ЗАКАРПАТСЬКА СКУЛЬПТУРІАДА

Поділитися
Із Закарпаття до багатьох європейських столиць ближче, ніж до Києва. Хай ближче тільки за атласом, ...
Пам’ятник А.Ерделі та Й.Бокшаю (Ужгород)

Із Закарпаття до багатьох європейських столиць ближче, ніж до Києва. Хай ближче тільки за атласом, та все ж тисячі закарпатців у Старому Світі заробляють на прожиття, а місцеві владці регулярно навідуються туди з обов’язку служби. Наприклад, на запрошення колег із європейських міст-побратимів (у кожного закарпатського міста їх декілька). Чи за обміном досвідом. Ось тільки досвіду на рідну землю чомусь зовсім не привозять. Або привозять — а тут не витанцьовується...

Найстаріша скульптура в Закарпатті датується 1842 роком. Це Геракл, розміщений у дворі Ужгородського замку роботи В.Кінне. Геракла радянська влада, що 1944 року прийшла в цей край, який постійно переходив із рук у руки, ідеологічно шкідливим не вважала і залишила. А інших скульптур практично не зберегла. Своє панування влада Рад позначила тими ж пам’ятниками, що і скрізь на одній шостій планети. Керівництво незалежної України, їх, у свою чергу, особливо поважати не стало і практично звело нанівець, пожалівши хіба що погруддя борців із фашистами. Потрібні були нові персони, і вони з’явилися.

Загалом же багатство скульптур, пам’ятників, погрудь, меморіальних табличок — одна з особливостей європейських міст як столичних, так і провінційних. Своєрідність же самих цих пам’ятників полягає в тому, що вони майже завжди компактні, не давлять монументальністю. Зазвичай у натуральний розмір, і ти ніби особисто знайомишся з, може, й не дуже відомою, але, напевно, такою, що заслуговує на увагу, персоною. Закарпаття, мабуть, натхнене легким народженням нової держави та її європейськими перспективами, вирішило єврогоризонт наблизити. Край став обзаводитися скульптурами європейського типу. 1990 року в Ужгороді з’являється бронзовий пам’ятник Шандору Петефі, національному поету Угорщини, який загинув від російської зброї, борючись за угорську незалежність (тодішня інтернаціональна допомога однієї імперії іншій). Поява його в Ужгороді не випадкова — Закарпаття довго перебувало у складі Австро-Угорської імперії, а Петефі бував у цьому місті. У своїх нотатках він не висловлював захоплення тодішнім Унгваром, та все ж... До того ж угорці — друга за чисельністю етнічна група в Закарпатті (12%) , і нинішній обласний центр був колись переважно угорським. Тим більше закономірною була поява Петефі 1991 року в містечку Берегове. Загалом же цей райцентр сотні років називався Берегсасом, і жителі навіть проголосували за повернення історичної назви — але якось усе зам’ялося. А Берегсас населений угорцями на 70%. І його Петефі відвідував, і навіть був ним задоволений. Обидва бронзові Шандори — і в обласному центрі, і в районному — дуже невеликі. Метрів трохи не по півтора всього — адже й великий поет не вирізнявся високим зростом. Після багатометрових ленінів це було новим, незвичним — але вселяло оптимізм. Наступним кроком до європеїзації стало створення в Ужгороді пам’ятника засновникам закарпатської школи живопису Адальберту Ерделі і Йосипу Бокшаю. У невеликому скверику на лаві сидять двоє інтелігентних літніх чоловіків і, дивлячись у воду невеличкого ставочка, про щось розмовляють. У кого не дуже гостре око, відразу й не зрозуміє, що і лава, і чоловіки — чавунні. Навколо ставка стоять і справжні лави, на них так добре було навесні, у студентські роки, попити пива! Як на мене, затишнішого пам’ятника в краї немає — і, оцінюючи продовження історії з пам’ятниками, не буде. Бо далі пішло як скрізь.

Дискусії про те, чи можна в Ужгороді поставити пам’ятник Олександру Духновичу (1803—1865), тривали в Закарпатті багато років. Як-не-як, офіційний «будитель русинського народу». Він закликав у перших словах написаного ним «Гiмна подкарпатських русинов»: «Подкарпатськії русини, оставте глубокий сон!» — і стверджував: «Я русин был, есмь и буду». Не подобалася численним противникам самої ідеї ідентифікувати русинів як національність пропозиція місцевих русинських товариств встановити в обласному центрі пам’ятник такому сумнівному персонажеві. І не десь, а на місці знесеного пам’ятника Леніну, тобто в самісінькому адміністративному центрі міста. Але до компромісу прийшли — Духновича поставили на набережній ріки Уж. Довговолосий чоловік метрів так із чотири заввишки, у плащі, з масивним хрестом і піднятими догори двома перстами. Місцеві скалозуби охрестили зображення Оззі Осборном (відомий рок-музикант, якщо хто гумору не зрозумів).

А потім був Шевченко. Хоч і не має поет жодного стосунку до Ужгорода, як і до Закарпаття взагалі. На подив довго трималося місто, але аргументи на кшталт «в усій Україні тільки закарпатський облцентр без Шевченка живе» зрештою (а точніше — 1999 року) зіграли свою роль. І поставлено Тараса було, звісно, навпроти обладміністрації, тобто ідеологічно ним замінили довго відсутнього там Леніна. Що саме собою довело — ставили його там ті, хто шанує, не читаючи. І виконано було пам’ятник у найгірших традиціях соцреалізму. Тобто багатометровий бронзовий вусатий дядько, який з-під кошлатих брів похмуро оглядає навколишній світ. За що й отримав від усе тих-таки дотепників, які ідеологічними аспектами пам’ятникобудування не цікавляться, прізвисько «Граф Дракула».

За традицією — встановлення будь-якого пам’ятника вважати ідеологічною акцією, увічнення в камені чи бронзі першого президента Чехословаччини Масарика стало предметом багаторічної дискусії. Чи бачено, щоб президенту чужої країни пам’ятник ставити? — запитували противники. А те, що Закарпаття за часів цього президента двадцять років жило, і найкраща архітектура як Ужгорода, так і інших міст — прямий наслідок тих далеко не найгірших років у тяжкій історії краю, не аргумент «за»? — апелювали прибічники. До того ж пам’ятник Томашу Гарігу Масарику в Ужгороді був. Далекого 1928-го, на десятиріччя Чехословацької республіки, було у місті споруджено досить великий пам’ятник (триметрова бронзова скульптура на чотириметровому мармуровому постаменті) роботи Олени Мондич. Авторка творила з натури. Нелегка доля судилася цьому пам’ятнику. 1939 року його демонтували угорці, що окупували край. І почалася мандрівка бронзового Масарика — спочатку в словацьке Міхаловце, потім — у Братиславу. 1945-го німці вивезли його в Пасау. Після війни «перший президент» додому не повернувся — його випросили собі чехи з містечка Гранищі. Але чеські комуністи розпорядилися президента знести. Чехи ховали його в піску і водрузили на п’єдестал бунтівного 1968-го. І вже як учасника заколоту комуністи пам’ятник покарали з усією суворістю — переплавили на сталеливарному комбінаті. І ось 2002 року після тривалої боротьби ужгородською мерією було вирішено Масарика увічнити повторно. Тим більше що не за свій кошт. Взялися допомогти чехи — самі і проект зробили, і в реальність утілили. Й ось тут з’являється привід проїхатися по низькопоклонству перед Заходом, дарованих конях і тому подібному. Не скажу за весь Ужгород, але особисто я багато років зовсім не такого хотів бачити Масарика! Думав, буде щось схоже на пам’ятник Ерделі та Бокшаю. Щоб сидів президент однієї з найдемократичніших на той час країн Європи десь у скверику (чи прогулювався з паличкою), і можна було б уявити, що зустрів його, гуляючи старим Ужгородом. Але не склалося. Перша моя асоціація, коли побачив на Т-подібній підставці насуплене погруддя, — «голова професора Доуеля». Але тут я обійшов збоку — ні, тут «Літаюча голова»!

А поки пристрасті за Масариком улягалися, Ужгород ще на один пам’ятник розбагатів. Теж після тривалої й виснажливої ідеологічної війни навколо питання: чи можна ставити пам’ятник Августину Волошину, президентові Карпатської України, що три дні проіснувала в березні 1939-го, оскільки для одних він — герой і мученик, який помер після війни у в’язниці НКВС, для інших — зрадник і мало не гітлерівський спільник. Але поки точилися суперечки, пам’ятник Волошину раптом з’явився. Майже навпроти Духновича, на протилежній набережній. А раптом — тому що... з гіпсу. І поставили його «на набці», де від весни і до холодів тусується молодь. Небагато минуло часу, а Волошин уже весь пощерблений...

Що чекає на Закарпаття далі? Й ось уже зовсім абсурдні ідеї в чиїхось головах забродили. Так, до 2000 року цілком серйозно обговорювалася ідея поставити в центрі Ужгорода пам’ятник Ісусу Христу. І аргументи про те, що релігійний канон такої творчості не приймає, авторами відкидалися, і для прикладу наводилося... Ріо-де-Жанейро! Але другим Ріо Ужгороду стати не судилося — перший на території екс-СРСР пам’ятник Христу встановили в Харкові. Хоча досі питання з порядку денного остаточно не знято.

Апофеозом же архітектурного несмаку на Закарпатті можна назвати фонтан на центральному майдані міста Берегове/Берегсаса, що лежить за сім кілометрів від угорського кордону, за яким усі його жителі (і градоначальники в тому числі) бували якщо не сотні, то десятки разів. І навряд чи могли побачити у всій не такій уже й маленькій Угорщині щось подібне. До незалежності ніякого фонтана на майдані не було — був традиційний мармуровий Ленін. Скульптуру зняли, але потужний мармуровий постамент демонтувати не вдалося, і він багато років стояв порожнім. Коли розквітнула популярність Пелевіна, мені і моїм друзям він навіть став подобатися — ми назвали його пам’ятником Порожнечі. Але не всі читали Пелевіна, і вчинили... як завжди. Мармур обліпили бронзовими пелюстками, провели нехитру систему труб, спорудили навколо маленький басейн — і вийшов фонтан. Який не треба затикати, даючи йому відпочити: він відпочиває практично цілорічно, і лише у великі свята із постаменту порскає водичка і стікає в каналізацію — усупереч усяким правилам фонтанобудування. Узимку фонтан обставляють новорічними фанерними картинами, а одного разу навіть згори поставили прикрашену ялинку. Іноді вечорами на маківці сухого фонтана вмикається електрична лампочка. Чув, що Лесь Подерв’янський, Лариса Скорик і група їхніх однодумців створили «Клуб естетичної непокори», покликаний боротися з архітектурним маразмом. І в рамках цієї боротьби присуджувати премії найбездарнішим витворам. Схвалюю таке починання і можу запропонувати вищеописаний фонтан як претендента на регіональне лідерство в непочесній номінації ...

І це в Закарпатті, регіоні, найближчому до Європи. Чого ж тоді дивуватися «бабі на колу», «парникам», «коням у кущах» та іншим чудесам головного майдану столиці — що його ті тепер називають Зінданом, а інші — Майданеком Незалежності? І що з усім цим добром робити? А тут є зустрічна ідея. Чи, по-сучасному, проект. Не зовсім оригінальний, щоправда. Пам’ятаю, коли відбувався масовий демонтаж тисяч радянських вождів, хтось запропонував зібрати їх усіх, вивезти в пустелю якоїсь тоді ще радянської середньоазіатської республіки і створити щось на кшталт величезного музею, з атракціонами і всілякими діснейлендівськими штучками. Те ж саме можна і з нашою скульптуріадою зробити. Але не в пустелю всю позбавлену смаку спадщину наших днів вивозити, а на смітник. Не історії, а справжній. Для чого вибрати найбільш проблемне звалище десь неподалік центральноукраїнського облцентру, облаштувати його за всіма екологічними правилами, звалище рекультивувати, а над ним — музей Золоченої Руїни.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі