ЗАБУТИЙ ЗАПАХ ІМЕНІ УРИЦЬКОГО

Тільки Сашко Ірванець може так гидотно назвати свою книжку. Вслухайтеся-но лишень у це слово — «Очамимря»... Й у вашій свідомості обов’язково промайне щось липке, слизьке, холодне, потворне, щось до болю вітчизняне, окате, смердюче, живуче й незбагненне. Одне слово, монстри прибувають, сумно від того стає ще більше і зневірена людина стрибає з Бабародіни. Це останнє — реальне самогубство — насправді напророчене Ірванцевою повістю, точніше, її фіналом. Чи може поганий текст аж так вплинути на реальність? Мабуть, не може. Але не тоді, коли це текст Ірванця.

Сашкові «Очамимря», на мою думку, не вдалася. Ні, не вся книга, а окремо взята «Очамимря». Не вдалася, бо її задум перебив письменницьке дихання. Сашкові заманулося змішати в одній повістині й антиутопію з її дивовижним новим і таким страшним світом; і сучасну політичну реальність із такими неприховано очевидними персонажами («Рудувате волоссячко ріденько голову прикриває, лисина з-під нього вже прозирає-проблискує», — це про «Кнєзя», правителя Граду); і чарівну казку про Кирила Кожум’яку, щоб було, як за Проппом; і впізнавану топоніміку Києва; й апокаліптику з її спалахом (порівняйте з «вибухом» у романі Тетяни Толстої «Кись»); і ще цілу купу всіляких витребеньок і фішок, до яких можна, за бажанням, придиратися хоч цілу кандидатську дисертацію. Чого варті бодай Трухан-айленд з Гидропа-айлендом, відроджена структура давньоруського суспільства, хтонічна Очамимря (ящірка-людожерка або український «Кінґ-Конґ» — тільки злий, хоч і не усвідомлює цього), растаман-трава, м’яко кажучи, невиправдано кітчеві Боги Фак і Фака... До недоліків можна також записати і якийсь недофорсований фінал, і схематичного протагоніста, і якісь дурнуваті імена кнєзевих дочок. Подумати страшно — Піпсікола і Кукакола... Одне слово, з’їли бідного Підскарбія привиди великої політики, з’їли і запили дніпровською водичкою. Так, Сашко дав маху, і тут жоден літературний адвокат його не порятує.

Але ні, не за «Очамимрю» люблю я Ірванця-прозаїка. Крім «Очамимрі», є в його книзі чотири тексти з циклу «Піонертабірні оповідання» та новелка «Львівська брама». Хоч останній твір так само можна означити як такий собі симбіоз любительського краєзнавства, футурології, патріотичних рефлексій і задавненого бубабістського потягу до підземного царства. Проте, на щастя, він не розвалюється на «елементарні частини». Дай Боже здоров’я реальному київському «кнєзеві»-меру за те, що він не добудував іще станцію метро «Львівська брама». Якби добудував, то не зміг би герой Ірванця вийти на темній станції й опинитись... у Львові. Тепер я кожного разу, проїжджаючи між «Лук’янівською» та «Золотими воротами», подумки здригаюсь від думки про подібну подорож у просторі й часі.

Ще інша справа — «Піонертабірні оповідання». Тут Ірванець постає оповідачем маленьких людських історій — із містикою, живим мовленням радянської людини часів занепаду імперії та розсипами несподіваних стилістичних перлин. Ну, хіба можна без сліз розчулення прочитати, наприклад, таку фразу: «...закрила за собою двері на шпінгалєт, опустила труси і сіла, і білий кафєль унітаза без кришки обпік мені стегна холодним доторком»? Це хочеться читати й перечитувати, хочеться кричати і плакати, чому Ірванець вирішив перекваліфікуватися на фантаста-прогнозиста?! Невже так ваблять лаври Орвела-Гакслі? Чи йому нашого життя, багатющого на всілякі «холодні доторки», мало? Приблизно десять років тому я вперше прочитав ці оповідання і досі впевнений, що так, як Ірванець знає та розуміє а, головне, відчуває і відтворює прості життєві ситуації простих людей, в нашій літературі мало хто здатен. Хіба що Жолдак із Подерв’янським. Ну, може, ще Діброва, але той за океаном. Мені хочеться, щоб у його прозі жили сержанти Пономаренки, маніяки, вожаті піонертабору та їхні вихованці, алкаші, санітарки Раї, симпатичні аутсайдери, шляхетні невдахи та інший розгублений народ. Хочеться, щоб Ірванець знову став ніжно-брутальним, поверхово-глибоким оповідачем звичайних історій. Але хто я такий, щоб вимагати від класика бути таким, яким я хочу його бачити?

Скажу лиш одне. Від Сашка мені не раз доводилося чути сакраментальну фразу: «Чувак, я знаю цей народ!». Не певен, чи доречно згадувати про дим вітчизни у контексті творчості Ірванця. Згадаю бодай його ж слова про папіроси «Біломор»: «Боже, забутий запах імені Урицького. Ка-айф...» От і я кажу: «Ка-айф...»