Зелена вулиця. «Службовий роман» у наш час

На екрани батьківщини вийшов антирязановський і трохи художній фільм «Службовий роман. Наш час». Навіщо він вийшов? Щоб із допомогою перекупленого «лейбл» зразка 1978-го вже сьогодні «немножко денег срубить». Хто знімав? 26-річний юнак на прізвище Андреасян, який, кажуть, має за плечима «хорошу лондонську школу режисерської майстерності». Хто знімався? Завсідники російських і українських поп-шоу. Кому дивитися? Шанувальникам телепередач «Зірки на льоду», «Зірки в цирку», Comedy Club, «Смачна ліга з Г.Заворотнюк», «Вечірній квартал», «Неділя з Кварталом», «Гаряче крісло», «Чисто news», «Насміши коміка»...

Перед урочистою прем’єрою московський критик Олександр Колбовський звернувся в Інтернеті до чесного народу: сумнівну переробку треба всім миром бойкотувати і носа не потикати в зали, де псевдорязановське «кіно» мають намір демонструвати!

Народ, як з’ясувалося, на заклик відреагував мляво.

І, мабуть, правильно зробив. Чого бунтувати? Не перший це та й не останній переспів на мотиви старого улюбленого кіно. Їх - сила-силенна. Перезнімали, перезнімають і перезніматимуть. Бо переспівам, переробкам, перетеркам, одне слово - «римейкам» - зелена, головна вулиця... Якою разом зі своїми «оркестрами» ці реставратори-раціоналізатори з «лондонських шкіл» ще довго й сміливо маршируватимуть, розмахуючи корпоративним прапором із написом «Не з’їм, так хоч понадкусюю!»

Товариші-рецензенти, попереджаю від усієї душі: порівнювати у своїх творах авторів того (чи іншого) старовинного кіно з учасниками нинішніх «вертепів» - повна аналітична неадекватність! Ви що? Це просто дурна й марна праця.

Тоді, того-таки 1978-го, на роботу в кіно запрошували професійних драматичних артистів. Переважно відмінних майстрів своєї справи. Той-таки Рязанов удень і вночі назирав - і згодом вивуджував із різних театрів Радянського Союзу. І якщо де потрапляли в очі бризки шампанського, тобто самобутніх артистичних дарувань, він прямо «сліпнув» від радості... Так з’явилася в його «романі» Фрейндліх, яку возлюбив у всіх репертуарних спектаклях «пітерського» театру Ленсовета. Так розкопав у БДТ Басилашвілі. А Немоляєва - вона для ролі Олі Рижової не проходила «кастинг» перед бригадою одноклітинних кіноменеджерів, а увійшла в рязановське кіно, підкоривши режисера, знову-таки, на драматичній сцені в його ж п’єсі.

Ну й так далі...

І коли починають «поголовно» порівнювати - цих і тих... Ні, даруйте... Де палець, а де інші органи?!

Сучасний кінопроцес, так званий наш час, підкреслюю, в усіх сенсах ПРАГМАТИЧНО ігнорує виявлення для екрана талановитих драматичних виконавців. (Хоча такі були, є і будуть, оскільки в різних театрах ще не всі акторські сили угробили серіали та тупі комерційні п’єси).

Просто «нашому часу», тобто кіновертепу, зовсім не обов’язково посилено «пітніти» в пошуках когось... Варто натиснути лише одну з трьох десятків телекнопок - і оба-на! Всі герої «нашого» кіно - як на підбір. Хоч у «Службовому романі» їх знімай із ранку до ночі. Хоч у «Москві», що сльозам не вірить. Хоч Штірліцем їх назви - тільки в гестапо не відправляй.

…Різнобарвний і різноголосий медійний поп-зоопарк - і «джерело талантів», і головне акторське агентство - як для нашої країни, так і для дружніх до нас держав.

Ось, наприклад, учасник Comedy Club - Павло Воля - зображує в прем’єрі чоловічий парафраз секретарки Вірочки, яку свого часу грала Лія Ахеджакова (причому, всупереч Гафту, не завжди «однаково»). А Воля - цей саме «зображує». Оскільки для комедійної чи драматичної гри необхідні певні акторські навички, професійні якості. А для статусу героя поп-шоу необхідне інше: в потрібний момент скорчити фізіономію... І досить! Наче артист, а наче вже й не артист - Марат Башаров (Самохвалов), який не вилізає з льодових шоу, і після «Кордону» розгубив, практично, всі навички й «рефлекси» артистизму художнього... А ось попсовий - артистизм, - цього добра поки що не бракує.

Що стосується Мимри... Коли дівчина, котра її імітує, у нас, у Києві, трохи зверхньо зронила: «...на відміну від героїні Аліси Брунівни, моя стежить за собою...», - я, звісно, відразу й зголосився розвинути її думку. Бо, «на відміну від Аліси Брунівни», мила, а також на відміну від Меріл Стріп чи навіть від Інгеборги Дапкунайте, те, що пропонуєш на екрані вже ти, - це не сприймається як «образ», це не виявляє твою здатність до «акторських метаморфоз» (що в обов’язковому порядку передбачає ця роль). Це називається простіше - випадкова присутність у кадрі... ось така «щаслива карта» випала дівчині. (Колись так само випадково вона опинилася і у фільмі С.Говорухіна «Благословіть жінку».)

Технологія виробництва таких новітніх удосконалених «службових романів» (та й іншої «іронії»), не відкрию Америки, - справа перевірена і часом утрамбована. Перша складова тут - поп-зірки, про що сказано вище. Друга - агресивний продакт-плейсмент, який, до речі, своєю активністю помітно переграє навіть деяких виконавців. Третя - притягнуте за вуха «осучаснення» радянського сюжету, коли, наприклад, Самохвалов виступає ще й у ролі корпоративного «шпигуна» з конкуруючої фірми...

І четверте - безперечна «адресність» таких римейків. Оскільки
ця адреса не дім і не вулиця. І навіть не Радянський Союз. А глобальний усюдисущий - Телевізор, який моделює схеми «упізнавання», методи «опопсення» (всього сущого) і ще... «знищення» (всього творчого раніше).

При цьому такі римейкові забави, на думку їхніх творців, передбачають навіть надідею. «Ідеологічну», бачите, складову. Мовляв, сучасний глядач - даун і ідіот, і йому, дурню, абсолютно не зрозумілі радянські реалії в тих-таки рязановських сюжетах (із їхніми бухгалтеріями, профспілками, дефіцитами, партвнесками...)

А то! А то оригінальний «Службовий...» тут не крутять на всіх каналах раз на два тижні й він не збирає оглушливі рейтинги!

І взагалі, дивна логіка в «римейщиків»... Якщо «даун-глядач», для якого нібито й стараєтеся, осучаснюючи простенькі «романи», нічого не петрає в радянській побутології, - то що ж йому, бідному, робити, коли на екранах (або на сценах) виникнуть реалії з шекспірівської епохи, або мольєрівської, або воєнного минулого ХХ століття?..

Що за «розводи» - неначе ми «лохи»?!!

Утім, домовилися вже, зайвий раз сварити-розмазувати-порівнювати такі твори - марна річ: пообурювались на «форумах», і гаразд.

Оскільки, на мій погляд, корінь цього конкретного зла - не в надактивності кіномеханіків «нового часу»: до них які претензії (люди гроші заробляють як можуть і як виходить...).

А тут претензії серйозніші. До «інших» персонажів.

Я б так їх усіх шанобливо назвав - «батьками-творцями».

Адже не «просто так» мордують старі успішні сюжети, а, як мовиться, «за згодою». З тим-таки «батьком». Із «творцем».

З Ельдаром Олександровичем Рязановим, наприклад.

Він, попри всю повагу до сивини, ще в 90-х невідомо кому, невідомо навіщо перепродує права на екранізацію. Потім - невідомо хто - перепродує іншим таким самим - невідомо яким... І в каруселі, що завертілася, навіть безглуздо шукати крайнього. «Крайній» - усе одно Рязанов.

Хіба цей чоловік помирав із голоду в 90-х, коли сплавив «права» загадковим особам; хіба маститий режисер тоді байдикував і не знімав за хороші гроші документальні трилери про улюблені котлети Єльцина чи різноманітні комедії про витівки «старих шкап» із «придурками» разом?

Що взагалі керує такою творчою людиною, коли вона свідомо віддає на подальше розтерзання свою ж «дитину», своє найбільш творче і найбільш вагоме? Як і «Іронію...», до речі.

Річ же не в тому, що в усьому світі «перезнімають» різні старі картини. А в тому - які саме... І «як»... І з якою метою... У тих - у «їхніх» - випадках, як я розумію, найчастіше й перезнімають не тільки «заради бабла», а й прагнучи переосмислити художнє.

У тутешніх хронічних випадках поки що за версту не видно творчої своєрідності в маніакальних «римейках». Тільки продакт-плейсмент, тільки поп-фауна з телевізора, як на «Першому», як на другому, так і на всіх інших «планах». Що, наприклад, керує таким же літнім і шанованим Марленом Хуцієвим, коли допіру віддає на відкуп К.Ернсту під сумнівне «розфарбування» бездоганний чорно-білий шедевр «Весна на Зарічній вулиці»? Знову «голод»... (Тоді звідки в цього старого стільки сил на боротьбу з М.Михалковим?)

А може, й не гроші навіть, а бажання, аналогічне рязановському: старечий азарт зіграти за правилами «нового часу»...

Тільки всі ці шановні «гравці», які начебто збадьорилися, - і Рязанов, і Хуцієв, і бідна хвора Т.Ліознова (яку змором схилили до калічення «Штірліца») - у кожному разі опиняться у програші. «Новий час» із такими, як вони, не «грає». І навіть не заграє. А просто використовує їх… Принижує. За копійки виманює головну власність їхнього творчого життя, а потім пускає в обіг, як розмінні монети.

Тому, якщо після перегляду вирішите полити помиями «Службовий роман» №2, то не конче злобливо коситися у бік Вови Зеленського (він же що, він при «ділі», хоч, до речі, Самохвалов пасував би йому більше, ніж недолугий Новосельцев: дуже вже хитропереможний наш усюдисущий шоумен-виконавець). Картати й дорікати треба не тих, хто «зробили це», а тих - хто дозволив «це»… Хто не встояв перед дзенькотом тридцяти срібняків. І мимоволі відкрив «шлюзи» перед паводком кінофальшу й кіноспаму.

…Думаю, одного разу, в сумному підсумку, після всіх переробок, «перефарбувань», «перетра…», нам із вами вже більше нічого й не залишиться, крім тяжкого труду «перефразовування» навіть поетичних рядків зі старовинних оригіналів: «О вы, хранящие любовь, неведомые силы, пусть НЕВРЕДИМ вернется вновь ко мне - хоть кто-то…»