися
Сталлоне різко розвертається і спокійно, мужньо-проникливим голосом із багатими обертонами пояснює співрозмовнику своє життєве кредо...

Акторів часто поділяють на «модних» і «немодних». Святослав був із другої категорії. Та й людиною був «немодною» — зразковий сім’янин, порядна людина із вражаючим почуттям внутрішньої гідності... Він мав разюче уміння слухати і спостерігати, зневажав «ненормативну» лексику.

Митницький познайомився з Бернацьким на зйомках фільму «Прощай, Дніпро» у режисера Олександра Муратова. Оцінивши його і як актора, і як фактуру, Митницький запропонував роль Вронського. Так Бернацький опинився в Театрі драми та комедії. Його «оселили» у нашій гримерці номер два — сьомим.

Слава любив читати газети, сидячи в кріслі, витягнувши довгі ноги через усю маленьку гримерку. У нас встановився цілий жартівливий ритуал зустрічі: «Вітаю!» — «Всіляко!» — «Категорично!!!»

Частенько бували безсонні ночі: записи анонсів до фільмів на телебаченні могли тривати до світанку. А коли акторка спізнювалася на озвучку, Бернацький фальцетом «відбивав» за неї текст, і режисер не помічав підміни...

Бернацький був завжди імпозантний, хоча й не гнався за модним шматтям. Однак і в улюбленому джинсовому комбінезоні він виглядав дворянином. Йому дуже пасувала військова форма. Усе мріяв про Вронського. До півночі не давав спати дружині і дітям, програючи перед ними цілі шматки з «Кареніною». Але... «Заявити недостатньо переконливо про себе в театрі на перших кроках — значить розхльобувати це дуже довго, — каже Митницький. — Він не був у досить гнучкій формі, позначався тривалий простій поза театром. Його вхід у роль слід було перенести: і спектакль не розрахований на один день, і роль Вронського — не одноденка... Потрібна була дистанція. Думалося: нехай пограє інші ролі, осміліє, а потім уже введеться на цю. Але не встигли...»

Для багатьох наших акторів Бернацький так і залишився terra incognita, річчю в собі, людиною-загадкою... так, видно, що хороша, але... хороша людина — не професія...

Так, не професія. Набагато вище. Уміння поводитися гідно в будь-якій ситуації, не розштовхувати ліктями інших, не говорити про інших за спиною погано, не дозволяти собі зневажливо розмовляти з «обслуговуючими цехами» — усе це характеризує людину, котра віддала перевагу внутрішній кар’єрі. У Слави було глибоке розуміння того, що він робив, і любов до цієї роботи.

У нашому спілкуванні Слава часто «проговорювався». У результаті я виявився в курсі його нехитрої біографії.

Святослав Бернацький народився в Ірпені. Там же закінчив індустріальний технікум і одержав диплом електрика.

В Ірпені він ледь не загинув у 15-річному віці: уночі на дорозі його збила машина і, не зупинившись, поїхала. Залишаю за дужками моральний образ водія (його потім знайшли). При ударі Слава вилетів із черевиків. У таких випадках лікарі хитають головами і кажуть про летальний кінець із зупинкою серця. Але Слава вижив, попри численні переломи і дві клінічні смерті (на ірпінському кладовищі йому вже копали могилу). Він отримав другий шанс. Вижив, оскільки до цього затято займався вільною боротьбою, шия була міцна, і голову при ударі не відбило. Хоча залишилися в голові дві пульсуючі дірки, що заросли лише до тридцяти років!

Ірпінь подарував йому і чудових друзів — Олексія і Костянтина. От уже воістину гідність людини визначають люди, котрі перебувають поруч із ним! Вони разом грали в ансамблі із блоківською назвою — «Скіфи».

Слава приїхав до Москви — вступити в Щукінське училище. А там набір уже закінчився: «Ви прекрасні, молодий чоловіче, але...» — «А що ж робити?» — «Їдьте туди, де набір ще не закінчений, наприклад у Саратов!»

Так 88-го він опинився у Саратові. Майстром, який набирав курс, був Федосєєв. Слава і його майбутня дружина Наталка виявилися єдиними вихідцями з України. Федосєєв посварився на них пальцем: «Ви дивіться, не закохайтеся, а то у мене вже були з України...» — «Ні, що ви!..» І, природно, закохалися, і виїхали в Москву. Федосєєв розвів руками: «Як я мав рацію!..»

Слава запитував дружину: «Які чоловіки тобі подобаються?» — «У білих сорочках!» — відповідала вона. Після цього на кожне сімейне свято Слава з’являвся лише в білій сорочці!

Бернацький вступив у Щукінське училище при театрі Вахтангова. Там він багато чому навчився в Олександра Ширвіндта. Один час Славі хотілося бути на нього схожим: наслідував його манеру розмови, навіть трубку почав курити! Найстрашнішим у роботі був Олександр Кайдановський, котрий викладав на курсі. Він задавав таку біомеханіку, що вижити практично було неможливо. Слава вижив і, один із небагатьох, залишився після інституту в Москві, в «Современнике».

В одному зі спектаклів «Современника» Слава грав слідчого. У залі виявилося багато глядачів із Петровки, 38. Вражені грою Слави, його переконливістю, вони запросили його до себе випити. І ось, о другій годині ночі, Слава телефонує дружині: «Натуль, ти тільки не хвилюйся, я на Петровці». — «На якій Петровці?..» — «38!» — «Що трапилося? Що ти накоїв?» — «Та ні, все нормально, я відпочиваю. Себто, ми з хлопцями гуляємо, — їм просто сподобалося, як я зробив роль!..»

У «Сучаснику» він попрацював три роки. У цей час у Москві молодій сім’ї дошкуляли штрафи — посилився паспортний режим. Вони поїхали в Кременчук, рідне місто Наталки. Там їх із нетерпінням чекали на телебаченні.

«Ну, — думали вони, — через півроку нас тут впізнаватимуть!..» Але впізнавали вже через два тижні. Там Святослав Бернацький величався Стахом Лебедем (прізвище матері).

Раптово помирає батько, і Слава терміново їде до Києва. «Наталко, я побуду в Києві місяць-два — маму заспокоїти...» Але їхня розлука тривала майже рік. Слава і Наталка не витримали життя окремо і з’єдналися в Києві. Вірніше, в Ірпені. Після запрошення до Театру драми та комедії Слава збадьорився: «Усі побачать, який я старанний, молодий, подаючий надії, — і дадуть нам якусь маленьку квартирку!..»

Якось у театральному буфеті один актор запропонував Славі випити по п’ятдесят грамів: «Не можу, — відповів Слава, — після того, як я попрацював на заводі, я п’ю лише... по сто!» Останнім часом він дійсно часто «зазирав у чарку», але завжди був у формі і готовий до роботи. Навіть коли хворів. На подібні акторські подвиги в театрі вже давно перестали звертати увагу: «Славо, ти чого такий пітний?» — «Так у мене вже два тижні запалення легенів. Але не міг же я не прийти на виставу!»

Як він радів, коли в театр прийшов на постановку режисер Д. і Слава отримав у нього одну з головних ролей! Як він захоплювався режисерською фантазією! Але на одній з репетицій Д. став доводити, що Слава п’яний і некерований, тоді як він був цілком тверезий! У результаті режисер довів Славу до того, що він тремтячими руками написав заяву про звільнення! На репетиції він тримався чудово, і ми всі вражалися його витримці, його самовладанню і мужності. Лише після його заяви ми зрозуміли, чого це самовладання йому коштувало. Потім він гірко сказав мені: «Ти знаєш, що це було по суті? Закотування в асфальт!» Через пару днів Митницький запитав Славу: «Це ви в стані афекту, чи у вас змінилися плани стосовно театру?» — «У стані афекту...» — «Тоді я рву вашу заяву!» Але грань уже було перейдено. Через два тижні Слава помер. І ціна спектаклю стала непомірною...

На дев’ятий поверх ірпінського будинку, де Бернацькі наймали квартиру, після смерті Слави прилітала ластівка. Вона кричала доти, доки не виходила Наталка. Ластівка спокійно давалася їй у руки. Наталка гладила її: «Привіт, Славко!» — і випускала через балкон квартири. І так — три дні поспіль!

Бернацький знімався в рекламі «DCC». Оточений мобільними телефонами, він казав: «Отже, підіб’ємо підсумки...» У контексті пригоди це звучить двозначно.

За словами однієї черниці, «Бог тих, кого любить, бере до себе, не доводить до мук...» Актор Олександр Ганноченко (із нашої гримерки) сказав те, під чим хочеться підписатися: «Театр складається не з одних героїв, прем’єрів і прем’єрш, ні. Театр стоїть на рядових бійцях, артистах, котрі не здобули великої слави, але з гідністю несуть розуміння своєї професії, розуміння високого служіння театру. Одним із таких бійців, відданих театру, і був Слава. Він постійно шукав себе. Надзвичайне терпіння, із яким він чекав свого часу, своїх ролей, вигідно різнить його від багатьох інших акторів».

Актор Юрій Литвин: «Те, що його немає, — це шок, блискавка. Шкода. Страшенно. Сонце, весна, жити б, радіти, незабаром відпустка, надії... а Слава, порядна людина, котрий міг ще багато-багато зробити, іде від нас. Напевно, Бог забирає найкращих. І професія, і побут б’ють по нервах, по серцю. Кажуть, що у актора мусить бути кінське здоров’я, але, схоже, воно у нас не кінське...»

Еге ж, кінське здоров’я... у тому сенсі, що коні живуть недовго... Професія вимагає жертв, і артисти іноді не витримують. Жодна вистава не варта цього. Коли від нас іде порядна людина, пролом непоправний. А в нашій професії ця втрата подвійна: такі люди в дефіциті. Всі ми зайняті добуванням грошей. Комусь вдається при цьому залишитися людиною, а комусь — ні. Славі — вдалося. «Побільше б таких людей!» — сказала театральна буфетниця Алла. Але, на жаль, їх дедалі менше і менше...

Твой праздник, слава,

припоздал

И за ненужностью

отброшен.

Ночь пустотой

наполнит зал.

Здесь звук оваций

был бы ложен.

Опять у времени в плену,

Актер пройдет

в безмолвьи зала,

И будет все равно ему,

Что слава снова опоздала.

Лишь тени всех,

что не сыграл,

Ролей-героев крикнут:

«Браво!»

Тогда

в пустынно-темный зал

Войдет и сядет

с краю слава.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі