ЗАСЛУЖЕНА ТЕЩА, РОЖЕВЕ САЛО

Так уже складається життя письменника, що навіть після смерті дуже часто не дають його душі спокою численні мемуари, спогади рідних і колег, дружин і коханок. Деякі спогади часом просто приголомшують. Схильні до надмірної героїзації та перебільшень, мемуаристи іноді передають куті меду. Однак некерована фантазія дуже часто обертається проти самого міфотворця.

Я дуже добре розумію і поважаю думку поета й есеїста Костя Москальця, який у розлогій статті «Рябчук, саторі і література», присвяченій прозовій книзі Миколи Рябчука «Деінде, тільки не тут» (Критика, 2003, №9), припускає, посилаючись на спогади поета Олега Лишеги, що Василь Стус якраз безпосередньо перед останнім арештом приїздив до Львова і зустрівся, «скромний» і «похмурий», із середовищем Григорія Чубая. Та ще й послухав «Панну Інну» у виконанні Віктора Морозова. Я знімаю перед Костем Москальцем віртуального капелюха і сам від його припущення стаю радісний: мало того, що ручкаюсь і розмовляю з сином легендарного поета, то ще й, виявляється, отакий-от чудесний зв’язок літературних поколінь вимальовується. Бракувало вісімдесятникам «духовного батька», аж ось вам — батько. От тільки не сподівався я саме від людей Москальцевого кола подібних фантазій. Невже їхнє власне літературне існування не є самодостатнім? Риторичне питання. Тож можна його наразі залишити без відповіді.

Однак Москалець лише романтично припускає, бо текст містить оце рятівне «мабуть». Тож і іронізувати, зрештою, надміру не випадає. Інша річ — газета «Столичные новости» від 23—30 вересня нинішнього року. Тут вирішили відзначити 65-річчя від дня народження Венедикта Єрофєєва... розлогими спогадами його останньої тещі (тобто матері його останньої дружини Галини) Клавдії Андріївни Ґрабової під промовистою назвою «Простите, дети, что не смогла отнять вас у смерти».

«Ну, і що тут такого? — запитаєте ви. — Хіба теща не людина і не має права на власні спогади?» І я відповім: «Звісно, має!» Хто ж, як не теща, має право на свою частину правди про письменника? А виглядає Єрофєєв, згідно зі свідченням тещі, ну, вже занадто своєрідно. Виявляється, вони з Галиною його, нещасного, й одягли, й помили, й прописали, і стола йому купили, і «в гробу он лежал, как спящий принц», і «свою любовь на земле они унесли с собой»... А вже любилися Венедикт із Галиною, просто як Антоній з Клеопатрою, — пристрасно і до скону. Хоч зі спогадів, наприклад, Наталії Шмєлькової випливає, що зв’язок їхній був убивчим для них обох, а шлюб — номінальним... І при цьому — ані слова про хронічний алкоголізм, складний і нестерпний характер, коханок... А навіщо? Нехай уже образ великого письменника залишається чистим і незамуленим. А ще журналістка Ольга Дунаєвська у вступі ніби знічев’я кидає: «Мы пьем домашнее вино и заедаем розовым, тоже домашним, салом...». А це, перепрошую, для чого згадано? Задля підкреслення народності письменника Єрофєєва? Чи його тещі? Жаль, що журналістка не згадала про зламаний бачок у туалеті й колір шпалер у спальні. Це був би просто апогей простоти і народності.

Але по-справжньому мені забило дух, коли я прочитав такий-от спогад нашої «заслуженої тещі» про Бродського: «Веня очень любил его, называл его Еськой, всегда бывал ему рад. Сидя за столом, они подолгу разговаривали. Это был замечательный человек, а я и не знала, что он такой известный поэт.» Ні, я розумію, що газета «Столичные новости» частково передруковує матеріали з «Московских новостей», залишаючи все написане «геніальними» московськими журналістами без змін. Але — Господи Боже! — ну, не могли Бродський із Єрофєєвим сидіти за одним столом! Невже культурні журналісти з Москви та Києва не знають, що Бродський, після еміґрації з СРСР 1972 року, у принципі не міг прийти до Єрофєєва в гості! Бо так відтоді жодного разу в Росію й не повертався. Тож зустрітися вони могли тільки за кордоном. Проте в жодних спогадах ніхто ніколи про це не згадує. І, власне, чи був Єрофєєв за кордоном? А якщо був, то чи возив він із собою свою безцінну тещу? А стіл?

Усе можна вибачити заслуженій тещі — їй, старенькій, Бродський міг наверзтися. Зрештою, вона, сердешна, могла його переплутати, наприклад, із телевізором «Весна 308» або з якимось іншим Еськой. А от чи можна подібну халтуру вибачити заслуженим журналістам і редакторам? Останнє питання так само риторичне...