Заспиртовані апельсини

В останні дні життя наметового містечка, як і варто було очікувати, в центрі столиці спостерігалося безліч бажаючих сфотографуватися: на тлі помаранчевих прапорів і ялинок, плакатів із назвами міст і регіонів, революційних гасел, а особливо специфічних «приколів» Майдану, включно з баком для сміття із написом «Штаб Януковича». Ось хтось присів на напівзігнутих, щоб у кадр потрапили відразу й наколотий десятком шприців апельсин, і валянок «made in USA», і протигаз, що символізує небезпеку менінгіту...

Історія відходить, і бажання бодай наостанок до неї долучитися по-людськи зрозуміле: колись альбоми з цими фотографіями будуть популярні у дітей і онуків. Тим більше що — неймовірно, але факт! — грошей за користування знімальним реквізитом ніхто не брав. Навіть із багатеньких іноземних туристів.

Історія відходить — але, звісно, не в нікуди. Місце історії, як відомо, в музеях, і помаранчева революція в Україні винятком не стане. Першим упіймав за хвіст ідею, що ширяла в повітрі, ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Ще в розпал подій він кинув із трибуни клич до збирання всього, що має відношення до революції, отримавши у вигляді зачину шапку польового командира Володимира Філенка. Таким чином, Могилянський музей помаранчевої революції ще до свого відкриття набув широкого резонансу, — та аж ніяк не монополії на «мільйонну» ідею.

Експозиція, присвячена виборам-2004, відкрилася в Музеї історії України, збирає помаранчеві експонати й Музей історії Києва. Столичні професіонали музейної справи не могли залишитися осторонь, це було зрозуміло та прогнозовано. Але цілком логічно також припустити, що не сьогодні-завтра до справи долучаться не лише професіонали. Й не лише столичні.

Роз’їжджаються жителі наметового містечка. Ще раніше роз’їхалася більшість тих, хто стояв на Майдані під транспарантами різних міст і регіонів України. Транспаранти вони, до речі, відвезли з собою... і багато чого ще. Того, що має — а от спробуйте це спростувати! — цінність для історії.

До речі, саме тут і починається найцікавіше. Що краще символізуватиме революцію в очах наших нащадків — окремо взята наклейка «свободу не спинити» чи така ж сама, але розміщена акурат на носі усміхненої «біг-морди»? Листівка, віддрукована мільйонним тиражем, чи написаний дитячою рукою плакат «Ми не бидло, ми не козли!» з відповідним малюнком? Жарти від «Веселих яєць» або трохи менш кумедні, зате унікальні зразки народної «парканної творчості»? І світлини, світлини... тут у кожного знайдеться з чого обрати, незалежно від того, фотографував він дорогою оптикою чи клацав мильницею. Для історії (не плутати з мистецтвом) важлива не стільки якість, скільки сюжет.

Так чи інакше, процес пішов. У регіонах почали відкриватися виставки революційної атрибутики, які загрожують плавно перейти в музейні експозиції. Така інформація вже надійшла з Вінниці, і можна не сумніватися, що Львів, Тернопіль чи Івано-Франківськ ну ніяк не дозволять собі відставати в такій справі, причому не лише на рівні офіційно діючих музеїв. Підозрюю, що «помаранчеві аудиторії» відкриють, наслідуючи приклад Могилянки, багато ВНЗ, які відпустили своїх студентів на Майдан; можливо, ініціативу підхоплять і на підприємствах із найбільш революційним і творчим керівництвом... Що ж до Донецька чи Луганська, — тут у світлі останніх подій настільки добре опанували «дзеркальну» політику, що цілком очевидно: свої біло-блакитні музеї з’являться й тут.

Проблеми, які переживають нині музеї, особливо регіональні, — окрема й тривала розмова. Десь не знайдеться ні місця, ні сил, ні бажання організовувати якусь нову експозицію. А десь, навпаки, схопляться за цю ідею — а може, й новий музей зміркують! — у надії залучити до його стін «гостей і жителів міста». Причому бажано все-таки гостей, і краще іноземних.

І тут випливає ще один аспект, який уже має досить віддалене відношення до історії. Фотографії, листівки та стрічки — це, звісно, добре, але не особливо виграшно. Так само, як і просто чийсь там помаранчевий шалик. Інша справа — шалик... добре, нехай не самого Віктора Ющенка, але принаймні когось із польових командирів Майдану! Так і запишемо. І обов’язково американські валянки: хіба важко зробити напис кульковою ручкою, точно такий самий, як на тих, лічених по пальцях, але взагалі-то стандартних повстяних виробах, що стирчали на паркані наметового містечка? Апельсини ж — узагалі продукт, який швидко псується, хоч би чим їх наколоти... але ми щось вигадаємо.

Кажуть, у середньовічній Європі можна було, помандрувавши храмами та монастирями, налічити кілька десятків пальців одного популярного святого, які старанно зберігалися як священні реліквії і підносили престиж даного храму. Варіант безпрограшний.

Навряд чи якась експертиза зможе довести, чи побував конкретно взятий заспиртований «наколотий апельсин» на Майдані наприкінці 2004 року. Але це й неважливо. Набагато важливіше, щоб наша історія, перемістившись у музейні зали, не покрилася там потихеньку пилюкою, а залишилася живою і цікавою.

І зарубіжним туристам. І нам самим.