За якими «нотами» зіграємо завтра? Юрій Зільберман: «Нехай музичних конкурсів буде більше... Але структурувати їх потрібно»

Наступного року Київ має намір прийняти Генеральну асамблею європейської федерації конкурсів. Статус цієї події вельми представницький, і починати говорити про нього потрібно було б уже тепер. Адже зберуться практично всі директори найбільших європейських музичних форумів — з метою обмінятися творчим і менеджерським досвідом, можливо, встановити якісь нові правила гри на карті музконкурсів. Напевно мало хто знає, що сьогодні тільки в Україні налічується близько ста так званих солідних музичних форумів. Але ця цифра — не показник для радісних рапортів. Скоріше це привід для серйозної розмови: чому всі ці «муззмагання» так активно рояться, а потім так само блискавично зникають? Чи є від них суто художня користь? Чи й у цьому разі в усьому «винний» комерційний чинник? На ці та інші запитання «ДТ» спробував відповісти Юрій ЗІЛЬБЕРМАН, генеральний директор одного з найзначніших музконкурсів не тільки в Україні, а й у світі — конкурсу пам’яті Володимира Горовиця.

— Юрію Абрамовичу, якщо вже говоритимемо про музичні конкурси, то, можливо, є якась статистика: скільки їх узагалі нині налічується у світі?

— Голландець Густав Алінк — один із головних експертів світової федерації, що узагальнює роботу музичних форумів, — підготував семитомне видання тільки з фортепіанних конкурсів. І до 90-х років він нарахував їх близько 16 тисяч. Утім, на цей час музичних конкурсів набагато більше. Припускаю, що й в Україні їх можна нарахувати понад сто. Оскільки є 26 обласних міст плюс районні центри. Ну хто знає, що й у Каховці, наприклад, є свій конкурс?

— Але, зрозуміло, є й градація...

— Звісно. Взагалі конкурсами опікуються дві організації — європейська та всесвітня. Європейська (EMCY) — це молодіжні форуми Європи, їх — близько сотні. Сюди включені члени європейської співдружності та європейської федерації. А в Усесвітній федерації (WFIMC) загалом налічується 120 конкурсів. Але туди потрапити надзвичайно важко. І це дуже правильна й чітка установка, тому що організація намагається насамперед удосконалити музичні змагання. Конкурс має приносити користь музикантам. Адже безліч конкурсів народжуються як одноденки і відразу відмирають після першого проведення. Ба більше, деякі навіть ставлять собі за мету відверто заробляти на цьому гроші. От ми й створили в Україні Асоціацію академічних музичних конкурсів і хочемо, щоб конкурс був чистим і досконалим механізмом усебічної допомоги молодим талановитим музикантам і, звичайно ж, не містив ніяких відверто комерційних ідей.

— Деякі організатори можуть сказати: так, заробляємо, а що в тому поганого, якщо класична музика теж може бути «самоокупною»?

— Але ж ці так звані конкурси взагалі нічим музикантів не забезпечують! І якби такий конкурс подав свою заявку до Європейської федерації, їм би відповіли: «Ні, в жодному разі!». А в нас, наприклад, є такі конкурси, що на рік дають до 500 лауреатів. Це на зразок неякісної освіти у приватних навчальних закладах.

Майже всі випускники училища ім. Глієра лише складають іспит у класі — і все. А без сцени хіба ти музикант? Ти ніхто! Адже молоді людини звикають тільки до цього іспиту, зіграти від цього аркуша до цього, щоб «трійки» не поставили. Але, вийшовши на сцену, колишній студент перетворюється на артиста, художника, який спілкується з публікою. У нього змінюється ставлення до музики. Він починає замислюватися: «Ось я зіграв сонату, а що в ній закладено, яка інформація, які почуття?». Адже фактично це інтелектуальна енергія, тільки не вербальна, а звукова.

— Ви підводите до того, що в конкурсній справі важливий не тільки момент змагальності. Що в такому разі має пріоритет?

— Мета конкурсу — розкрити музиканта. Тому у Всесвітній федерації дуже суворий добір. Приміром, я вже двічі був на генеральних асамблеях і спостерігав процедуру голосування щодо включення нових конкурсів. Це дуже цікавий процес. Експерти доповідають, що все гаразд. Тобто призовий фонд достатній, усі нюанси визначені, й чотири експерти дали позитивну оцінку. Але раптом хтось із залу зауважив: «Я ось дивлюся проспект і не бачу в ньому ангажементів» (концертів, які пропонує конкурс своєму лауреатові). У результаті при повторному голосуванні цей конкурс не отримав жодного голосу. З цього випливає, що завдання конкурсу — не тільки дати диплом лауреата, а й сприяти фаховому становленню молодого музиканта. Наша й світова система музичної освіти, на жаль, нав’язує музикантові, що навчається, пагубну психологію: аби скласти іспит! Але ж артистизму не вчимо! Нема коли. Головне — гнати програми, тобто розучувати й здавати нові твори. Тому конкурси — неабиякий спонукальний імпульс до занять, бо одна річ, коли педагог задав два етюди й одну сонату, і зовсім інша — дві години грати перед публікою на конкурсі. Тому конкурс спонукає до інтенсивних занять, причому осмислених, що надзвичайно важливо. Далі... Активна участь у конкурсах — це можливість засвітитися і згодом, можливо, розраховувати на фаховий шлях концертуючого музиканта. Адже солідний конкурс дає ангажементи своїм лауреатам, тобто можливість продовжити кар’єру. Тому сьогодні вже йде змагання між конкурсами: які з них дадуть музикантові більше ангажементів.

— Ваш конкурс які ангажементи пропонував своїм переможцям?

— Починаючи з 1995 року, ми представляли їх у різних престижних залах. Тоді в нас іще не було ніякого досвіду. Усе будувалося лише завдяки сформованим навчальними закладами контактам. Це вже потім ми почали орендувати зали, а 1998 року вдалося навіть дати концерт у «Карнегі-холі». Потім наші лауреати грали і в великому залі ЮНЕСКО в Парижі, і в Палаці націй у Женеві. Того ж 1998 року ми ініціювали двомісячний фестиваль «Київські літні музичні вечори» на відкритому майданчику біля Маріїнського палацу і почали обмінюватися конкурсантами: «Так, твоєму лауреатові потрібен концерт? Добре, у нас є оркестр... А ти у свою чергу дай концерт моїм...»

Ангажементи зазначають у проспекті з умовами кожного конкурсу Горовиця, і виходить він за два роки до чергового форуму. Кожний учасник знає, що, вигравши конкурс, він отримає зазначені у проспекті концерти. Ми розсилаємо по 10 тис. примірників брошур навчальним закладам, фестивалям, майстер-класам, провідним педагогам, розміщуємо умови конкурсу в Інтернеті. Тобто робота — щоденна. Адже фаховий піаніст формує свій графік на два роки наперед. Отже, для того, щоб наприкінці жовтня 2008-го прийняти Генеральну асамблею федерації, нам треба було сформувати розклад таким чином, щоб учасники могли послухати і концерт лауреатів Горовиць-Дебюту, і концерт лауреатів молодшої групи конкурсу. Так би мовити, поєднати два великі заходи.

— Мабуть, саме в рамках розширення виконавських перспектив і виник міжнародний фестиваль «Віртуози планети», який торік уперше пройшов у Києві?

— Кожна дитина має знати — якщо вона стане лауреатом конкурсу, то гратиме з оркестром у престижних залах і поїде до Франції, Італії, Норвегії. Тобто і світ побачить, і себе покаже. Приміром, наша Катя Куликова за таким обміном отримала п’ять концертів у Норвегії і Данії. Потреба обмінюватися з різними конкурсами лауреатами і змусила нас започаткувати фестиваль «Віртуози планети», де виступали лауреати перших премій елітних конкурсів федерацій. Звичайно, у зв’язку із цим форумом нам довелося провести велику й тривалу роботу. Але перший досвід окреслив і помилки. Зокрема у першому концерті фестивалю прозвучали чотири інструментальні концерти, а це майже чотири години чистої музики — стомливо для публіки. По-друге, треба старанно добирати претендентів-учасників фестивалю, навіть попри те, що це лауреати тільки перших премій усесвітньо відомих конкурсів. Ось, наприклад, японка Мануела Янке здобула першу премію конкурсу імені Н.Паганіні, але, на жаль, слухач її не сприйняв, а від угорця Антала Залаї — був у захваті. Недарма відразу після концерту наші диригенти запросили його ще раз приїхати до Києва і зіграти з їхніми оркестрами.

— І все-таки повернімося до «кількісної» проблеми. Якщо конкурсів у країні сто, а то й більше, виходить, це комусь потрібно? Кому? Може, Мінкульту? Але якщо так потрібно, то чому б не ввести систему ліцензування — відокремити зерно від полови? Адже багато — ще не означає добре?

— Я згоден із цим. В Україні є Національна асоціація академічних конкурсів. Саме на її засіданнях, обговорюючи, приміром, прийняття до асоціації якогось нового конкурсу, ми насамперед дивимося на стабільність, систематичність його проведення, професійність запропонованих в умовах програм, склад журі, організацію конкурсу, забезпеченість конкурсантів нормальним житлом, інструментами для репетицій тощо. У разі якщо все перелічене викликає сумніви, ми відмовляємо такому конкурсу в прийнятті його до асоціації.

Ви запитуєте про державну політику щодо музичних конкурсів? Гадаю, було б правильно впровадити ліцензування конкурсів на державному рівні. Тому що для влади — державної, обласної, міської, районної — важливо, допомагаючи проведенню значного музичного змагання, визначитися зі статусом цього заходу, а зробити це без ретельної експертизи досить складно, часом неможливо. Ось, наприклад, я отримую запрошення на Перший міжнародний конкурс. На якій підставі упорядники назвали його міжнародним? Чи впевнені вони, що на цьому конкурсі будуть представники різних країн? Найчастіше навіть не зазначено номінації, тобто грають хто на чому хоче і що хоче. А умови в проспекті й геть скандальні: проїзд — своїм коштом, харчування теж, за квартиру — стільки-то, внесок сто доларів... Ні премій, ні якихось інших заохочень. Але називаються гучно — всепланетний, усесвітній, міжнародний... А насправді туди приїжджає лише один білорус-музикант із сусіднього району... Тому вся ця суєта, хаотичність, а часом і відверте «заробляння» мають бути припинені в принципі... Яким чином? Не треба нічого забороняти, треба, щоб конкурси росли і бачили перед собою «ідеал» бодай у вигляді аплікаційної форми-заявки, за якою може бути видана ліцензія.

— У такому разі, може, варто говорити про якийсь механізм ліцензування? Що для цього потрібно зробити насамперед?

— Експертам розсилається заповнена організаторами конкурсу згадана аплікаційна форма, вони ретельно вивчають усі умови того чи іншого конкурсу, після чого роблять висновок, чи відповідає він визначеним стандартам. Уявіть, аплікація-заявка конкурсу Горовиця для прийняття його до Всесвітньої федерації конкурсів була обсягом близько ста сторінок. Там виписаний кожен учасник, кожен член журі — хто коли був лауреатом, куди їздив, із якими концертами й у яких залах виступав. А чіплялися до будь-яких дрібниць. Наприклад: «Ви один раз давали концерт у філармонії, а другий раз де? Не у філармонії? Не годиться!». Звичайно, у нашій країні складно і важко йде процес становлення конкурсної індустрії. В Італії, наприклад, 16 конкурсів — членів Всесвітньої федерації, а в нас — один. Але, думаю, що сито ліцензування не призупинить процесу їхнього народження, а впорядкує і доведе до певних європейських стандартів.

— Ваше ставлення до нинішньої системи тендерів? Начебто шляхетні починання, але багато й нарікань: оскільки стало більше паперової тяганини, людей часом змушують до відверто абсурдних речей, вимагають підтверджувати вже давно доведене...

— За законом про тендери, ухваленим у березні, в останній його редакції не закріплене авторське право як таке. Якщо в минулому Мінкульт оголошував тендер на конкурс Горовиця, а в мене є авторське право на його проведення, то я автоматично вигравав його. Але тепер це неможливо. Я запитую: «А хто ще може провести в Києві конкурс Горовиця чи, скажімо, кінофестиваль «Молодість»?». Такі заходи готуються рівно стільки, скільки минає часу від завершення останнього. Це величезна робота цілого колективу протягом тривалого часу — розробка проспекту з умовами такого заходу, затвердження складу, листування з кожним із членів журі, проведення концертів лауреатів тощо. Колись у мене була цікава розмова з одним чиновником з Міністерства економіки. «А чому ви вирішили, що конкурс Горовиця можете проводити тільки ви?» — заявив він мені. — «Ми випустили проспект, розповсюдили його по всьому світі, зв’язалися телефоном зі світовими авторитетами як з майбутніми членами журі, загалом займаємося цим рівно два роки, причому щодня. Хто ж іще може його проводити?» — «Подумаєш, будь-яке агентство може це зробити! — сказав він. — «Зачекайте, але воно проведе не конкурс Горовиця, а щось інше...» — «А хіба не байдуже для країни, що, власне, буде проводитися?» Це мені заявила людина, до якої я приходив із питанням про авторське право. А потім це «право» взагалі зникло як таке.

— Тобто тендер — це погано?

— Загалом тендер — добро, яке через наше пострадянське мислення перетворилося на зло. Ми вже звикли до формули: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди». Так і живемо... Якось, коли я був в Америці, я запитав директора елітного навчального закладу, де встановлювали новий ліфт ціною п’ять мільйонів доларів: «Ви ж оголошували тендер?» — «Ні, що ви, які тендери? Вони потрібні для таких масштабних акцій, як замовлення літаків, будівництво атомних електростанцій...» У нас же це перетворилося на своєрідну гру. Я нещодавно дізнався, що готується нова постанова, відповідно до якої сума, що її не можна буде отримати без оголошення тендера, знову зменшиться. Було тридцять тисяч, а буде ще менше... І якщо, скажімо, училище Глієра захоче купити рояль, але, припустімо, не фірми «Ямаха», а іншої, але «Ямаха» дешевша, то ми маємо купити дешевший. Дивовижно! Не краще, а дешевше! Тобто дурість тут зведено вже не в квадрат, а в куб. Думаю, що у випадку з культурою мають бути більш гнучкі правила. Київська консерваторія за статутом 1912 року, як і інші консерваторії імперії, була взагалі звільнена від податків! Вони могли завозити інструменти, ноти, книжки й не сплачувати мита. А ми сплачуємо шалені за європейськими мірками гроші за роялі тому, що ввізне мито майже вдвічі збільшує вартість інструмента!