З миром покінчено. «Оскар», «Мюнхен»... Та «інші»

«Оскарівський тоталізатор» запущено. Трохи більше тижня залишилося до церемонії, і багато хто відчайдушно змагається у соцзмагальності хто швидше-розумніше вгадає чемпіона головної кінопремії світу. Чарт картин-претендентів відомий: «Мюнхен», «Горбата гора», «Сутичка», «На добраніч і удачі», «Капоте». Деякі стрічки шастали навіть в українському прокаті (інші у вигляді піратських DVD теж у тутешній реалізації). Який із фільмів «найкращий», який «пречудовий», запитання і дивне, і безглузде. Оскільки, відповідно до незмінної моди, шоу «Оскара» — це, здебільшого, перманентні «ігри патріотів» залежно від 1) політконтексту, 2) підкилимового підтексту, 3) досягнень «стаханівців-комп’ютерників».

«Оскар» — маятник. Туди-сюди-назад... Але нинішній розклад багатьох спантеличив. Лише незрозуміло чому. Адже віялом, наче перед носом пушкінського Германна, на картковому столі розкладені тільки козирні карти. Не за кулуарним наміром, а через виробничі обставини до оскарівського списку не увійшов жодний піроксиліновий блокбастер. Те, що регулярно вибухає на церемоніях у розділі «страждання на тлі катастрофи» («Титанік», «Володар перснів» тощо). Блокбастери, пеплуми... — сьогодні свято не на цій вулиці. «Війна світів» Спілберга — фільм-катастрофа, зі смисловим і оцінним наголосом на останньому слові. А касовий чемпіон 2005-го «Зоряні війни номер якийсь...» — це вже просто неможливо: про Катю Пушкарьову, здається, коротше. В оскарівських розкладах, що не дивно, не засвічений і арт-хаус. Сподівалися зустріти в п’ятірці фільм Вуді Аллена «Матч пойнт» про гетеросексуальне кохання вищого світу. Та кіноакадеміки усі як один проголосували за гомосексуальну любов американських «низів» («Горбата гора»). Але й це окреме делікатне питання уподобань самих академіків, переважно постпенсійного віку, чия сентиментальна ностальгійна слізливість у зв’язку з «Горою», загалом, зрозуміла.

«Горбата гора»

Рівно вісім номінацій у «Горбатої гори» — пейзажно-бездоганного фільму від голлівудського «акина» Енга Чі. Цей завжди знімає красиво. І завжди про різне («Халк», «Тигр, що скрадається, дракон, що затаївся»). «Гора» вже отримала на цьому світі усе, що ніколи не могла б одержати картина середнього рівня: від венеціанського «золота» до найважливіших заохочень — «Бафта» і «Золотий глобус». «Гора» стала асфальтовим котком. Розчавила на своєму шляху всіх, хто опирався слизькій темі. Нагадаю, що в основі кінооповідання Анні Проулкс, яке валялося років п’ять на студіях, поки не потрапило на очі Енга Чі. Останній особливим «чуттям» угадав моду на виграшний струмінь і став героєм. Цікаво, що фільми про «інших», і «не таких», «голубих» завжди були (є і будуть) у затінку «Оскара». Але навколо «Гори» — бум. Не зовсім типова ця історія про двох ковбоїв Еніса і Джека, яким було доручено стерегти під Горбатою горою овець, а вони у цей час займалися самі здогадайтеся чим, а потім протягом двадцяти років таємно займалися тим самим у відриві від сім’ї і виробництва, у сюжетній площині досить передбачена. Але Енг Чі романтизував своїх ковбоїв у соусі «антивестерна». Як свого часу Ларс фон Трієр показав виворіт природи мюзикла, перетворивши «Танцюючу в темряві» на скандальний «антимюзикл», відірвавши «Пальму» у Кані. Зазвичай, у випадку «вестернізації» лише стукіт копит і трелі перестрілок (під саундтрек банджо). А в «Горі» — мир та спокій, Божа благодать і ахання-зітхання під місяцем, який виступає у ролі сторожа для відчайдушних хлопців. Що дивовижно, Чі створює зовсім не гей-маніфест (як багато хто очікував). І не зазіхає на суспільну драму (мовляв, янкі-ортодокси «замочили» одного збоченця, а іншого залишили все життя страждати). Режисер намагається зробити найскладніше і найпростіше, що лише може бути в кіно, — без новацій і зайвого надриву він хоче розповісти людську історію. Якимись примусовими методами він змушує терпимо грати навіть таку бездару, як Хіт Леджер, тому що нічого гіршого його Казанови (в однойменному фільмі...) людство ще не бачило, а його ж Еніс у «Горі» — роль, яка очевидно зворушила емоційний апарат посереднього артиста. Набагато кращий персонаж, котрий грає Джека, артист, чиє прізвище не можу запам’ятати вже третій місяць — Джейк Гілленхаал. У Великобританії його чомусь нагородили «Бафтою» за роль «другого плану», і у задачці питається: а де ж тоді в цій картині ролі «першого плану», якщо не ця? Фільм Чі — віддушина для ока (пейзажі) і задоволення для вуха (ненав’язливий саундтрек із пекучої і зворушливої суміші салонного джазу, гангстерського романсу і ковбойської лірики — Емілу Харріс, Мері Макбрайд, Лінда Ронстадт та ін.). Формула гучного преміального і глядацького успіху «Гори» (у США стрічка кілька тижнів трималася в касових передовиках) і в точно розміченій режисером інтонаційній задушевності, і в занадто демонстративній відмові від маніпулятивної спекулятивності у зв’язку з «темою». Хоча і ці «секрети Лос-Анджелеса» не що інше, як особлива, вишукана спекулятивність (на оцінку «5»). Тому що «Гора» — фільм не видатний, не епохальний, не «знаковий» навіть, як модно сьогодні писати. Повторюючи за В.Леніним (з іншого приводу), це «своєчасний» твір. Тому що практично усі виграшні тематичні «шари» Голлівуд останнім часом розпушував як несамовитий бурильник — і на оскарівську поверхню діставалися орки, хобіти, боксерки-інваліди, мюзиклові танцівниці чечітки... Нині ж «фабрика» узялася за розробку рідкісної «породи» — за «голубих у ковбойському декорі». А це, друзі мої, вважайте, ціла шахта Засядька, на дні якої суцільні касові «оксюморони». Тобто матеріал, котрий за одним заходом і в одному візку нагору не вивезеш. Недаремно ж навіть Бред Пітт втратив сон, спокій і апетит, надумав після успіху «Гори» лазурово блиснути у чомусь аналогічному — ковбойсько-гламурному. Тому Енг Чі, який угадав моду, має достатньо шансів почути через тиждень глибоко вночі (за київським часом): «А тепер — «Горбата»!» Не виключено, що навіть кілька разів за один вечір...

«Сутичка»

Що світить фільмам «Сутичка», «Капоте», «На добраніч і удачі»? Дещо. Швидше за все, у периферійних номінаціях. Джордж Клуні, постановник «На добраніч...», заявив допіру, що навіть не сподівається на серйозні заохочення своєї картини про часи маккартизму. У «Капоте», можливо, оцінять акторську роботу Філіпа Сеймура Хоффмана. Що ж до «Сутички» — режисерського дебюту Пола Хеггіса (сценариста «Крихітки на мільйон доларів»), — то цей гімн політкоректності має очевидні шанси... саме з огляду на обурливу політкоректність. У фільмі за колірною, расовою і соціальною ознаками змішалися люди... і люди. У кількох рівнобіжних сюжетах одночасно. Чорні підлітки грабують білих, старий іранець скандалить з продавцем зброї, мексиканського слюсаря принижують скрізь, білі поліцейські «лапають» дружину темношкірого телережисера. Потім усе ніби змінюється в протилежний бік з контрастним значеннєвим вектором — погані стають не такими поганими, а хороші не такими хорошими. Загалом, «усі люди — брати» (особливо в Америці). Іноді «Сутичка» схожа на спецзамовлення Кондолізи Райс. Іноді у фільмі є і зворушливі сцени. Але ніщо не покутує нахабно «вкрадені» Хеггісом напрацювання універсального режисера Алехандро Гонсалеса Іньярріту, автора шедеврів «Сука-любов» і «21 грам». Там теж повідано кілька історій — нерівно, плутано, без дотримання хронології. Але в Іньярріту є важливі і вічні стрижні, на які нанизані вибагливі сюжети — Любов і Смерть. У Хеггіса у «Сутичці» тільки одна загальна «підсюжетна» матриця — «Америка, Америка...» Тому на «Оскарі» можливе все.

«Мюнхен»

У нас як патріотів є додатковий привід побачити «Мюнхен» і не померти — напередодні «Оскара». По-перше, ця картина вийшла у Києві на тиждень раніше, ніж у Москві. По-друге, Спілберг, напевно, напам’ять зазубрив слово «Україна», і уже в другому фільмі поспіль вкраплює дзвінку лексему куди абикуди. У «Війні світів», хто пам’ятає, Том Круз перелякано слухає радіоповідомлення про глобальну енергокризу, і першою країною, яка постраждала від енергонапасті, у тому контексті виявилася саме наша бідна батьківщина. Ну а в «Мюнхені» досвідчений агент «Моссаду» меланхолійно згадує своє важке дитинство в хатинці-мазанці — в Україні... Втім «Моссаду» ностальгувати ніколи. 1972-й. Олімпіада в Мюнхені. Визивно-звірячий теракт: палестинці з організації «Чорний вересень» беруть у заручники спортсменів ізраїльської збірної, двох убивають з самого початку, а дев’ять гинуть у результаті невдалої операції німецької поліції. Світ і Ізраїль шоковані. Дуже мила бабуся в скромній сукні у квіточку, прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Мейїр терміново скликає екстрену нараду і викладає... «концепцію» фільму Стівена Спілберга: «Поки що з миром покінчено... Кожна цивілізація в екстремальних випадках повинна іти на компроміс з власними уявленнями про цінності».

Чого коштував цей «вчинок» Стівену Спілбергу уже відомо — прокльонів і осанн. Newsweek: «Відмінно зроблений трилер!» New York Post: «Нетиповий політичний фільм із бездоганною акторською грою». Ізраїльські спецслужби: «Як йому не соромно піддавати нашу тактику сумніву і вимагати, щоб ми задумалися над власними діями?». Палестинські бойовики: (див. попередню цитату). Спілберг виявився тим рибалкою, котрий став двома ногами у два човни: течії відносять у різні боки. І як утриматися? Як постати «над» сутичкою, якщо і свої дорогі, і чужих шкода? Спілберг одягає на себе окуляри ніби буддистського спостерігача. Приміряє «корону» вищої мудрості. Каже «Time»: «Мій фільм — молитва за мир». Місцями, скажімо так, дуже кон’юнктурна молитва. Аматори-агенти з «Моссаду» на чолі з Авнером (сином якогось заслуженого єврея) по черзі вбивають палестинців, пов’язаних із терактом у Мюнхені... Під час перестрілок їм трапляються палестинські діти. Глибокодумний погляд в себе спілбергівського Авнера: маленьких палестинців убивати не можна — дорослих палестинців, напевно, убивати можна. «Мюнхен», як політичний трилер, розшаровується на кілька складових. І в результаті виявляється то затягнутим, то занадто «літературним» фільмом. У чому як перемога, так і біда роботи найвідомішого сценариста, лауреата Пулітцерівської премії Тоні Кушнера, котрий адаптував книгу канадського журналіста Джорджа Йонеса «Помста» (про ті події). «Літературщина» у «Мюнхені» поєдналась із документальністю. Спілберг «перезахопився» сиропом, переборщивши із сіллю, сльозами, перцем і цукром (кров, філософські диспути, сексуальні сцени). Він намагається поєднати притчевість з гіперреалізмом. І, як це часто буває в останніх його картинах, початок фільму набагато сильніший, ніж розвиток і навіть кульмінація («Порятунок рядового Райана», «Війна світів»). У «Мюнхені» початкові сцени зачіпають. Точний монтаж документального й ігрового: старенькі телевізори з епохи 70-х, зворушливі сорочки в гострими комірами тієї ж таки епохи. Історичний час Спілберг «реанімує» прекрасно, багатьом варто вчитися так майстерно відтворювати атмосферу. Але потім починаються «казки» і «приповідки»... «Символи» і «метафори»... Важко повірити, що вбивці, базікаючи на дозвіллі, так часто згадують діалоги Господа Бога з ангелами («Я занапастив стількох дітей своїх»). Ще важче сприйняти нав’язувану Спілбергом методику притягнутої за вуха притчевості. От убивці-непрофесіонали. Один колись збирав ліжка. Інший продавав іграшки. Третій краще за всіх готував грудинку. От їхні жертви. Перший араб читає лекції про казки «Тисяча й однієї ночі» — і його вбивають прямо в ліфті: молоко з пакета змішується з кров’ю, і від метафори — життя перетікає в смерть — починає нудити. Другого араба убито в момент, коли піднімає слухавку — більше не підніме. Третього — рознесено на шматки просто в готельному ліжку (перестаралися з вибухівкою)... Ще один нав’язливий виток «притчевості» — образ Матері. Батьківщина-мати (Голда Мейїр) — проводжає і благословляє. Молода мати (дружина Авнера) — народжує. Просто мати (того ж Авнера) — вічно чекає: спочатку чоловіка-героя, тепер — героя-сина. Є «метафоричні» сцени і зовсім обурливі за градусами вульгарності. Сцена в літаку: в агента перед очима лише сцена розстрілу спортсменів, а далі запечені краплі їхньої крові повільно перетворюються на криваві хмари в ілюмінаторі. Або ще одна благодурість, коли в сцені оргазму перед очима того ж агента... знову хлопці закривавлені. І от з цієї естетичної причини хочеться, набравшись нахабності, викликати Спілберга на допит: навіщо було стількома банальностями спотворювати міцний фільм, який став реабілітаційним маніфестом після «жахливострашних» «Терміналу» й «Війни світів»? Але ж не відповість... І навряд чи спрогнозує щось у зв’язку з погодою на «Оскарі». Дадуть чи не дадуть? Тема — надактуальна. Втілення — фахове, хоча і з перебором літературного сиропу (авторська жорсткість, документальна безсторонність і заданий виразний мінімалізм лише б наелектризували художнє поле цієї картини). Акторські роботи — погодимося з New York Post. Тож можуть і дати. Хоча б за те, що «Мюнхен» — це маслинова гілка в дзьобі Спілберга, який пролітає над світом… де немає миру під маслинами.

Претенденти на «Оскар»
у номінаціях...

Найкраща режисерська робота

«Горбата гора» Енг Чі

«Капоте» Беннетт Міллер

«Сутичка» Пол Хеггіс

«На добраніч і удачі» Джордж Клуні

«Мюнхен» Стівен Спілберг
Найкращий оригінальний сценарій

«Сутичка»

«На добраніч і удачі»

«Матч-пойнт»

«Кальмар і кит»

«Сіріана»

Найкраща чоловіча роль

Філіп Сеймур Хоффман («Капоте»)

Терренс Ховард («Суєта і рух»)

Хіт Леджер («Горбата гора»)

Хоакін Фенікс
(«Переступити межу»)

Девід Стрейтерн
(«На добраніч і удачі»)

Найкраща жіноча роль

Джуді Денч («Місіс Хендерсон представляє»)

Фелісіті Хаффман
(«Трансамерика»)

Кіра Найтлі
(«Гордість і упередження»)

Шарліз Терон («Північна країна»)

Різ Уїзерспун
(«Переступити межу»)