Як важливо «бути»

Три інтерв’ю з Адою Роговцевою

Чого чекаєш від «ювілейного» інтерв’ю (а Ада Роговцева на порозі 70-ліття і від тривожної цифри не ховається)? Чекаєш про «вчора»: колись усе було добре, а тепер — не так. Або про «завтра»: ну, може, ще й зіграємо... Але ми — про «сьогодні».

Досить важке «сьогодні» в долі акторки. Останніми роками не жила, а ходила по цвяхах. Трагічні втрати — не стало чоловіка, пішли з життя багато чудових колег по цеху. А ще численні поїздки-зйомки, які забирають сили, — однак «треба жити, треба жити», як писав Чехов.

І ще, на жаль, недостойне ставлення до неї тут. Київрада до ювілею вирішує морально заохотити «почесною киянкою» — відразу лавиноподібне і гучне заперечення-обурення з боку депутата-режисера... Російський посол В.Черномирдін підписує клопотання про нагородження її орденом Дружби — і «рука Києва» тягнеться аж в адміністрацію Путіна, намагаючись пригальмувати й цю нагороду (про що мені недавно з подивом розповідали на прийомі в російському посольстві). Щойно вийшла її пронизлива книжка спогадів про чоловіка «Мій Костя» — миттєво ахметовська газета бруднить цю сповідь у замовленому багні, а потім «згори» (звідки ж іще?) спускається й негласне розпорядження взагалі не допускати цю книжку в українські бібліотеки...

Все розумію: і про давні кривди, і про нове крісло. Не розумію лише одного... Навіщо людям, у яких є все — мільйони, Кабміни, Київради, трупи (та інша живність), навіщо цим недурним людям їздити танковими гусеницями по грудях однієї літньої жінки?.. Видатної української акторки, між іншим, про що написано в численних довідниках та рефератах. Жінки, чийого місця у вітчизняному мистецтві не посяде ніхто. А тому смішно й ницо навіть намагатися його якось «ревізувати» якимсь невдоволеним. Тому й запитую: «Ну навіщо ж?.. »

Опера. Мильна

Діалог відбувається на вулиці Ярославів Вал, на кухні; вікна з краєвидом на софійські бані

— Що за запитання таке? Кличуть — і знімаюся! Так, багато їжджу. Так, тяжко інколи. Але мені це все цікаво. Та й, до того ж, неможливо прожити на саму пенсію. Якщо нидітимеш на ці копійки, відразу й підеш на дно — на дно життя.

— Там справді кіноринок має свої «кущі». Й інколи справді пробитися складно. Не так давно у мене була одна картина, де знімалася разом із акторкою Зінаїдою Шарко. Її туди ледве-ледве взяли. Адже на вікових акторок багато ролей не напасешся. А вже коли вона порекомендувала мене, то спочатку сумнівалися-розмірковували. Та все ж таки запросили. «Своїх», як ти кажеш, там багато. Проте і я не набиваюся.

— Ні, «чужою» на знімальних майданчиках там себе не відчуваю. Швидше, тут я для когось «не своя». Але це вже інша історія. Однак ти маєш рацію: українським артистам платять менше — в тому числі й тут, у Києві, коли відбуваються зйомки. Це ганебно й непростимо. Тому, щоб не втягуватися в цю ганьбу, і відмовляюся часто.

— Моє коло — моя родина. Дочка, син, невістка, внуки. Ще друзі, які не залишають. Але навіть коли приходиш на репетиції — чи то в Театр на Лівому березі, чи то до франківців, то люди скрізь однаково привітні, рідні. Жодного дискомфорту, хоча нібито я й приходжу на «іншу територію». І в Москві недавно режисер Діма Бруснікін сказав: «Нам потрібне ваше інтелігентне обличчя!» Якщо потрібне, та ще й інтелігентне... То я просто щаслива. Тим більше що, сподіваюся, іншим «обличчям» я ж дороги не переходжу.

— Можливо. Багато прагнуть бути на плаву. Підтягуються й дівчатками хочуть видаватися до останнього. Як одного разу сказав мій друг лікар Риков: «Обличчя сховаєш, а ось маразм куди подіти?» Вік, бачиш-но, досить цікава річ. Начебто й звинувачувати нікого не можна, але хтось же винен у такій диявольській несправедливості! Пригадую, ще коли грала Сессілі в «Як важливо бути серйозним» на сцені Російської драми, то мучилася, оскільки героїня юна, а мені було вже «далеко за...». Тепер інші муки. І Кость Петрович по-своєму гнітився віком. А в нас дев’ять років різниці. І я інколи не розуміла, чому в нього буває такий поганий настрій. «Костю, — кажу, — може, до лікаря тобі треба?» А він тільки всерозуміюче подивиться і скаже: «А хіба старість лікується?»

— Назв цих досить багато. Але з того, що мені самій найцікавіше, — це, наприклад, 16-серійна «Спадщина». Там і роль цікава, і сюжет. Граю жінку, котра волею обставин опинилася в божевільні й просиділа там 30 років, а потім постала перед ясні очі своїх діток. А діти мої в цьому фільмі — Домогаров, Балуєв, Зудіна. Запросив у свій новий проект мій давній колега, класик цього жанру — Володимир Краснопольський. Він — один із того самого тандему Усков—Краснопольський, які колись зняли «Вічний поклик».

— Ні, зовсім не цей. А «Салют, Маріє!» Йоси­па Хефіца. А Усков і Красно­польський ніби закріпили «масовий успіх», оскільки країна дивилася «Поклик» так само, як свого часу «17 миттєвостей...» Але нині Володимир Краснопольський на майданчику сам... Проте він досить інтенсивно працює над сімейною сагою «Єрмолови». Недавно була у мене ще одна цікава робота в серіалі — там я дослужилася до слідчого з особливо важливих справ...

— Поговоримо, чого вже… Є телевізійна неминучість — «формат». І прайм-тайм, коли ці серіали дивляться мільйони. Тому стрибнути «вище» вдається не всім режисерам. І до того ж, зрозумій найголовніше: у 60—70 років чекати від будь-якої акторки (навіть найбільшої на планеті!) якихось грандіозних звершень у мистецтві, може, вже й непристойно? Після 50-ти — це вже як доля поверне і як поталанить. Ну, а якщо ще далі (після 60-ти) будуть якісь цікаві ролі — то це просто Божий дар. Я недавно в Америці гастролювала з ненайкращим спектаклем у своїй біографії. І при­йшла на перегляд одна моя шкільна подруга. У вбранні дорогому, у цих «карденах» різних. Обіймає мене, радіє. А я неначе перепрошую: «Ти вибач, рідна, але це ж зовсім не те, що було...» А вона: «Адо! Та не гніви ти Бога! Будь вдячна долі, що дає тобі можливість жити і працювати».

— І не гнівлю. І дякую. Ніколи навіть не заїкаюся у тому плані, що якомусь модному 40-річному московському актору платять удесятеро більше, ніж мені... Нехай! Колись і мені платили. Бо був «мій час». Та й сил було більше. Але хіба ж це привід тепер склавши руки сидіти й бурчати? Загалом, не опускаюся до якихось фінансових вияснень. І, напевно, багато людей цінують і за це. Та й до того ж, коли усвідомиш, що взагалі-то моєму поколінню відміряно не так уже й багато, то особливо відчуваєш необхідність «бути» — сьогодні й тепер.

— Саме «сведением» — в умах. Не «легендою курною», а живою людиною, котра ще працює, котру впізнають у нових фільмах. Якій, нарешті, потрібно підтримати і свою родину...

— Якщо про кожного окремо — у тебе плівки на диктофоні не вистачить. Тим більше що дехто вже пішов від нас. Мій великий біль — Кирило Лавров, із яким ми завжди відчували одне одного на найбільших відстанях. Ще з київських часів. І з часів «Приборкування вогню», звісно. Чиста, світла людина — без таких порожньо й самотньо.

— З Михайлом Олександро­вичем — теж несподівана щаслива зустріч. Хоча й пізня, на жаль. Він був тоді вже не в найкращій своїй формі — дошкуляли хвороби. І в мене серце стискалося, коли він подовгу не міг згадати свій текст на знімальному майданчику. Та все ж, коли ми абстрагувалися від кінометушні, то одразу ж згадували свої репліки із зорінської «Варшавської мелодії». Він у Москві грав Віктора, а я в Києві — Гелену. Ніколи не зустрічалися на сцені. Але коли обмінювалися текстами, виходив грайливий «міжнародний» проект — через 40 років. Від нього віяло чоловічою міцністю. І саме він багато в чому допоміг переломити мені себе саму.

— Роль же в Ахадова виявилася для мене не зовсім проста — старезна бабця. Уяви, перехід після численних ліричних героїнь, які раніше були зіграні і на сцені, і на екрані, у глуху «вікову нішу». Це великою мірою моральна трудність.

— Це інше. Коли тобі 40 років — грим можна змити. Коли 65 — розумієш, що грим не змивається. Я відчувала себе навіть безпорадною. Приїжджала в Москву до Каті на квартиру і просила: «Змий із мене старість після цих зйомок!» Вона готувала ванну, якусь вишукану вечерю — і якомога хутчіше хотілася всього спекатися. І ось Ульянов тоді сказав: Адо, все гаразд, уяви, що ти граєш свою літню маму...

— Ну, це теж видатний литовський артист. Надзвичайно витончений чоловік, який, здавалося б, не вміє всміхатися. І казав мені на майданчику: «Адо, як гадаєш, що я роблю перед дзеркалом, коли голюся? Я вчуся всміхатися!»

— Тільки цей фільм так і недозняли. До жаху всієї групи паралізувало Олександра Бєлявського...

— Мій знімальний період минув — а там і небагато днів було. Якщо, звичайно, не буде дозйомок. Про Бортка я можу говорити тільки в найвищому ступені. Працює прекрасно. Дуже напружено. Все тримає у своїх руках. У нього тисяча методів — у всі боки він дивиться, усіх він бачить, усе він знає. Здавалося в якійсь момент «мордує» Богдана Ступку — й усі злякано замовкають. І раптом крик Бортка: «Товариші! А чому немає оплесків великому артистові?»

— Молодий режисер Олег Фесенко кілька років тому запропонував сценарій за мотивами Гоголя. Але я тоді пішла на хитрість. Кажу, погоджуся, якщо попередньо дасть згоду Ступка. А то ще знімуть якесь антиукраїнське кіно, а потім на жодному страшному суді не виправдаєшся... А з Богданом Сильвестровичем усе ж спокійніше — в одній запряжці. Загалом, тривали переговори. Мені навіть пошили розкішні оксамитові костюми — краса, захоплення — щоправда, не впевнена, чи була історична достовірність... І наче грім серед ясного неба — Ступки не буде! Тоді й я відмовилася. А потім і проект закрили. Згодом уже Володимир Володимирович приступив до свого варіанта «Бульби». І чомусь вибрав мене...

Драма. Російська

Розмова у поїзді «Київ — Москва»: випадкова зустріч, купе по сусідству; про що ще гомоніти півночі, як не про театр?

— Це ті, які в поштові скриньки закидають?

— Вони писали, ніби я «погана» і нікому не давала «жити, дихати, грати...»?

— Милуй Боже! Які можуть бути відповіді? Вважають, що поруч зі мною було «пекло», а тепер — «рай»... Так і з цим сперечатися нерозумно. Ми ж дуже добре знаємо одне одного... Тим більше, всі вже давно дуже немолоді люди. А хтось і зовсім похилого віку. Хтось хворий — і, на жаль, уже навіть не бачить світу Божого. Хтось, як і я, ще прагне попрацювати, аби теж «бути». Та коли ца писанина для них — «ціна» за нинішню можливість «бути» (на сцені й у платіжній відомості), то це, звичайно, сумно. Оскільки разом чимало пройдено доріг і чимало зроблено помилок...

— Тому що саме ці люди не уявляють свого існування без театральних стін. І це все пояснює. І за великим рахунком я не можу засуджувати їх. Тільки взаємини в будь-якому театрі не треба плутати зі стосунками в житті. Це ж як гра кривих дзеркал... Важливо не переплутати, куди дивишся. Пам’ятаєш, як казала Естер у «Священних чудовиськах»: «Я забуваю...» І я б хотіла багато чого забути.

— Краще простити й забути. Тим більше, що в театрі й не треба включатися на 220 вольт. А треба зберігати енергію для сцени. Можливо, мене театр менше втягував, ніж їх. Оскільки були й інші сфери — зйомки, телепередачі, концерти, зустрічі з глядачами. А в когось, можливо, цього й не було. І залишалися тільки ті самі стіни. Тому які вже тут відповіді? Нехай Бог прощає. Адже життя цього театрального покоління теж було не таке вже радісне. І навіть нині, коли пітерська акторка Ера Зіганшина розповідає мені, який хворий Ігор Дмитрієв, котрий відзначив нещодавно 80-ліття, і як він, навіть паралізований, намагається готувати якусь нову роль, у мене стискається серце, мені стає зле... Адже це все одне покоління.

— А я взагалі в цьому нічого не розумію. Режисер Віталій Малахов каже мені: «Адо Миколаївно, на Київраді вирішується ваше питання». Я йому: «Не сумніваюся, хто його вирішує...» І вже пізніше знову дзвонить Віталій: «А ви таки мали рацію...»

Ні, ну чому в нас, в Україні, якщо й нагороджують, то при цьому неодмінно треба образити? По-перше, до пуття нічого не дізнаєшся про ці нагороди — де надруковано, хто підписав. По-друге, відразу організовують справжні спецоперації з приниження людської гідності. Коли п’ять років тому мені присвоїли орден княгині Ольги — ну, думаю, радість же яка, — а інформації про це ніде! І тільки з Конотопа подзвонили й привітали! І щодо «киянки» дзвонили з Конотопа.

— Якщо вже... Тобто коли продовжувати думку, то буде знов за рибу гроші. Стара пісня на новий лад — і знову можна застрягти в давній історії про Російську драму. Пішла — й пішла. Повернення не відбулося. І той конфлікт не стільки «політичний», скільки світоглядний. Тому що в мене своє відчуття рідного театру. Своє знання про нього. І свій погляд на його природу й історію. У чому й розбіжність. Адже мистецтво — як космічний вітер. Це натхнення, це легке дихання. Так, «репетиція — любов моя». Але ж це й не монотонно-понуре «трудитися, трудитися, трудитися», коли часом випалюється все живе й людське на сцені. І якщо тільки в ступленому «трудитися» виражається процес, якщо тільки «оранка», тоді, даруйте, можна й у шахту... І вже там трудитися, аби видавати на-гора.

Втім, для певної частини Російської драми я все ж більше «політичне» чи «соціальне» зло. А не художній опонент.

— Певне в тому, що для себе вирішили: колись вона повернеться сюди, щоб покерувати... Може, раніше й хотілося б повернутися, тепер — нізащо. А вже керувати — ніколи. Так, там — уже інша атмосфера, свій «монастир» який живе за своїм статутом. І на мій погляд, за багато в чому перекрученими творчими законами. Але, даруйте, це моя думка. І моя позиція. Бо знаю людей.

— Коли жартома, то так. Оскільки мій світ багато в чому поширшав. Інші країни, знайомства з новими людьми. Тут уже справді: можливо, якби життя склалося інакше, й я б залишилася в репертуарному театрі, то якихось чудових нових вражень, подорожей, знайомств і не було б?

— Важка «місія». Принаймні для мене. Не хочу детально розвивати цю тему — надто багато важкого на душі. Як і не хочу, часом, дивитися телевізор, коли...

— Не зустрічалася. Ніколи.

— Ненависть.

— Я вже не хочу шукати ні винуватих, ні правих, нікого, хочу просто зрозуміти: чому потрібно якимось людям давати закулісні розпорядження не допускати мою книжку в бібліотеки країни? Що це за дріб’язковість? Тільки тому, що пишу про видатного актора? Чи тому, що це Роговцева, яка комусь не подобається?

Дзвонять із бібліотеки КПРС, кажуть: «Ми чули про вашу книжку, дайте бодай два примірники — і ми підемо в обхід циркулярів»... Ну що це? Це що — 37-й рік? Звідки така нетерпимість?

— А чи ж це запитання до мене?

— Пам’ятаю, як на суді з приводу тієї давньої образливої публікації в «Робітничій газеті» я сказала: ну невже вам не соромно, невже ваша мама, яка молодша за мене або ми з нею одного віку, невже вона перенесла б таку лайку й хіба взагалі в такому тоні можна говорити про жінку? Це все. Виявилося, це був тільки початок.

— А тому що тему мусолять, підігрівають... Можливо, це когось відволікає від нинішніх справ. Не так я вибирала, як мене вибирали. Акторка Ганна Ніколаєва колись казала: «Ти розумна, щойно оголосять п’єсу, а ти вже ходиш персонажем!» Але в цьому, мабуть, моя природа — жага роботи. Тепер уже немає мене — тож грайте! Тільки де ж це покоління, «що зітхнуло» вже без мене? Хіба воно на авансцені? Що ж не чутно бурхливих овацій?

Мені телевізійники розповідають, нібито в театрі збираються готувати фотовиставку до мого 70-ліття. І мій внутрішній голос хотів би вихопити шпагу з піхов, подзвонити і сказати: дорогі друзі, нічого мені не треба, забудьте і дайте мені спокій. Тільки голос розуму твердить: нехай роблять усе, що хочуть — і нехай у них усе буде чудово. Як на сповіді кажу.

— У цьому «саду» треба було просто вчасно зачинити хвіртку — і оминути його іншою дорогою. От і все.

— Ці вигадки я навіть не хочу слухати! Це те саме, як одного разу, повернувшись додому, побачила великі очі Каті і Кості: «Мамо, а чому ти раніше не казала, що в тебе був роман з актором Степаном Олексенком?». Діти мої, кажу, звідки така нісенітниця? З газети, виявляється... Те, що ми зі Степаном і багатьма іншими акторами свого часу дихали одним повітрям, і це був період великої людської дружби — це так. Але навіщо вигадувати? Через деякий час, здається, хотіла зателефонувати Степанові Степановичу і жартома торкнутися цієї теми... Та от не встигла.

— З Валерією Гаврилівною ми грали в різних спектаклях. І якщо не помиляюся, здається, 1975-го у нас ставили геть бездарну п’єсу Анатолія Софронова «Дивний доктор». Нас із Валерією тоді розподілили на одну роль. Сама роль не варта дірки з бублика. А про якість п’єси навіть говорити не хочу. Перші спектаклі грала я. Потім на якійсь театральній вечірці почула на свою адресу: мовляв, що це в неї за роль вийшла, і таке інше в цьому дусі...Тут уже я не стерпіла: оскільки театр дер­жавний, так-от, будь ласка, наступний спектакль і гратимеш саме ти, тому що я на сцену в жодному разі не вийду! Звідси, напевно... Уже потім були інші «підводні течії». І роки нетерпимості. І навіть з’ясовування, хто ближчий до «верхів», а хто далі від них... Загалом, театральна метушня, яка зазвичай і відчужує людей.

Трагедія.
З катарсисом

Село в Бориспільському районі; звичайна хата (себто «дача зірки»), благенький паркан, відчувається, що давно немає господаря; а господар і далеко і близько — на місцевому кладовищі...

— Цей час не розтягнувся, а лише спресувався. Усе пролетіло як одна секунда. І тому що він помирав у мене на руках, і тому що без нього я себе не мислила — усе це перед очима, у душі. Хоч би коли прийшла на сільське кладовище, завжди біля його могили люди. Кажуть, це не лише місцеві, дехто спеціально сюди приїжджає. Мені іноді кажуть: ну що ж він так далеко від Києва спочиває, не на Байковому, де мав би? А я щаслива, що він саме тут — на цьому козацькому кладовищі. Це як Цвєтаєва — ніхто не знає й усі знають, «де».

— Це просто якийсь страх людський. Непозбутній страх — як комплекс епохи. Адже лише нещодавно цей «панцир мовчання» суспільство із себе стягло. А Костя, котрий в інституті був і комсоргом, і спортсменом, і чудовим викладачем, ніби придушував у собі цю «таємницю» минулого. І справді, лише в 90-ті роки я дізналася, що його справжнє прізвище Волощук. Що його батька репресували, розстріляли, а його брат загинув в УПА — і могили так ніхто й не знайшов.

Іще хлопчиком Костя десь на півночі шукав тата, мерзнув у колоніях, голодував, виживав серед чужих людей. Згодом мені вдалося знайти його маму. Її він не бачив років двадцять — і таїв на неї якусь давню образу, вважаючи себе покинутим. Це було трагічне зближення двох рідних людей. Але все ж таки воно відбулося. І потім вони разом навіть співали. Саме ці травми минулого й утримували його від одвертих сповідей.

— Тому що я не його кінематографічний типаж. І нічого більше. Більшою мірою такий типаж — моя Катя. У музеї Параджанова навіть є її портрет, зроблений режисером, ніби проекція на можливу подальшу роботу. Тільки цього, на жаль, не сталося. А якби сталося, то й у Каті була б інша доля. Хоча й сьогодні вона багато працює, закінчивши вищі режисерські курси в Тодоровського.

Я чудово пам’ятаю Параджанова. І подарунки його пам’ятаю — кошик із мідного дроту, зроблений ним у в’язниці. Ще його молитовник, його іконку. Якось він покликав мене дивитися робочий варіант свого фільму «Саят Нова». Картина була не закінчена — і Параджанов сам спеціально для мене начитував увесь текст! Це було щось неймовірне і непоясненне. Але така це була людина — незбагненна.

— Ні-ні-ні! Це закрита тема! Віктюк для мене — один із найдорожчих і найважливіших людей. Він багато в чому змінив мою долю — «Священні чудовиська», «Уроки музики», «Дама без камелій», це неможливо забути, це не можна переоцінити. І не мені зараз на цю тему просторікувати. У Романа є безумовна і виняткова театральна «особливість». Хоч би що там відбувалося навколо... Але для мене він, як і раніше, ніби маленька дитина, яка може забруднитися в калюжі і яку завжди хочеться обмити, а потім пригорнути до грудей. Такі мої відчуття.

— А звідки в нього цей «час» сьогодні? Для мене Віктор Андрійович, як і раніше, внутрішньо дуже близька людина. І водночас він трагічна особистість. Герой ненаписаного шекспірівського тексту. Мати все — і втратити майже все... Потрапити в такі трагічні жорна, піддати себе таким нелюдським випробуванням... Це тільки майбутнє оцінить. І те, що у важкі для мене дні, коли не стало Костянтина Петровича, він виявився одним з небагатьох, хто прийшов у наш дім і хто підтримав як міг — хіба таке забудеш?

— У мене просто зупиняється серце! Коли не пускають Жулинського, коли щось іще відбувається. По-моєму, це вже якийсь поганий або божевільний театр.

— Принаймні я хоча б була в тому часі. В епоху Романова, Борисова, Луспекаєва, багатьох інших чудових людей, котрі створювали театр уже самою своєю магічною особистістю. Їх вичавлювали часи й обставини. І вони були «не до вподоби». Але в них завжди була внутрішня сила — те саме «бути», а не здаватися.

— Якщо наші батьки пережили війни, революції, колективізації — і при цьому вижили, то що ж нам залишається? Нарікати на долю? Треба жити. Можливо, нам у чомусь навіть більше пощастило, ніж їм.

— Вже достатньо написано — про дитинство, про батьків. Про кохання, про війну. Дійшла до середини...

— Ну, до історії з Російською драмою...

— Саме в цьому місці я й вирішила поставити крапку.

З досьє

Ада Роговцева. Народилася 1937 року в Глухові Сумської області. 1954 року вступила до Київського театрального інституту. 1958-го прийшла в трупу Київського театру ім. Лесі Українки, де пропрацювала 35 років. На сцені цього театру зіграла безліч помітних ролей у спектаклях «Юність Полі Віхрової», «Варшавська мелодія», «Машенька», «На дні», «Йду на грозу», «Камінний господар», «Іванов», «Як важливо бути серйозним», «Сподіватися», «Вишневий сад», «Безприданниця», «Священні чудовиська», «Дама без камелій». Величезну популярність у кіно їй принесли роботи в картинах «Приборкання вогню», «Вічний поклик», «Салют, Маріє!». В останні роки вважається однією з найбільш активно задіяних у кіно українських актрис.