ЯРМО

Найбільше вона схожа на смерть, бо вимагає, щоб час неодмінно сплинув. Але в ній анітрохи не менше і від життя, і від кохання. Бо приходить з неба, неждано й невблаганно. Підкорює, оволодіває, катапультує у вічність. Скажімо, стоїть у хвойному лісі хороша погода та ранній мезозой. Повзе у своїх справах павучок. Капнуло згори смолою, і ось — він уже влипнув у історію. В історію того, що тоді росло та плазувало. Звісно, спочатку комашка поборсалася, намагаючись позбутися такого несподіваного щастя, але потім в останній конвульсії завмерла назавжди. Але й цій деталі належить стати фактом історії фауни: скам’яніла в бурштині остання судома комахи для палеонтолога є свідченням певного рівня її нервової організації. Почесне місце на грудях красуні — також історія, але зовсім інша. Важливо, що від самого початку сама по собі історія — це те, що було насправді. Історія — це оригінал Книги Буття. Все інше, включно з однойменною наукою, більш-менш адекватні копії.

…Минав час, повіяло антропогенезом. Муміфікуючі функції від мулу та смоли поступово перейшли до фольклору, писемності та ЗМІ. Зокрема — до кіно. До того ж з’ясувалося, що історія людей, на відміну від історії павучків, схильна перших зобов’язувати, тобто покладати на них тягар моральної відповідальності за свою долю в часі. І був ранок 11 вересня, і був вечір 23 жовтня, настало ХХ століття від Р.Х.

Парадокси ретрофілії

Те, що українське кіно зустріло нове століття у щонайглибшому занепаді, — неприємний трюїзм, який варто згадувати, гадаю, лише за умови наявності конструктивних пропозицій. А в мене якраз вони виникнули. Після недавніх переглядів «Хмельницького» Миколи Мащенка та «Мазепи» Юрія Іллєнка. Припускаю, наш кінематограф — милістю Божою слуга Хроноса — підхопив відповідну до своєї природи хронічну недугу. Симптоматика: неперетравлення нинішнього часу, випадання майбутнього, маніакальна зосередженість на минулому. «Ретрофілія», одне слово.

Приміром, вимерла як вид регулярна кінохроніка, а особливого державного нехтування удостоїлося документальне кіно в цілому. Патріарх вітчизняної документалістики Ізраїль Гольдштейн у недавній картині В.Олендера «Пасажир із минулого століття» (фільм рецензувався в лютому ц.р. на сторінках «ДТ») точно визначив глибинну причину моровиці на хроніку: нові господарі життя не хочуть залишати на екрані свідчень про нинішній час, бо справедливо вважають їх доказами своїх непорядних справ перед нащадками.

Також фактично зникло українське науково-популярне кіно, яке свого часу славилося вмінням від наочного експерименту на екрані перекидати уяву глядача в досяжну для ока перспективу суспільства. Святе місце посіли відеолистівки про міста, реклама та її різновид — відеоагітки на казенно-патріотичні теми. Симптоматично, що серед останніх удосталь дилетантських етюдів про «перевідкриту» національну історію, яка сягає, всупереч будь-якій науці, якщо не «укроманьйонця», то Трипілля напевно. Під рубрикою «Невідома Україна» минуле найчастіше просто вигадують. Але головне — і у вдалих роботах, і в провальних — скрізь домінує плюсквамперфект: у сюжетах фільмів, у віці центральних персонажів чи в іменах авторів, у «історичному» жанрі чи в архаїчній стилістиці.

Схожа ситуація в ігровому кіно. Особливо це помітно в повнометражному форматі. При убогій квоті випуску картин (у середньому де-факто можна було щорічно побачити близько п’яти нових найменувань, тобто лише приблизно 30 позицій за 1997—2002 рр.), найвитратніші костюмно-історичні постановки чисельно становили серед них добру третину, а в сумарному бюджеті значно перевершили решту жанрових підрозділів. За цей час вітчизняному екрану довелося рядитися і в туніки євангельських часів («На полі крові» Я.Лупія), і в парчу-хутра середньовічного мусульманства («Роксолана» Б.Небієрідзе та «Чингісхан» В.Савельєва), і в обладунки-жупани епохи козацьких війн («Чорна рада» М.Засєєва, «Богдан Зіновій Хмельницький» М.Мащенка, «Мазепа» Ю.Іллєнка та «Мамай» О.Саніна), і у військово-партикулярне ретро 30—40-х років («Нескорений» Л.Янчука). Усі ці фільми (включно з сорокахвилинним матеріалом з «Мамая», який ще не вийшов на екран) мені довелося коментувати в пресі. Настав, гадаю, час рецензійній кількості перейти в культурологічну якість інтерпретації. Чим мотивована (зовнішньо та внутрішньо) така собі офіційна не по кишені «ретрофілія»? У чому розгадка її протиріч? Який реальний художній ефект? Що за тим, замість або після того?

Ось перше, на самій поверхні, найпрозаїчніше й усіма відзначене протиріччя. Костюми й декорації «епопей» коштують великих грошей. Плюс неодмінні масовки, баталістика, піротехніка тощо. Звідки при злиденному держбюджеті на кіно ці неадекватні пріоритети, прагнення будувати хатку не по достатку? Друге протиріччя, соціологічне: а кому, власне, адресовані ці полотна? Адже жанрових очікувань публіки ніхто не досліджував і до уваги не брав. Видно, це дуже потрібно комусь поза вітчизняно-кінематографічним «демосом», певним елітам. Третє протиріччя, естетичне: усі згадані роботи професійно безпомічні, архаїчні за авторським мисленням і викликали рішуче негативну оцінку більшості критиків. Понад те: усі провали точно прогнозувалися, але це анітрохи не вплинуло на їх вал. Четверте міркування, державне-престижне: не беручи до уваги двох політичних скандалів із «Нескореним» та «Мазепою», а також придбання «Роксолани» для ненаситного на «мило» російського ТБ, всі до одної «епопеї» виявилися провальними й на міжнародній арені. І чим були дорожчі, тим безглуздіші за результатом. Наше фестивальне кіно, за яке не соромно, неодмінно виявлялося зовсім з іншої опери (фільми К.Муратової, С.Маслобойщикова, С.Коваля, В.Олендера, Ю.Терещенка). Нарешті, п’ята, так би мовити, історіографічна й найістотніша з обставин: торкаючись подій минулого, «епопеї» безбожно його перебріхували, тенденційно міфологізували, перетворювали історію на відвертий фантазм. Від фактур антуражу до сюжетного фактажу. «Мазепа» най-най у всьому.

Тим часом є одне очевидне пояснення, яке покриває, здавалося б, відразу всі нерозуміння: ТАК БУЛО ТРЕБА.

Анамнез

Гадаю, було так. Коли в минулому столітті, як на того мезозойського павучка, згори та, знову-таки, неждано-негадано на багато країн (зокрема УРСР) «пролився» державний суверенітет, це було не стільки задарма, скільки випробуванням. На мужність прийняти свою, очищену від тоталітарних перекручень, правдиву історію, на здатність завести зовсім нову державну біографію й увічнитися в самостоянні. Раптово опинившись у новому середовищі, різні експериментальні зразки, природно, відреагували на нього по-різному, залежно від національного характеру й... передісторії. Одні спокійно пережили період адаптації та тимчасових незручностей. Як від євроремонту приватизованого житла. Та й зажили нормально. Інші перетравлювали нововведення бурхливо, відповідаючи на нього тривалими економічними спазмами, політичними пароксизмами, духовними судомами у сфері культури та іншими розладами. Різними виявилися й вектори пристосувальних реакцій: одні себе, затурканого соціалізмом, пристосовували до нових можливостей; інші, навпаки, до себе, затурканого, — переваги нового статусу.

Що й казати, ясна річ, незалежну Україну слід розглядати в другій групі. Всупереч давній мудрості, тут почали саме в старі міхи наливати молоде вино й новою тканиною латати дрантя. Звідси й з верху до низу соціальної структури — «ретрофілія». Давня й новітня українська історія стала не реально напрацьовуватися спільним громадянським духовним зусиллям, а, за старою звичкою, показушно позначатися, символічно маркуватися. «Як належить», «про людське око», для зовнішнього, «європейського» спостерігача. І лихо навіть не в тому, що все таке наївне лукавство для інформаційного світу — секрет полішинеля. А в тому, що необхідної внутрішньої роботи з віднайдення сил і прав на власну історію так не проведено й досі. Її ритуально замінило кічеве зображення ідолів державності на банкнотах і Майдані Незалежності. Коли ж, як у старі совкові часи, спустили ідеологічне держзамовлення не на правдиву, а на «славну історію» й нову, «правильну» міфологію, яка нібито має об’єднати всю країну, — потік «історичного кіно» став фактично екранізацією всього того квазіпатріотичного капища на Майдані й особистостей із готівки: Мамай, Мазепа, Богдан... Це, на мою думку, культурно-історичні явища одного порядку. Не випадково монументальна статуарність персонажів обігрується в усіх однойменних нових фільмах. І точно так само фальшива надземна частина цих витворів нашої сумної епохи співвідноситься з їх справжнім історичним підгрунтям, схованим у культурних шарах під фундаментами новоділів.

Різні народи несуть тягар своєї історичної відповідальності по-різному. Одні по-месіанському — як хрест. Інші — без амбіцій і патетики, діловито та вперто. Як «талант» — півтора пуди всього необхідного, що мав переносити на собі римський воїн під час денного переходу. Треті вбачають у тому ярмо, що натирає шию, і переймаються тим, аби вантаж був легший. Так було з Україною колись. Нині, коли ми вже неабиякий шмат своєї новітньої історії перебуваємо зі своїм минулим і сьогоденням наодинці, якось соромно по-старому трактувати зобов’язання перед історичним часом. Не історія нам щось там винна й, підла, зволікає з віддаванням — як у «Мазепі», — а ми їй, але все ще в боржниках. І не брутальна лайка чужаків нас підніме та не лжемолитви ні в що не віруючих знімуть анафеми. Утвердитися зможемо в найтяжчому — примиренні з гіркою правдою історії, покаянні та тихій сповіді перед нею. Немає цього поки що в нашому кіно.

А рецепт оздоровлення простий: давайте фінансувати не хвороби, а їх лікування. Не картонно-муляжно-гіпсові ікебани — дешеві на вигляд, дорогі в ціні, — а просто відбиток нашої поточної, ой якої непростої драматургії. Буття ж саме по собі істинне, за поданням. І не суть важливо, у викопній смолі, у кіноцелулоїді чи в цифровому записі воно увічнене — від правди історії просто нікуди подітися. Досить просто жити, за нагоди фіксуючись, і ви опинитеся в одному «кадрі» з нею. А на пам’ять про обманщика потрійний портрет — Вона, він і його неправда.