«З ГЛИБИНИ ВЛАСНОГО БОЛЮ СТВОРИТИ ЩОСЬ ПРЕКРАСНЕ...»

...Цей спектакль режисер Кастітіс Бразаускас створив із фантазій та бажань хворих дітей. Білосніжний лебідь, що злітає в небо, глечик, наповнений не водою, а тисячами різнобарвних блискіток, маски Трагедії й Комедії в руках у дівчинки, яка Трагедію впускає, а сама розчиняється в сліпучому світлі з усміхненою Комедією. Наприкінці спектаклю хлопчик піднімає над головою величезну, прикрашену квітами Землю, але вона вислизає з його рук...

Другий міжнародний інтеграційний театральний фестиваль «Сонячна хвиля», організований Оболонською районною держадміністрацією та Організацією матерів розумово відсталих інвалідів Оболонського району, зібрав сімнадцять театральних колективів із Білорусі, Польщі, Литви, Росії та різних регіонів України. Головна особливість фестивалю полягала в тому, що акторами були діти й молодь із фізичними та психічними вадами. Грали все — від «Колобка» і «Кози-Дерези» до серйозних спектаклів із глибокими філософськими образами.

«Інвалід у житті далеко не завжди є інвалідом у мистецтві» — слушність цієї тези вкотре довів фестиваль особливих театрів. Актори з хворобою Дауна, ДЦП, у візках, інваліди з зору та слуху виходили на сцену й перевтілювалися. Для таких людей театр — це, мабуть, єдина можливість інтегруватися в життя. «Театральна гра дозволяє учасникам приміряти на себе будь-який образ, що надзвичайно важливо для їх реабілітації, — каже творчий керівник фестивалю Віталій Любота. — Гра дозволяє їм згодом ставати впевненими у власних силах — спочатку в межах театральної студії, а потім у щоденному житті».

Чи був це театр у повному значенні слова? Про якісь колективи можна було сказати: так, це справді професіонали. Інші були відверто аматорськими. Але це не основне, оскільки йдеться не про звичайні театри зі здоровими акторами, здатними зіграти будь-яку роль. На цьому фестивалі робота кожного театру зводилася до одного — розширення можливостей хворих людей, максимального розкриття їхнього творчого потенціалу.

Не знаю, з якими пригодами добиралися на фестиваль поляки, литовці, росіяни та білоруси, але про «дорогу» українських колективів уже можна складати легенди. Починалася вона на кабінетних килимових доріжках. Крутили біля скроні: мовляв, куди ви збираєтеся їхати, з чим?! Чиновницький апарат працював настільки злагоджено, що театральним керівникам заледве вдалося вивезти дітей на фестиваль міжнародного рівня.

Чи може людина з фізичними або психічними вадами бути актором? «Сонячна хвиля» довела, що так. Про одного з них, Васю, не можна не згадати. Він приїхав з ужгородським театром «Діти і ляльки» й зачарував усіх присутніх своєю грою. У спектаклі «Казкова планета» Антуана де Сент-Екзюпері він зіграв Маленького принца. Про дівчинку, яка зіграла Троянду, Вася піклувався так, як міг це робити лише справжній Маленький принц. Цей хлопчик був одним із небагатьох, чиєї хвороби ви просто не помічали, оскільки його гра не залишала вам часу думати про це. Один із членів консультаційної ради фестивалю, режисер Володимир Федоров зазначив: «Цей хлопчик уміє прийняти глядача. Вася — вже сформована зірочка, яку слід на професійному рівні розвивати далі». Говорили навіть, щоб із таких, як принц Василь, створити «збірну» трупу й професійно з ними працювати. Не лише реабілітовувати та розвивати дітей, а й показувати іншим їхню театральну майстерність.

На «Сонячній хвилі» було багато чудових робіт. Це й вищезгадані «Мрії» (театр «Вілтіс», Тельшяй), і «Коза-Дереза» (театр «Дивосил», Львів), і «На святий вечір» (театр «Шруделко», Люблін), і «Розповідь про любов» (театр «Наша лепша», Люблін), і «Лицарі» львівського театру «Джерельце». Останній театр слід вирізнити особливо. Його спектакль викликав гостру дискусію. Лицарі вбивають малят, які гралися на їхньому шляху. Невдовзі діти воскресають у вигляді чарівних квітів і своєю цнотливістю зупиняють нове вбивство... Хтось стверджував, що таке видовище надто жорстоке, інші — що воно повністю відповідає сьогоднішній дійсності. Олександр Войтюк, автор і режисер-постановник «Лицарів», наголошував на тому, що його театр — емоційний, тому й сюжет спектаклю — це сплеск емоцій.

«Ми запускаємо бацилу театру, якої позбутися неможливо. А що далі? Чим ще такі діти зможуть заробляти собі на життя?» — зауважив Віталій Любота, розповідаючи колегам про проект Наталі Оралової, що вирішила поєднати професійний театр із театром акторів-інвалідів і привезла на фестиваль чудову й «найдорослішу» роботу — театральну новелу «Психея, або Монологи з гримерки» за творами М.Цветаєвої. Ідея, постановка та музичне оформлення цього спектаклю належали Наталії Павлівні, професійному композиторові та режисеру.

— Моя робота — експериментального характеру. В її основі лежить органічне злиття гри професійного актора з грою актора-інваліда. Я прагну не зіставити недугу зі здоров’ям, а стерти межу між хворими й здоровими. Я «закриваю» недугу хворого: якщо це актор із ДЦП, то вибудовую мізансцену так, щоб глядачі не помітили його інвалідності. Театр для таких дітей — не лише серйозний реабілітаційний процес, це їхнє справжнє життя, світло в тунелі.

— Де ви знаходите дітей?

— Я працюю на базі двох інтернатів. У мене є кілька груп, у яких діти проходять акторський тренінг (вокал, пластична розминка, хореографія тощо). Але мої актори — не тільки інтернатівці. Я підходжу до людей прямо на вулиці. Ось, приміром, нещодавно побачила хлопчика з гарним артистичним обличчям (хворого на ДЦП), познайомилася. Виявилося, що він просто прагне потрапити до театру. Понад те, навіть сам пише п’єси!

Хотілося б, щоб держструктури зацікавилися театром рівних можливостей, у якому інвалід не викликатиме відчуження й тривоги у глядачів і зуміє довести собі та оточенню, що може піднятися «над».

Фестиваль завершився. Він виконав своє призначення — показав найрізноманітніші форми театру з участю акторів із фізичними та психічними вадами й довів, що особливий театр має право на життя. Інвалід — це клеймо в повсякденні, але на сцені воно зникає. Глядачі дивляться вже не на хвору людину, а на актора, йому аплодують, оскільки його розуміють... Закінчимо розповідь про другий Міжнародний інтеграційний театральний фестиваль «Сонячна хвиля» словами Р.Емюнаха, якими й починали: «Коли ми можемо з глибини власного болю створити щось прекрасне, щось, що торкається сердець інших людей і дарує їм світло, — тоді біль відпускає нас і душа зцілюється...»