Збереженою всередині себе дитиною…

Поділитися
Дебютна прозова книжка Галини Ткачук «Славка» найбільше надається на те, щоби назвати її спробою говорити про досвідність...

Дебютна прозова книжка Галини Ткачук «Славка» найбільше надається на те, щоби назвати її спробою говорити про досвідність. З одного боку, мова про досвід ставання тим, ким ти міг би бути (але не завжди й не назавжди є) від початку, — дитиною в найвдячнішому й найтривкішому розумінні цього слова, себто тим, хто міряє світ своїми навіки приватними координатами й знає визначені для себе орієнтири та сторони світу, з яких його ніщо не може збити. З другого боку, йдеться про досвід дитинного мислення і схоплення світу мовою дитини: власне, того його фраґмента, який бачиться чи уявляється і в який ти — через уяву чи споглядання — вписаний, а отже, який можна проговорити. Є ще й третій кут зору, що висвітлює перспективу досвіду співдії з іншим: досвіду довіряння, пізнання стосунків між я і ти — дитячого, не раз беззахисного і беззастережного у своїй простоті.

Досвід дитячості, звіданий зазвичай у надто швидкій проминальності, стає у просторі «Славки» топосом тривання-в-дитинстві, а герої книжки — відповідно, носіями первісної здатності наповнювати світ собою, ба більше — собою його мислити. Аж настільки, щоби перенести центр світу в будинки й вулиці одного містечка (а це Боярка), про яке авторка трохи засмучено говорить: «це маленьке місто дітей».

Із трьох частин книжечки — «Славка», «Лютий» і Prosa ursina — дитячого досвіду стосуються перші два тексти (жанрово їм пасувало б означення «повісті в ліричних етюдах»). Говорити про певні прийоми письма в них іще зарано: авторка пише, керуючися радше інтуїцією вдало обраної інтонації, ніж раціонально промисленого чи виробленого голосу й стилю. Відтак вона навіть не говорить мовою дитини (якщо вона й актуальна в цьому контексті, то радше як мова спогадів), а вдається до наївного говоріння, прикметного тим, що воно може бути носієм обох досвідів: того, що не знає, і того, що маскує знання за наївністю. А деколи наратор змушує читача повірити, що йому саме так і мислиться світ: питально-оклично й фантазійно-дитинно. Це й пояснює легкість уживання окличних — повних захвату, гніву чи обурення — і питальних речень, а також безапеляційне послугування мовою «для приватного вжитку», себто мовою, взятою з приватного простору, в якому особливо важливою процедурою є називання речей, що передбачає вказування на їх поміченість, ба більше — важливість, і навіть величину в дитячому світі. У текстах Галини Ткачук немає суржику, але є телефінні будки, автобусні останівки, відчайдушні рожі, небажання здіхнути, в них обрітаються калабані — і все це існує і співдіє найперше як емоційні маркери, указівники того, що в світі щось відбувається, щось, чого по якомусь часі вже не вдасться помітити, щойно віддалишся від цих речей за певну часову межу — межу дорослості. Або інакше: що бачитимеш, але розповідатимеш про нього іншими словами, що вже не зможеш назвати дуже безпосередньо, з певністю того, що річ є саме такою, як її уявляєш, як про неї думаєш і як передаєш своє про неї знання.

Народитися і бути маленьким, недорослим — іще не означає бути дитиною, тим, хто бачить світ дуже первинно, незабруднено й незасмічено. Хто міряє його собою. Десь так, як Славка, коли говорить: «Я народилася у Боярці, де дорога до музичної школи від дому була тридцять п’ять хвилин...», одразу визначаючи свої координати світу, проектуючи весь світ на себе, а себе — на перебування в ньому, і не тому, що розмова про себе видається найцікавішою, а тому, що в світі по-справжньому можна відповідати тільки за себе — це якщо йдеться про вчинки. Коли з’явиться ти, байдуже навіть — знайоме чи незнайоме, — можна буде говорити про досвід перейнятості ним, відповідальності за нього. Несподівано, але не неочікувано, у «Славці» прописано ці з різних боків простежені досвіди й здатності відповідати за себе й за іншого, врешті — потреби робити це, поділившися тим, чого може бракувати самому. Дивна річ: у «Славці» всі ті персонажі, що могли би стати «чужинцями», ворогами, обертаються в приятелів чи принаймні тих, хто виразно потребує піклування, хто стає «коштовним» і дуже рідним, пов’язаним із головною героїнею мало не в містичний спосіб. Це, з одного боку, ніби й дуже цікава містика дитинства, створена уявою і в уяві, а з другого — виразно простежувана містика діалогічності, що вилучає неприйняття іншого як таке, заступивши його метафорою порятунку іншого, здатності прийти до нього і з ним говорити... Це теж досвід, який пізнається вперше, і тим-то він дуже цінний — майже так само, як досвід переживання зими, і осені, і уроків гри на флейті, і найперших образ, і тупих виховательок у дитсадку, і сварок дорослих, і солодкого буття удвох за ліпленням сніговика — теж уперше, хоча його ще, може, й не усвідомлено саме як буття удвох.

Із авторських задумів, здається, зазнав поразки експеримент зі зміною жіночого (дівочого) голосу на чоловічий (хлопчачий) у частині «Лютий». Поки що вони звучать майже аналогічно, аж складається враження, ніби в книжці є лише один голос, один герой, що говорить, — Славка, і що вся оповідь, увесь досвід належить тільки одному я. Усі події до того ж відбуваються в якомусь постійному моменті тривання, аж так, що тривання стає не тим, що відбувається тут-і-тепер, а повністю належить минулому.

Сюжетно найнесподіванішою в книжці й вельми вдалою є найкоротша — остання — частина, в якій авторка дуже ґраційно лаконічно виписує легендарно-казкові фабули новел (так званої «ведмежої прози»), здавалося би, знехтувавши те, що матеріал дає свободу вифантазовуванню сюжету, і не переобтяжуючи оповідь зайвими словами й значеннями.

Бракує ще тільки додати, що чи не найсимпатичнішим у книжці є те, що авторка, окрім усього згаданого, насправді ще й вільно та без крихти знічення пише дуже тремкі й дуже гостро пережиті історії любовей. Вони напрочуд різні, але всі чесні; вони більше дають, ніж просять навзамін; вони звуть чиюсь кров коштовною, а все, що довкола, — Радістю Несказанною. Вони складають свою «Пісню пісень» із уривків псалмів, гри в літургію, окремих фраз про Бога і своєї найпершої — і тому для-всіх-проговорюваної — інтимності. Інтимності того часу, коли нею ще можна зі всіма ділитися. Коли це ще не страшно, бо дитина й не підозрює, що хтось може цю інтимність поруйнувати.

Загалом «Славка» — це чесно розказаний і чесно пережитий досвід дитинності, що — додам — не має нічого спільного з інфантильністю. Без солодкавості й опікунства, зате із в усьому розлитою ідилічністю, вона згодом перетворює найбільші дитячі прикрощі й поразки на найсолодший спосіб бути: збереженою всередині себе дитиною.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі