Замкнуте коло Любові. Легенда театрального Львова актриса Любов Каганова: «Більш за все я не любила Офелії»

Є актриси, котрі сприймаються як своєрідні «візитки» культурних столиць. Для Санкт-Петербурга — це Фрейндліх, для Риги — Артмане, для Києва — Роговцева… Для Львова — Любов Каганова. Вона одна з тих актрис, на яку завжди йде глядач, з якою полюбляють співпрацювати режисери. Її обожнює сам Віктюк і при нагоді завжди зустрічається, коли навідується до рідного міста. Каганова, якій нещодавно виповнилося 80, віддала сцені Львівського театру імені Заньковецької понад 56 років. І нині вона продовжує свою працю, мріючи про роботу, яка могла б підвести певний підсумок її творчого шляху — це «Дивна місіс Севідж» (п’єса, в якій свого часу грали Раневська, Марецька, Орлова). Дуже хотілося б сподіватися, що театр Заньковецької знайде можливість зробити своїй прекрасній актрисі такий подарунок… Також хотілося б вірити і в те, що є на світі справедливість: прикро, що талановита актриса Каганова у свої 80 лише «заслужена», тим часом «народними» в нашій країні стають мало не абітурієнтки творчих вузів…

Любов Яківна потрапила до трупи заньківчан ще 1950 року — за направленням, одразу після закінчення Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. І відтоді працює в цьому театрі.

— Звичайно, ми гастролювали різними містами, але як свої, рідні, я люблю тільки ці підмостки. Досі із задоволенням і великою приємністю виходжу на сцену, працюю, танцюю. І тішуся з того, як мене зустрічає і сприймає глядач…

А зіграла вона в рідному театрі чимало: 140 головних ролей і 10 — «маленьких». Запрошували до співпраці й інші львівські театри, інші львівські режисери, наприклад, Озеров, Кучинський, Борисюк. А це ще близько 20 ролей.

— Я в театрі Заньковецької багато років була єдиною актрисою, яка грала національну класику: «Доки сонце зійде…», «Безталанна», «Дай серцю волю», «Лиха доля», «Невольник»… Я знала, що це моя робота. Траплялося, що бігала до директора і просила віддати роль комусь іншому, бо вже залила слізьми всю сцену. Навіть свого часу відмовлялася від «Безприданниці»! Тобто завжди дуже насичено працювала, і з молодими режисерами — у тім числі, зокрема зі світлої пам’яті Анатолієм Ротенштейном та Анатолієм Горчинським. Горчинський і для вистав писав музику, і для мене пісні, і сам акомпанував на гітарі, коли я співала. Виконувала в концертах і пісні, створені ним раніше.

Співала ж Любов Яківна змалечку і все життя, переспівувала всі мелодії з фільмів. І всі довкола неї співали, бо дуже гарно в дівчинки те виходило. І коли вчилася в театральному, то найулюбленішим предметом став-таки спів!

— Мало того, викладач вокалу, коли я їхала до Львова, узяла з мене слово, що я далі вчитимуся співу, але не склалося, бо просто забракло часу. А у виставах я співала до 60 років, а потім… прокурила свій голосок. А ще голос змінився, коли захворів чоловік — хворів він важко, п’ять років лежав паралізований. І навантаження тоді на мене було дуже велике, бо і в театрі грала, і викладала в театральній студії, і чоловіка доглядала.

Тепер вона може сказати, що в її родині — усі актори: і світлої пам’яті чоловік Володимир Аркушенко, і донька Тетяна, і онука Ксенія. Хоча, вже на порозі самостійного життя, десятикласниця Любочка Каганова і гадки не мала, що участь у шкільному драмгуртку стане її «першим і останнім коханням» на все життя.

— Якось до нашої школи прийшов Дмитро Іванович Дульський (тепер заслужений артист Росії) — шукав юні таланти, аби зорганізувати драмгурток. Я тоді зіграла Нюрочку у виставі «Где-то в Москве». З нею ми об’їздили всі школи, усі військові організації, підприємства і мали шалений успіх. Я досі зберігаю рецензії. Мене навіть запрошували після закінчення десятирічки у трупу місцевої російської драми. Але Дмитро Іванович сказав: «У жодному разі! Треба вчитися». І саме це було поштовхом до моєї майбутньої і кар’єри, і долі. До речі, коли я вперше зустріла свого Володю, то звернула увагу на те, що він дуже схожий на Дімочку (так ми, школярики, між собою називали майже нашого ровесника Дульського).

З майбутнім чоловіком Люба познайомилася у столичному театральному інституті — разом училися і разом приїхали до Львова.

— Володимира Аркушенка завжди дуже любили глядачі. Він дуже рано отримав звання і заслуженого, і народного. Володя багато працював — на розрив аорти. Мало того, що працював у театрі, так іще брав участь у різноманітних декадах: і в Росії, і в Казахстані, і в Німеччині. Він завжди хотів бути разом зі мною — і тут, у Львові, і на гастролях. А його постійно «виймали», Міністерство культури відправляло туди, куди вважало за потрібне.

— При такій популярності — і вашій, і чоловіка — чому залишилися у Львові, а не поїхали бодай до Києва? Я вже не кажу про Москву, Ленінград?

— Коли ми були зовсім молоді, нас запрошували в Росію. Приїжджав тоді критик Валерін, який переглянув кілька вистав за нашою участю і запропонував працевлаштування у будь-якому театрі Росії. Зваблювали нас і в Одесу. Навіть квартиру ще до переїзду надали. Але… Молодість — час захоплень. А ми були закохані у Львів, у наш театр. Та й думалося, що життя таке довге і все ще встигнеться. Зрештою, навіщо полишати місце, де нам так добре, затишно й цікаво?

А далі був такий випадок… Якось, перебуваючи на гастролях у Дніпропетровську, вони отримали виклик із Києва: Аркушенко — до Театру Франка, Каганова — до столичного ТЮГу (з обіцянкою, що через рік працюватиме разом із чоловіком).

— Але треба було знати мого Володю — його серце було прикуте до мене. Він тоді сказав: «Якби нас запросили до одного театру, я б і сьогодні поїхав. А інакше — не хочу!». А нам уже ролі з Театру Франка вислали… Розставив крапки над «і» і тодішній директор театру Заньковецької Володимир Данченко, який розтлумачив мені, що в Києві повно таких актрис, як я, а у Львові — я одна. Мене з того приводу навіть до обкому викликали і казали, що ми, як надбання Львова, маємо бути патріотами Львова… Зрештою, чого тепер про це говорити? Ми вважали, що вчинили правильно. Але, може, якби ми поїхали до Києва, Володя б ще жив… З іншого боку… Не хочу називати прізвищ, але скількох видатних київських акторів звільнили з трупи у розквіті сил, у 55 років…

Попри поважний вік, Любов Яківна досі доволі активно працює. Вважає себе членом команд режисерів Алли Григорівни Бабенко і свого учня Вадима Сікорського («Валентин і Валентина», «Вісім люблячих жінок», «Дім Бернарди Альби» «Хелемські мудреці», «Запрошення до замку»).

— Улюбленою завжди є роль, над якою ти зараз працюєш, — говорить Каганова. — Щодо найулюбленішої теми, то вона пов’язана не тільки зі сценічним життям, а й з моєю життєвою позицією. Хай мені пробачать чоловіки (поети, драматурги), але вище, ніж Леся Українка, — нікого немає. В 1952-му, через два роки після приходу в театр, я вже грала Мавку. І це для мене було неймовірним щастям. А потім до мене прийшла ще одна роль, яка теж стала не меншим щастям, — Долорес у «Камінному господарі». Як сказала сама Леся, «Долорес — це жінка, за якою тужить світ, яка може все віддати, нічого взамін не вимагаючи». Для мене роль Долорес була надзвичайним подарунком. Коли я грала цю виставу, мені все було мало, здавалося, що вона дуже швидко минає, бо не полишало відчуття, що я не все сказала, не до кінця все прожила. Коли брали «Камінного господаря» в роботу, це була перша велика роль Лариси Кадирової — вона чудово зіграла донну Анну. Данченко точно вгадав ролі: і для Лариси, і для мене! Дуже я любила також п’єсу Галана «Любов на світанку», Горького «Діти сонця». Тобто я собі абсолютно точно визначила, що мені близькі ролі людей, приречених на нещастя. Підсвідомо! Тому я так любила всі свої ролі в українській класиці. І Софію в «Безталанній», і Оксану в «Доки сонце зійде…»...

— А можете назвати ролі, котрі з якихось причин вам не дуже вдалися?

— Ви не повірите, але чомусь більше за все я не любила Офелії. Попри те, що «Гамлета» ставив чудовий режисер Борис Тягно, а моїм партнером був Олександр Гай. Я чекала сцени божевілля, де Офелія була сама собою — розкута, могла сказати, що хотіла, могла чинити так, як веліло їй її єство. Усі попередні акти вона була знаряддям у руках то батька, то королеви, то Гамлета… І мені постійно здавалося, що перша половина вистави в мене не виходила. До речі, багато разів переглядаючи «Гамлета» у постановці інших театрів, я так і не побачила Офелії, яка б мене особисто влаштувала. Не знаю чому, але для мене в цій ролі завжди була якась загадка і таємниця.

— До 50 років я грала ролі, про які мріє кожна актриса, — і середнього, і молодшого покоління. Грала в п’єсах Шекспіра, Мольєра, Кальдерона, Островського, Горького. Зараз ганьблять Зарудного і Стельмаха, а це були чудові автори, ми на них росли. Можливо, я виправдовувала своїх персонажів, але не пам’ятаю, щоб я грала всупереч своїм переконанням, виконувала такі речі, які розходяться з моїм єством.