Ще за кілька днів до завершення конкурсу скрипалів ім. М.Лисенка, що проходив у Києві з 21 по 30 листопада 2002 року, мені «по секрету» повідомили про майбутній розподіл місць...
В усьому цьому минулий конкурс ім. Лисенка нічим не відрізнявся від проведеного в Хмельницькому. Та ж сама стабільна «законсервованість» членів журі (Б.Которович — голова, постійні члени — І.Пилатюк, Б.Каськів, М.Стрихарж, Д.Кассеїнов), які завжди готові «сколотити» необхідну більшість, та ж сама зацікавленість багатьох членів журі у «проштовхуванні» своїх учнів, незалежно від рівня їх підготовки. Навіть залученого до роботи в журі відомого педагога З.Брона було запрошено аж ніяк не заради об’єктивності, а для більш безконфліктного проштовхування своєї учениці, тієї-таки А.Пилатюк. Телевізійна команда, уже з першого туру явно поінформована стосовно того, хто має потрапити в камеру, приїжджала й відразу від’їжджала після виступу А.Пилатюк.
Ну, а що як сюрприз — відкриття нового таланту? Цього не допускало випереджаюче мислення організаторів конкурсу. А якщо «відкриється», то відразу й «закриємо». Тож, добродії з Міністерства культури, не тіште себе надією, що конкурс розраховано на виявлення талантів. Його, як завжди, організовано під дозріваючих учнів членів журі. Так було у Хмельницькому, так було і в цьому конкурсі, що готувався «під А.Пилатюк», а також учнів Б.Которовича й І.Пилатюка.
Не можу зрозуміти — чому членами журі та його головою неодмінно мають бути педагоги конкурсантів? З другого боку — а як же тоді роздати місця та поділити призи й нагороди, які разом — і скрипкові, і концертмейстерські — виявляється, можна одержати мало не в одні руки? Так, явно зрадило наших скрипкових «авторитетів» чуття міри, чуття своєї непогрішності, а головне — безкарності. Та й хіба можуть бути якісь сумніви в народного артиста України, лауреата премії ім.Т.Шевченка всесильного Богодара Которовича, якщо він запросто вхожий у будь-які кабінети. Завдяки таким важелям він може (і в цьому ми вже не раз переконувалися) керувати призначенням того чи того кандидата на посаду ректора, сприяти присудженню почесних звань родичам і знайомим, навіть коли ті й не цілком заслуговують на це.
Так сталося, що з’явилася на цьому конкурсі підготовлена до змагання обдарована учасниця зі Львова — Лідія Футорська. Відразу ж внесу ясність — учениця автора цієї статті. Вона впевнено пройшла два тури, сама своєю грою торуючи собі шлях. Характерно, що всі, хто підходив із поздоровленнями після другого туру, запитували одне й те ж: «Як вам вдалося «пробитись» у завершальний тур?» «Пробний камінь» усіх без винятку скрипалів не тільки на технічну досконалість і витримку, а й на творчу зрілість — скрипковий концерт Й.Брамса — Л.Футорська виконала високопрофесійно, на єдиному пориві натхнення «прожила» надзвичайно складний твір від початку до кінця. Це було виконання зрілого, мислячого музиканта, а не просто професійно міцного скрипаля. Бездоганно було виконано також обов’язковий твір — «Українська рапсодія» №2 М.Лисенка.
Численні захоплені глядачі вітали й упевнено прогнозували Л.Футорській перше місце або ж, у разі «кланових розбірок» (про які всі говорять відкрито), — друге. Оркестр (диригент Н.Дядюра) натхненно, як нікому іншому, акомпанував солістці.
У результаті — навіть звання лауреата Л.Футорська не одержала. Її виконання оцінили нижче «натасканого» школярсько-ремісницького виконання Ф.Касіком Першого концерту С.Прокоф’єва. Крім голих нот, цьому учню І.Пилатюка, позбавленому будь-якого емоційно-образного мислення (та, попри це, удостоєному третьої премії), просто нічого було показати в крайніх частинах повного казкової поетичності твору С.Прокоф’єва.
А тепер, коли пристрасті трохи вщухли, поділено місця та призи, дехто з зацікавлених членів журі намагається переконати мене в тому, що все було справедливо, що Л.Футорська грала невдало. При цьому вичавлюють із себе такі критичні нісенітниці, що мені стає просто соромно за них. Тим часом мені досі передають захоплені враження музикантів (зокрема й незацікавлених членів журі), котрі слухали гру Л.Футорської у третьому турі.
Якщо говорити про інших переможців конкурсу, то А.Пилатюк (перше місце), безумовно, артистична, впевнена в собі, високопрофесійна скрипалька. Але вона не має дару глибинного розуміння виконуваних творів, не володіє рівним, струменіючим звуком, а «хитливе», як нерідко у вокалістів, вібрато мало більше спільного з циганськими наспівами, ніж з українською думою, що було особливо помітно в «Рапсодії» М.Лисенка. Проте журі спеціальним призом відзначило це виконання як найкраще. Неприродна емоційна гіпертрофованість і надуманість виконуваного нею — результат гонитви за популістським ефектом. В усьому, і передусім у її музичному мисленні, відчувається однобокість виховання «ударного» (за усталеними нормами радянської скрипкової школи) скрипаля-музиканта, а не музиканта-скрипаля, що властиво й іншим, навіть найкращим, вихованцям З.Брона.
Володар другої премії К.Шарапов (учень Б.Которовича) наділений значним, передусім ліричним, талантом, проте його енергетика, темперамент не вирізняються силою. У двох перших турах грав нерівно. Найвище його досягнення — Чакона Й.-С.Баха. І відразу — абсолютно невиразний концерт №5 В.-А.Моцарта. Після загалом вдало виконаної Другої сонати С.Прокоф’єва пішли блякло подані слухачеві дуже складні і блискучі за задумом варіації Н.Паганіні. У першій частині Другого прокоф’євського концерту було неправильно вибрано темп, через що його розмірений початок, наповнений образністю російських обширів, виявився поспішним і малозмістовним. Досить добре, без надуманості К.Шарапов виконав «Рапсодію» М.Лисенка. Але її закінчення, як на репетиції, так і в фінальному прослуховуванні, він грав врозріз із оркестром.
Загалом професійний рівень конкурсантів був досить низьким. Та й не міг він бути високим. Наша скрипкова школа перебуває (попри окремі досягнення) у стані глибокої кризи. Найсумнішим після прослуховування всіх турів конкурсу може бути висновок про низький рівень педагогічної роботи з учнями. На сцену виставляється не всебічно відшліфований результат роботи учня й педагога, а якийсь напівфабрикат із численними технічними й художніми погрішностями.
Що вже говорити про регіональних учасників конкурсу, якщо навіть учні Б.Которовича та його асистентів найчастіше демонстрували незадовільний рівень педагогічної, і передусім художньої підготовки. З жалем доводиться констатувати, що після того, як з педагогічної сцени України пішли О.Криса й О.Пархоменко, у нас нікому підтримувати на належному рівні скрипкову школу. Де ж вихід?
Розгортаючи буклет конкурсу, присвяченого родоначальникові нашої композиторської школи М.Лисенку, на першій же його сторінці бачимо портрет Президента. Він, мабуть, найкраще знає, чиїм рукам довірити майбутнє нашого музичного мистецтва. А ті, у свою чергу, напевне знають, у який спосіб розподілити місця й поділити нагороди.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google